Володимир БОСЕНКО: «З РОКАМИ МИ СТАЄМО ЖОРСТКІШИМИ Й НЕБАГАТОСЛІВНИМИ…»
Цей спокійний, інтелігентний молодий чоловік практично ніколи не підвищує голосу. Він більше схожий на університетського професора, який обмірковує ті або інші наукові теорії в тиші кабінету, аніж на керівника підрозділу, який розкриває найгучніші та найкривавіші злочини.
Однак, 38-річний підполковник міліції, начальник управління карного розшуку Одеської міської міліції Володимир Босенко дуже багато чого досяг у роботі саме завдяки цій незвичній для розшуковця інтелігентності. На самому початку професійного шляху цього розшуковця колеги здивувалися: як вдається ввічливому тихому хлопцю без спеціальної міліцейської освіти розколювати найзапекліших злочинців?
Очевидно, спрацював той факт, що Босенко ніколи не прагнув працювати в міліції, і тому був далекий від загальноприйнятих стандартів поведінки розшуковця.
Випускник Чорноморського Вищого військово-морського училища ім. П.С. Нахімова, ракетник-підводник Володимир Босенко був направлений служити на Камчатку, до закритого військового гарнізону. Можливо, прослужив би там усе життя, але ситуацію змінив розвал Союзу, й українець Босенко вирішив повернутися на батьківщину, до Одеси.
Ледарювати він не звик, тому вирішив шукати роботу. Привернула увагу міліція. Як влаштовуватися на роботу в міліцію, Босенко поняття не мав, тому просто записався на прийом до тодішнього керівника Одеської міліції Леоніда Котлярова.
Той подивився на молодого хлопця, який стояв в юрбі завсідників подібних прийомів – скаржників на всіх і вся, трохи здивовано й направив до Приморського райвідділу міліції, до тодішнього заступника начальника розшуку Віктора Балана, який, як з'ясувалося, теж служив свого часу на підводному човні. Однак знижок один підводник другому робити не став.
Першу розкриту справу Босенко, що називається, виходив ногами по ямах та вибоїнах. Його наставник дав початкуючому працівникові матеріал про пограбування, яке, нібито, мало місце.
Усі фігуранти справи мешкали в різних кінцях міста, тому робочий день починався з їхнього об'їзду й опитування. Потім результати привозилися до райвідділу, проглядалися й після уїдливого «а чому ви не запитали свідка (потерпілого) ще й про це?», усе починалося спочатку. На десятий день Босенко розслідування завершив і доповів начальству, що ніякого пограбування не було, мала місце імітація. Керівництво про це знало із оперативних джерел, але сувору професійну школу початківець-розшуковець пройшов, і одразу ж ставити усі необхідні питання навчився. Довго навчати молодого працівника часу не було, тому всі професійні премудрості опановувалися під час роботи.
З тих пір Володимир Босенко, піднімаючись по крутих професійних сходах, не забуває про те, як розпочинав роботу. Його двері завжди відчинені для колег. Пораду, консультацію працівникові-початківцю начальник карного розшуку готовий дати у будь-який час.
Коник Босенка – справи, де потрібна інтуїція, вміння відновити хід давно минулих подій.
Однією із перших таких серйозних справ стало розкриття вбивства жінки у старому одеському дворі на Канатній. Так сталося, що працівники, які працювали над цією справою, розкрити її не змогли.
– Потрібно було вийти на місце пригоди й відпрацювати її, – згадує Босенко. – А вона вже була далеко не в початковому вигляді, багато доказів були відсутні. Інформацію збирали навіть не по зернинці, а по часточках міліграму, але на особу, яка вчинила злочин, вийшли.
Опери тоді не спали три доби, з роботи не йшли, додому не телефонували, а мобілок ще не існувало. Під кінець розслідування зателефонувала дружина одного із працівників і повідомила, про те, що речі його вже виставлено за поріг...
– І таке буває, – коментує Босенко. – На щастя, в мене дружина все розуміє. Телефонувати на роботу, турбувати даремно не буде. Але відзначу, що багато розлучень серед наших працівників – це прямий результат їхньої відданості роботі.
