Кожного разу, коли чую твердження і з високих трибун, і в різного роду дискусіях локального порядку про те, що відродження і формування національної ідеї неможливі без духовного зростання, підтримки і розвитку культури у суспільстві, мимоволі згадую зустрічі з активістами миротворчого руху в Одеській області. І по-доброму вражаюся їхній цілеспрямованості і безкорисливому подвижництву, насамперед, як заведено говорити на культурному фронті, де сьогодні, на жаль, погоду роблять попса, криваві телесеріали та убійні детективи.
Коли нещодавно на засіданні президії обласної Ради миру її голова Герой України, депутат Одеської міської ради Володимир Філіпчук інформував про підсумки роботи за минулий рік, то стало зрозуміло, чому у Києві на конференції, присвяченій 55-річчю Української ради миру, діяльність миротворців Одещини отримала найвищу оцінку.
Перерахування всіх програм, акцій і адресних заходів, названих у доповіді, зайняло б багато місця. Назву лише деякі. Наприклад, в межах культурно-урядових благодійних акцій «Різдвяні вечори», «Великодні зустрічі» і «Золота осінь миру-2006» було проведено 36 масштабних заходів, на яких побувало понад 15 тисяч чоловік. Якщо до них додати ще десятки тисяч мешканців Одеси, інших міст і районів області, які брали участь в інших акціях, то неважко уявити, яке поле просвітницької діяльності у наших миротворців. Традиційними стали благодійні концертні програми, що провадяться в Обласній філармонії з врученням подарунків для дітей-сиріт, багатодітних родин і дітей зі шкіл-інтернатів, на кожну з яких запрошуються понад тисячу діток. Цим предметно підкреслюється необхідність постійної турботи про підростаюче покоління, згуртованість суспільства на засадах миру і добра. Не випадково програма «Діти – творці ХХІ століття» тісно переплітається з програмою «Мир через культуру» і багатьма благодійними акціями, а також з конкурсами «Різдвяний зорепад” (літературний) і «Діти малюють мир», «Мир дітям землі» (хореографічних колективів).
Усі напрями роботи Ради миру (зокрема, діяльність лекторської групи, яку очолює перший заступник голови ООРМ, професор Василь Попков; військово-патріотичне виховання – керівник генерал-майор у відставці Роман Агриков та інші) адресовані на конкретну аудиторію.
Всі, без винятку, зустрічі готуються надзвичайно ретельно, підшукується місце їхнього проведення з врахуванням його тематики і значимості, як атрибуту впливу на свідомість. Наприклад, всі вищезгадані конкурси провадилися у Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирі, де висаджено знамениту Алею миру. Особливий відтінок благочестя і непідробної душевності їм додавали активне сприяння й участь матушки Серафими. А ось заходи військово-патріотичного напряму відбувалися на базі Поста № 1, який несе вахту біля пам’ятника Невідомому матросу, (єдиного нині у країнах СНД за своєю унікальністю), на Меморіалі героїчної оборони міста-героя Одеси – 411-й батареї, в Одеському інституті Сухопутних військ, інших вузах і школах.
Громадсько значимим явищем у житті обласного центру стала акція поминання на Алеї слави, яка вже традиційно провадиться 22 червня з благословення і під керівництвом митрополита Одеського й Ізмаїльського Агафангела. А програма «Мир через науку й освіту», яка курирується відомим політологом Василем Попковим, знаходить благодатний ґрунт у студентському середовищі, у людей, які починають наукову діяльність, як і програма «Молоді волонтери миру».
Коли, вивчаючи доповідь голови обласної Ради миру Володимира Філіпчука, я почав читати розділ, присвячений матеріальній основі миротворчого руху, і мимоволі пройнявся повагою до його учасників. Вони, не маючи жодної підтримки від держави, на власному ентузіазмі, не одержуючи жодних матеріальних благ, творять благородні справи. А для того, щоб переконатися у тому, що ці справи справді благородні, я рекомендую побувати на зустрічах з народною артисткою України Галиною Полівановою, музикознавцем Ганною Розен, майстрами художнього слова Оленою Кукловою та Валентиною Ковач, композитором Валентиною Ульяш та багатьма іншими відомими діячами культури, мистецтва і літератури м. Одеси та області, які відгукуються на всі починання голови і членів президії обласної Ради миру та його заступників Валентина Шаровського, Тамари Сазонової, Романа Агрикова, Євгена Лукашова, Галини Лєкарєвої, Володимира Стаховського та інших. Вони завжди пам'ятають, що виступ лише заради галочки у звіті стає лише манерою, інтелектуальною забавою і не створює душевного споріднення із слухачами, а, навпаки, відштовхує їх.
– Ухвалюючи рішення про виступ перед аудиторією, – говорить Тамара Сазонова, до якої колеги ставляться з підкресленою повагою, – наші миротворці беруть в основу зверхність здорового глузду, аналізуючи передбачувану віддачу від нього. Непроста розважальність, не відверте повчання повинні лежати в основі спілкування з людьми, чи то з літніми, чи то з молодими, а чинники, що спонукають їх мислити, зіставляти і робити конкретні висновки.
– Як часто бувало і буває, громадські організації, ставлячи перед собою масштабні завдання, незабаром забувають про те, що на шляху до них треба розв’язувати безліч простих справ. Ми не хворіємо на лозунгову масштабність і закличний популізм, а провадимо конкретні заходи, адресовані конкретним людям, – сказав Валентин Шаровський, коли я поділився з ним враженнями про вечір пам'яті засновника Одеської обласної Ради миру Івана Петровича Гайдаєнка. Своїми діями і вчинками, літературною творчістю він підтверджував, що цілісність характеру є ознака досконалості людини. І ті, хто продовжують його святу справу – справу боротьби за мир, виявляючи твердість характеру, повністю розкривають свою духовну суть, наміри і здібності, спілкуючись з конкретним людським середовищем. Поважаючи звичаї, звички, стереотипи поведінки, володіючи особливим даром спілкування з аудиторією та вмінням впливу на неї, миротворці доносять до своїх візаві неминущі людські цінності, переконують їх у тому, що саме краса, творчість з добрими намірами, людинолюбство врятують світ, допомагають глибинно осмислити уявлення про те, що таке добре і що таке погано.
І якщо їх, тих, хто віддає свій талант, душевні і фізичні сили на благо інших, не вимагаючи натомість матеріальної віддачі, хтось у наш гранично прагматичний час назве просто Дон-Кіхотами, то йому варто нагадати слова Тургенєва, які не втратили своєї сили, про те, що без таких «диваків-винахідників» як Дон-Кіхот, не просувалося б уперед людство. І чи не такими Дон-Кіхотами зберігається нині все розумне, світле і чесне, тому що саме вони бувають безкомпромісні і безстрашні у боротьбі за правду, порядність, за високі людські ідеали. Доводиться лише шкодувати про те, що таких Дон-Кіхотів стає все менше.
