Перегортаючи сторінки книжки «По путям-дорогам фронтовым», прочитав статтю полковника запасу Миколи Буганова «Не могли увидеть и в страшном сне», у якій він розповідає про своє, обпалене війною, дитинство і про жахи фашистської окупації.
Захотілося зустрітися з автором, довідатися, як склалася його доля. Домашній телефон мав намір знайти у довіднику, але наше знайомство виявилося досить незвичним.
Мені потрібно було одержати коментар до статті на кафедрі суспільної і соціальної психології національного університету ім. І.І. Мечникова. До телефону підійшла доцент, кандидат психологічних наук Ванда Миколаївна Буганова, як виявилося, дочка Миколи Петровича. Недарма кажуть, що світ тісний. Зв’язавшись з Миколою Петровичем, з’ясував, що він добре знайомий з моїм молодшим братом, з яким служив в армії багато років. І я вже зовсім не здивувався, коли, зустрівшись з ним, довідався, що, звільнившись зі Збройних сил, він протягом семи років працював у господарській службі облдержадміністрації. У його віданні перебував і багатоповерховий будинок, у якому міститься редакція нашої газети. До слова сказати, багато старожилів будинку пам’ятають його й досі і тепло про нього відгукуються.
...Народився Микола Петрович Буганов у селі Великі Копани Херсонської області у 1940 році, а через рік розпочалася війна. На початку 1942 року його батька розстрі-ляли німці за участь у партизанському русі, і мати залишилася одна з трьома малолітніми дітьми на руках. Виростити їх коштувало їй багатьох, часом нелюдських, зусиль...
...Після закінчення школи проблеми вибору професії в Миколи не було. Він, як і більшість хлопчиків воєнного покоління, мріяв присвятити своє життя служінню Батьківщині і, не роздумуючи, вступив до Сумського військового артилерійського училища.
В ті роки стрімко розвивалися ракетні війська і службу молодий лейтенант розпочав саме в них, у лісах Карелії. Важку працю молодшого офіцера Микола Петрович запам’ятав на все життя. У ті роки народ любив свою армію, пишався нею, і самі захисники Батьківщини завжди були у пошані.
У 1968 році Буганов вступає на командний факультет Ленінградської академії тилу і транспорту, і після її закінчення направляється на службу до Одеського військового округу.
У 1983 році його переводять до Групи радянських військ у Німеччині на посаду заступника командира 16-ї танкової дивізії з питань тилу, а через рік призначають начальником відділу штабу ГРВН.
У 1986 році Буганов повертається до Одеси на посаду заступника начальника Одеського вищого військового об’єднаного училища, а у 1991 році, прослуживши майже 33 календарні роки, звільняється з рядів Збройних сил у запас за вислугою встановленого терміну у військовому званні полковника.
Я розмовляв з багатьма його колишніми товаришами по службі. Всі вони тепло відгукуються про Миколу Петровича, як про фахівця, який знає свою справу, гарну людину і надійного товариша, домінантною якістю якого було підставити іншим плече у важку хвилину. Про таких людей зазвичай говорять: «Я б з ним пішов у розвідку». Ця метафора у нашому випадку набуває подвійного значення, тому що у розвідників був би надійно забезпечений тил.
На даний час Микола Петрович Буганов працює директором бізнес-центру. Полковникові запасу Буганову нізащо не даси його 65 років. Ставний, високого зросту, з офіцерською виправкою, з посрібленими сивиною скронями, рухливим інтелігентним обличчям – він одразу ж привертає до себе співрозмовника. У пам’яті мимоволі спливають слова з популярної пісні Алли Пугачової: «справжній полковник!».
Особисте життя його склалася також вдало. Дружина Галина Петрівна – лікар, понад двадцять років трудиться у військових медичних установах. Крім Ванди, у нього є ще одна донька, Ольга, яка працює бухгалтером в одному з управлінь Одеського міськвиконкому. Доньки подарували йому двох онуків: Микиту і Наталю.
Звичайно ж, важке дитинство, що минуло у фашистській окупації, не забувається і сьогодні. Пам’ять зберігає безпросвітну убогість і постійний голод, тому що весь домашній скарб розграбували німецькі загарбники.
– Заради відновлення справедливості і враховуючи ті злигодні, яких зазнали діти під час війни, нещодавно законодавчо їм надано статус учасників війни. Впевнений, що таке рішення знайде розуміння у суспільстві, діти будуть вдячні, – говорить Микола Петрович.
Знову і знову, повертаючись в нашій розмові до теми Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 рр., полковник Буганов, виступає вже в ролі військового історика, розмірковує про те, що не всі події тих важких років об’єктивно й у повному обсязі висвітлено і розкрито. Серед «білих плям», на його думку, є і питання про величезні втрати особового складу колишнього Радянського Союзу, зокрема й українців, у минулій війні, дискусії і суперечки щодо цього тривають і до сьогоднішнього дня.
Однією з основних причин, на його погляд, є те, що не все керівництво країни у той час цінувало людські життя. Частина його ставилася до людей в цілому і до армії зокрема, як до «гарматного м’яса», не несучи ніякої відповідальності перед своїм народом.
Не всі полеглі у роки Великої Вітчизняної війни були поіменно встановлені і належним чином поховані, як це вимагає християнський, та й просто людський звичай.
– Мільйони людей після війни, як і я теж, – схвильовано говорить Буганов, – так до кінця свого життя і не змогли довідатися, де і коли поховані їхні рідні і близькі.
Особливо вражає Миколу Петровича формулювання «пропав безвісти».
– Хто і коли придумав таку безвідповідальну «причину» смерті загиблих на полі бою сьогодні встановити важко. Але я гадаю, – розмірковує він, – що з’явився цей вислів тому, що начальникам було набагато легше складати повідомлення, не обтяжуючи себе копіткою роботою щодо встановлення особистості загиблих.
Микола Петрович розповідає, як після виходу у світ Книги пам’яті, він уважно ознайомився з даними по Одеській і Херсонській областях. Його вразило те, що половина, занесених до цієї Книги, вважається безвісти зниклими. Ідеться ж не про початок війни, коли полеглі у боях залишалися на зайнятій супротивником території. Виявляється, що й у наступальних операціях кількість зниклих безвісти була величезною.
– Чому? – запитує Буганов і відповідає: – Багато чого можна було списати «на війну».
От чому у багатьох братських могилах спочивають безіменні воїни, які віддали життя за Батьківщину. А, як відомо, війна не закінчена доти, доки не буде знайдений і похований останній воїн, який загинув на цій війні.