Підполковник міліції Босенко працює у карному розшуку із 1992 року. Чи змінився за ці роки характер у колишнього підводника? Чи не відбулася так звана професійна деформація, коли багато чого стає байдуже?
– Ні, звичайно, – говорить В. Босенко. – Байдужості не буває. Просто на будь-який злочин ми дивимося із професійної точки зору, аналізуємо, хто міг вчинити його, як швидше знайти злочинця. Ті, хто нервують і бояться кошмарних злочинів, у карному розшуку працювати не можуть. Звичайно, з роками ми стаємо жорсткішими й небагатослівними, адже люди не можуть не змінюватися, працюючи в карному розшуку. Професія розшуковця – не хліб і цукор, і тим більше не манна небесна. Якщо раніше оперативникам хоч канцтовари держава виділяла, то зараз і цього немає. Машини від влади до свята – це чудово, але ж є й будні.
А будні – це невеличка зарплата, ненормований робочий день і, скажемо чесно, не найпрестижніша й відпіарена робота. Хто ж сьогодні приходить до карного розшуку?
– Переважно розумні обдаровані молоді люди, – говорить В. Босенко. – Звичайно, приводить їх сюди і романтика, і бажання змінити світ на краще. Тут головне – вчасно навчити, підказати, підтримати, щоб у людині не вбити віру у необхідність нашої нелегкої роботи.
Про свята тут говорити не прийнято і планувати якісь розважальні заходи – теж справа досить невдячна. Адже будні карного розшуку – це цілковита непередбачуваність...
P.S. Напередодні Дня міліції В.В. Босенку присвоєно спеціальне звання полковник міліції. Вітаємо!
Арина ВЛАДИМИРОВА
ФОТОРЕПОРТАЖ
Показові виступи працівників спецпідрозділів міліції відбулися в Одесі на Грецькій площі. Захід, присвячений 15-річчю міліції України, зібрав чимало глядачів.
Відмінну фізичну підготовку демонстрували бійці «Беркута» й «Титана», демонстраційні виступи провели працівники вибуховотехнічної та кінологічної служб, криміналісти, ДАІ.
ДІЛЬНИЧНИЙ ПРАЦЮЄ БЕЗ ВИХІДНИХ...
Дільничний інспектор Шевченківського відділу міліції Одеси Кирило Хованський свій вибір першого в житті робочого місця вважає якоюсь мірою випадковим. Ні, він не відмовився б працювати в міліції, але аж ніяк не дільничним. Економічний ліцей та факультет державного управління і міжнародно-правових відносин Одеської національної юридичної академії передбачали зовсім іншу роботу. Але втрутився Його Величність Випадок.
До визначеного моменту ані батьки Кирила (батько – відставний військовик, мати – домогосподарка), ані він сам і не задумувалися про можливу роботу цього вихованого усміхненого інтелігентного молодого чоловіка в правоохоронних органах. Знайомих працівників міліції в цій сім’ї не було, про роботу силовиків знали лише з газет та серіалів.
Із начальником служби дільничних інспекторів Шевченківського відділу міліції м. Одеси Сергієм Петровичем Тимусяком студент-юрист познайомився на виборчій дільниці під час виборів, де його майбутній наставник ніс службу з охорони громадського порядку.
Кирило згадує: «Сергій Петрович запитав мене тоді, куди збираюся йти працювати після академії, і запропонував спробувати себе на посаді дільничного».
Студент погодився, на цьому та давня розмова й закінчилася. Наступного разу він зустрів С.П. Тимусяка, коли приніс документи до райвідділу, оформляючись на роботу. Однак до дільничних Сергій потрапив не одразу. Закінчив училище профпідготовки працівників міліції, пройшов стажування, попрацював у відділенні міліції на Привозі, а коли в Приморському райвідділі запропонували суто канцелярську роботу, поїхав у Шевченківський відділ до Тимусяка.
