Чекаючи на автобус, почула розмову двох чоловіків. «За копійки вже худобу здаємо! Мучишся-мучишся, а в результаті – пшик. Вам простіше: вино – не м'ясо. Вино – завжди ходовий товар», – скаржився один з них. А у відповідь: «Хто тобі сказав таке?! Ходовий... То ми його мало того, що із труднощами реалізуємо, то ще й за ті ж, що твоє м'ясо, копійки. Ось і плануй, розвивайся. То морози, то фінанси співають романси, то покупець – жаднюга...»
Хотіла, було, я до них підійти і якось вклинитися до розмови, та тут приспів мій автобус. По дорозі я «прокручувала» почуте, тим більше, що буквально годину тому ми про те ж (виноградарство, виноробство, проблеми збуту тощо) говорили із Валерієм Семеновичем Карою – начальником управління економіки – людиною, яка володіє феноменальною пам'яттю та стовідсотковою інформацією про усе, що стосується Тарутинського району.
А проблема ця – справді «болюча». Адже 67 відсотків валового доходу у сільськогосподарському виробництві Тарутинського району, принаймні, останні п'ять років, становить саме ця галузь – виноградарство. А, отже, від рівня її розвитку безпосередньо залежить і зростання добробуту населення.
У районі сьогодні – понад п'ять тисяч плодоносних виноградників. І молодих плантацій додалося за останні три роки 1800 гектарів. Під них із бюджету держави було виділено понад 40 мільйонів гривень, які й пішли на придбання саджанців, встановлення стовпчиків, шпалери. І на тому спасибі, хоча витрати значно перевершують цю суму. І, можливо, усе б нічого, якби не досить критичний момент: 70 відсоткам виноградників вже понад 30 років. Вони вкрай потребують ремонту, і компромісів тут не може бути ніяких. Необхідно оновлювати щороку вісім відсотків плантації.
Попереджаючи настільки небажаний результат, сім років тому сесія райради затвердила науково обґрунтовану, за участю в її розробці усім відомого інституту Таїрова, довгострокову програму розвитку виноградарства до 2015 року. Нею передбачено щорічне висаджування від 500 до 700 гектарів молодих виноградників. Але лише останніми роками програма стала потроху реалізовуватися. Відчувається все ж таки, що держава помалу повертається обличчям до цієї галузі, хоча фінансування, яке дозволило б у повному обсязі вести догляд за виноградниками, як і раніше, бракує. У районі, однак, дуже сподіваються на виділення державою додаткових коштів на ці потреби – відповідно до наданих кошторисів та інших необхідних документів.
Усі наші біди від бідності – розхожа вже фраза. Гадаю, Тарутинський район – за такої площі й землі! – до бідних себе не повинен зараховувати. Але грошовий дефіцит справді заважає вести політику розвитку так, як того б хотілося. Не дуже приємно констатувати, але врожайність виноградних плантацій у районі останніми роками знизилася, і, насамперед, через недостачу коштів на якісне провадження всього комплексу робіт щодо догляду.
Та й з реалізацією вирощеної продукції проблем достатньо. Близько 30 відсотків валового збору винограду йде на заводи шампанських вин Одеси, Києва, Артемівська. Близько 20 відсотків направляються заводам коньячним. Інший вал іде на виготовлення виноматеріалів, з яких розливаються ординарні та марочні вина, широко відомі за межами області. Більше того, тарутинські «каберне», «мерло», «шардане» та й інші сухі десертні й марочні вина, які демонструються на всеукраїнських і міжнародних виставках, – у заслуженому авторитеті. Вже не кажучи про ту високу оцінку, яку було дано їм на обласній виставці виноробства «Високий градус». Тому ображають принизливо низькі ціни на реалізоване вино й виноматеріали за настільки високої дорожнечі їхнього виробництва. І це – проблема не лише тарутинських виноробів. Як і ще одна, яку без втручання зверху не здолати: і минулий, й нинішній роки залишаються надзвичайно проблематичними щодо проплат за ліцензію на виробництво й реалізацію готової продукції. Особливо – для підприємств, які займаються вторинним виноробством. Досить назвати вартість ліцензії – 500 тисяч гривень (!), щоб усвідомити: підприємства із невеликими обсягами реалізації це практично ставить на коліна. Звичайно, у районі це розуміють, з тривогою порушивши настільки важке питання перед областю, де й планується створити комісію для лобіювання перегляду вартості ліцензії через Верховну Раду. Тарутинці дуже сподіваються на успішний результат, тому що лише таке рішення допоможе зберегти підприємства, які постачають до бюджету району у вигляді акцизного збору, платежів з прибутку, ПДВ досить солідні суми.
А перспективи подальшого розвитку в Тарутинському районі виноградарства є. Про це йшлося й на одному із районних семінарів-практикумів керівників виноградарських господарств та агрономів-виноградарів. Пройшов він на базі ЗАТ ім. Сергія Лазо, у якому сорт «піно» дає врожай у 30 центнерів з гектара, а «аліготе» – усі 50. У високому професіоналізмі фахівців господарства переконалися на власні очі й гості – представники добре відомого на Україні підприємства «Коблево» (Миколаївська область) та компанії «Долина» (Луганськ). Сьогодні в районі успішно ведуть цю галузь досвідчені, шановані в області керівники відкритих акціонерних товариств «Петросталь» – Петро Георгійович Ламбов, «Зоря» – Олександр Васильович Гуцол, ім. Калініна – Іван Олександрович Кіселар, «Янтарний» – Ілля Володимирович Мотиль, «Сонячний» – Яків Петрович Яковенко, «Правда» – Світлана Леонідівна Бесєдіна, ЗАТ «Родина» – Віталій Дмитрович Кишлок.
Сьогодні в районі здійснюють розлив понад 40 видів різних вин. Низка підприємств реалізують свою продукцію в 26 областях України, в Російській Федерації, Білорусі, Німеччині, інших державах. Щоправда, й тут не обходиться без ускладнень. По-перше, – через високу насиченість внутрішнього ринку. По-друге, – через проблематичність одержання квоти на постачання вин за кордон. Тут, однак, вірять, що зусиллями області вдасться зрушити з місця й цю брилу-проблему, а, отже, і на внутрішньому, й на зовнішньому ринках тарутинські винороби будуть почуватися міцно – на двох ногах.
