Нещодавно зайшла до ларка, щоб купити щось перекусити. Мимоволі почула одну розмову. Дівчинка років 9 купила булочку, а потім, глянувши на свою однолітку, запитала:
– А ти що, булочок не любиш?
– Люблю, – коротко відповіла та.
– То чому ж не купуєш?
– У мене немає грошей.
– Та всього ж 80 копійок! Хіба це гроші?
– Як для кого, – мало не плачучи, проказало дівча і поквапилось з ларка.
В ту мить мене вразила така коротка, але глибока, як для ще зовсім малої дитини, думка.
Справді, не в кожній родині нині можуть давати щоденно в школу “кишенькові” гроші.
Тут же, напевне, першокласник грався з мобільником. Співставляючи ці дві картинки, пригадала своє дитинство. Росла я в досить бідній сім’ї, але на п’ятикопієчну булочку чи окрайчик хліба з повидлом за три копійки мені давали завжди. Звичайно, були й тоді родини, що вирізнялись своїми статками, але такої разючої межі, як тепер, не було.
Розмірковуючи над всім цим, якось зразу й не звернула увагу на двох чоловіків похилого віку, які вели свою балачку.
– Куди, Петровичу?
– Та йду на екскурсію.
– По крамницях?
– Звичайно.
– Так. Дожились, нарешті, що на прилавках є все, чого душа забажає.
– Шкода, що тільки наші бажання не співпадають з нашими можливостями. От маю, наприклад, можливість купити жуйку, а не маю бажання.
– А хочеш ковбаси, та не вистачає коштів.
Проминувши чоловіків, подумала: “Все, як в “Кавказькій полонянці”. Маю бажання купити машину, та не маю можливостей, маю можливість купити козу, та не маю бажання”. Дійсно, як було б добре, якби наші бажання співпадали з нашими можливостями. Та, на жаль, пенсії і зарплати більшості моїх земляків далекі від цього. За офіційними даними, середня заробітна плата одного працюючого по Ширяївському району трохи більша 600 гривень. А в Савранському районі й того менша – 579 грн. Це ледь перевищує прожитковий мінімум. Але ж ми розуміємо, що означає термін “середня”. Це те саме, що Іван з’їв одну курку, Петро – дві, а Сергій – жодної. Проте в середньому кожному дісталось по курці.
Щоб не бути суб’єктивною в своїх міркуваннях, вирішила звернутись до перехожих з одним запитанням: “Чи вистачає вам заробітної плати (пенсії)?”
Л.І., 28 років, с. Миколаївка:
– Мені, можна сказати, пощастило. Я працюю в “Сегросі”. Тож заробітна плата у нас, в порівнянні з іншими, пристойна. А от є чимало моїх знайомих, які перебиваються випадковими заробітками, то їм дуже важко.
Тамара, реалізатор на ринку, смт Ширяєве:
– Вже кілька років працюю у хазяїна. Двічі на тиждень торгую на базарі. Одержую проценти. Іноді заробляю по 20 – 30 гривень. А буває, що простою з досвітку до обіду і жодної гривні не зароблю. Іншої роботи знайти не можу.
Іван Васильович, пенсіонер, Ширяївський район:
– У нас з дружиною в обох мінімальна пенсія. Тож живемо дуже скромно. Чимало грошей йде на придбання палива. Газ до нашого села ще не дійшов. Та й як підведуть, навряд чи ми спроможемось викласти купу грошей за його підключення.
Лідія Сергіївна, пенсіонерка, Савранський район:
– Я одержую непогану пенсію. Гріх Бога гнівати. Мені одній вистачило б, але у мене онуки-студенти. Та ще й контрактники. Доводиться допомагати. У сина з невісткою зарплати дуже маленькі.
В.І., фермер, Савранський район:
– Залишившись без роботи, вирішив зайнятись власною справою. Але я вам скажу, що при теперіш-ньому ставленні до сільгоспвиробників, на землі не розбагатієш. Так що не живу, а животію.
К.Л., пенсіонерка, Савранський район:
– А ви прикиньте самі, як мені живеться. Одержую 370 гривень пенсії. Лише балон газу коштує 120 гривень. А ще заплачу за електроенергію, воду, телефон, куплю на зиму дров. До цього накиньте щоденно по дві гривні на хліб. Це ще 60 гривень на місяць. Для мене не те, що сир, сметана чи ковбаса, а навіть молоко тепер розкіш. Не завжди собі можу дозволити купити. Хоч дуже люблю.
Т.І., бібліотекар, Савранський район:
– Сьогодні дуже проблемно вижити на наші зарплати. Взагалі-то, щоб не підсобне господарство, то й на харчі б не вистачало. Та є люди в значно гірших ситуаціях. Цієї осені випадково познайомилась з однією 30-річною жіночкою, яка наймалась копати картоплю, збирати сорго. Звернувши увагу на її досить великий живіт, запитала, чи їй не важко в такому стані працювати цілий день в полі. Відповідь її мене приголомшила: “Ви, напевне, думаєте, що я вагітна. Ні. Це в мене така пухлина, рак. І я змушена так працювати, щоб заробити гроші на операцію”.
Після цієї розповіді мені не захотілось більше ні з ким спілкуватись. Тільки пригадала слова ще однієї жінки, які почула в автобусі: “Хіба ті, що пишуть і приймають закони, будуть про нас думати? Та вони ж навіть не знають, не уявляють, як ми живемо. Хіба можна зрівняти наших 300 – 400 гривень і їхні 15 тисяч, які вони одержують щомісячно. Та що там казати? Ситий голодного ніколи не зрозуміє”.