Наступного дня новий дільничний прийшов на своє робоче місце до опорного пункту № 1 на Пироговській, 7/9, познайомився зі старшим дільничним Сергієм Васильовичем Олійником, (який став наставником Кирила), й приступив до роботи. Вона почалася з діяльності щодо охорони громадського порядку. Це поєднання означає роботу на футболі, мітингах, масових заходах. У таких ситуаціях без дільничних неможливо.
Будні дільничного – і охорона громадського порядку, й прийом громадян. Йдуть зі скаргами, одна з десяти яких входить до компетенції дільничного. Чимало конфліктів у комуналках. Там простіше: дільничний пояснює, що за відсутності бажання помиритися буде покарано всіх учасників конфлікту. Складніше із конфліктуючими родичами, колишнім подружжям, які десятиріччями не розлучаються, а приходять з'ясовувати відносини до дільничного. Серед інших ходоків – чимало людей із психічними відхиленнями. У їхніх скаргах докладно описуються космічні шуми, злонавмисні сусіди, які пускають отруйний газ або підсипають отруту до супу чи чаю. Хіт сезону – таргани-мутанти, що крадуть важкі предмети, починаючи від чайників і закінчуючи шафами. Після пропозиції почати боротьбу із хуліганами-тарганами, закріпивши шафи, ходоки заспокоїлися. Мабуть, допомогло...
Чимало звертань із проханнями втихомирити підступну рідню, що мріє роздобути житло. Притому тут задіються всі інстанції, починаючи від президента. А в результаті зі скаргою все одно розбирається дільничний за листом із президентської канцелярії. Але це все рутина, щоденна робота дільничного. Можна виконувати її спокійно, від дзвінка до дзвінка. А можна і творчо. Тоді й відбуваються практично миттєві розкриття злочинів, якими, незважаючи на молодість, відомий дільничний Кирило Хованський.
– Пам'ятаю, прийшов студент одного із вузів, – розповідає Кирило, – і поскаржився, що у нього вкрали мобільний телефон та гроші, коли він спав у кімнаті гуртожитку. Зрозуміло, що вкрали свої. Але людей у гуртожитку багато. Поштовхом до розкриття цього злочину послужило те, що у потерпілого в гаманці були фунти стерлінгів, які залишилися після стажування у Лондоні. Дільничний не полінувався й обійшов всі околишні обмінники. В одному із них згадали молодого чоловіка, який здавав англійську валюту й досить докладно описали його. Незабаром злодія було виявлено, виявився досить благополучним студентом, який проживав у гуртожитку, й дав зізнавальні показання.
Дільничний Хованський брав участь і в пошуку студентки, яка викинула своє немовля з вікна гуртожитку сільгоспакадемії. Саме він і знайшов сліди погано змитої крові, які вели до кімнати горе-матері.
Зовсім нещодавно, обходячи з колегою осіб, які перебувають під адміністративним наглядом (їм після 21.00 до 6.00 ранку за рішенням суду на вулицю виходити заборонено) дільничний оперативно відреагував на звертання громадянина, пограбованого на розі вулиць Семінарської та Канатної. Працівники міліції почали обстежувати околишні двори й незабаром знайшли молодих людей із курткою, що нагадує зняту з потерпілого. Зрозумівши, що їх знайшли, грабіжники кинулися бити працівників міліції й, одержавши гідну відсіч, були затримані. З'ясувалося, що грабунками вони промишляли постійно, за що й одержали згодом термін.
– …Я працюю в міліції два роки, – каже Кирило Хованський. – Саме в цій роботі себе знайшов і намагаюся виконувати її якнайкраще. Служба дільничних – це не те місце, куди приходять вирішувати особисті проблеми. Це земля, по якій треба ходити. Трамваєм, тролейбусом дільничний їздити не повинен, лише пішки ходити і якнайбільше спілкуватися із людьми, одержувати від них інформацію. Батьки вже до моєї роботи звикли, намагаються мене підтримувати в усьому. Розмов про те, що я рідко буваю вдома, не встигаю пообідати й не висипаюся, відсутні в принципі. Адже у злочинців немає вихідних. Чому ж вони мають бути в нас?
Ганна МАКСИМОВА
