ВЕЛИКА КНЯЖНА КИЇВСЬКА, ЦЕРКОВНА ДІЯЧКА СТАРОДАВНЬОЇ УКРАЇНИ
Одні жінки народжуються для світської влади і влади над чоловіками, інші ж – для смиренної влади над своїм духом і плоттю та для смиренних молитв. Одначе життя й діяння багатьох черниць показують, що навіть прийнявши постриг, можна залишатися діяльною, впливати на розвиток релігійної громади, розвиток церкви, а отже – й на справи державні. Саме такий шлях обрала княжна Янка (? – 1112), донька Великого князя Київського Всеволода.
В 1086 році, за митрополита Київського Іоанна Преподобного, Великий князь Всеволод спорудив церкву Святого Андрія. Віддавна повелося, що закладаючи ту чи іншу церкву, князі розраховували, що з часом вона стане місцем їхнього родинного поховання. Одначе цього разу будівництвом церкви не обійшлося: при ній одразу ж було засновано жіночий монастир, і цілком можливо, що князь Всеволод вдався до цього на прохання своєї доньки Янки. Підставу для подібного припущення віднаходимо в лаконічному повідомленні Нестора Літописця, який в “Повісті врем’яних літ” пише: “Всеволод заклав церкву Святого Андрія за митрополита Івана Преподобного і заснував біля тої церкви монастир. У ньому постриглася дівою дочка його на ймення Янька (она же Янка). Оця Янка зібрала багато чорноризиць і жила з ними згідно монастирського чину”.
Як бачимо, постриг Янка прийняла ще “дівою”, тобто в молодому віці. І якщо донька Великого князя, замість того, щоб мріяти про іноземного принца і королівські палаци, починає мріяти про постриг і монастирську келію, то зрозуміло, що вона вже підготовлена для такого рішення усім своїм вихованням, усім способом мислення, а ще – нещасливою дівочою долею своєю.
В дитинстві Янка, як і кожна княжна, мріяла стати правителькою, і мрія ця почала збуватися: ледве їй виповнилося вісім років, коли батько, Великий князь Всеволод, заручив її (до речі, доньку візантійської царівни Марії) з принцем Костянтином, сином візантійського (ромейського) імператора Костянтина Дуки. Ясна річ, заручини ці відбувалися заочно: Янка чекала свого шлюбного часу в українському провінційному Переяславі, а її наречений – в грізному імперському Константинополі.
Ще ближчою стала мрія княжни Янки, коли з Візантії надійшла звістка, що майбутній тесть її, грізний імператор Костянтин Дука, помер, і її нареченого, Костянтина, проголошено... імператором (василевсом)! Мати, батько, челядники уже вітали Янку (Анну). Збулося: вона – майже імператриця ромейська! Формально так воно й було: Анна Всеволодівна (Янка), нехай лише один рік, але все ж таки була нареченою імператора Візантії. Вона вже чекала, коли батько посадить її на корабель і відправить до Константинополя.
Але... наречений її теж був неповнолітнім. І, крім нього, імператорами було проголошено двох його братів – Михайла й Андроніка. А реально правила мати – імператриця Євдокія. Та й то правила недовго, оскільки того ж року трон захопив її родич Роман Діоген. Але й він незабаром потрапив у полон до турків. І тоді вже імператором проголосили старшого з братів – Михайла Дуку. Що ж до її нареченого, Костянтина, то його, разом з матір’ю та Андроніком, насильно пострижено в ченці. Ще вчора – наречена імператора Візантії, вона враз перетворилася на наречену звичайнісінького ченця! Який... не міг мати нареченої!
Існувала й ще одна обставина, яка спонукала Янку вдатися до чернецтва. Роки недовгого правління Великого князя Всеволода були позначені розбудовою християнської Церкви й активним церковним життям. Одна за одною споруджувалися й освячувалися церкви, з’являлися нові монастирі, при яких діяли переписувачі, монастирські школи та шпиталі. Ця христолюбна діяльність Всеволода одразу була помічена Нестором Літописцем, і можна навіть сказати, що викликала в нього захоплення.
Одначе життя є життя... В 1088 році митрополит Київський Іоанн помер. Цей митрополит залишив по собі хорошу славу людини істинно християнського складу життя, щиро книжної, мудрої і милостивої. “Був Іоанн цей муж умудрений книгами і навчанням: милостивий до убогих і вдів, ласкавий до всякого..., смиренний розумом, і лагідний, і мовчазний, але ж і красномовний; святими книгами втішав засмучених. І не було досі такого на Русі, і після нього не буде такого”.
Ну, будуть чи не будуть ще такі в Русі-Україні – знати Несторові не дано було, та й взагалі, повідомлення це мабуть не привернуло б нашої пильної уваги, якби не ще одна фраза, якою Нестор – цілком несподівано – завершив виклад тогорічних подій: “У це ж літо пішла в Греки дочка Всеволода Янка, названа раніше”.
Здійснити прочанську поїздку, вшанувати святих, поклонитися Візантії... чи ж існувало для православної душі, а тим паче – церковного ієрарха, щось вище, омріяніше? Ось тільки Янка, як ігуменя монастиря і донька Великого князя, значно більше за інших чорноризиць мала змоги здійснити цю мрію. Цілком можливо, що, проводжаючи її в далеку путь під посиленою охороною дружинників, Всеволод розраховував, що донька-ігуменя виконає і ряд церковно-дипломатичних доручень, зокрема вручить послання імператору Візантії та Вселенському патріархові; поцікавиться долею купців, що обживали константинопольські ринки і заїжджі двори.
Але однією з найважливіших акцій, які мала здійснити княжна Янка, – це попросити патріарха, аби підібрав і благословив для служіння в Україні нового митрополита. І місію цю Янка Всеволодівна виконала. Вже наступного року – сповнена осяйних вражень від високого архітектурно-церковного мистецтва, пройнята високою духовністю релігійних святинь, Янка повернулася з Константинополя до Києва в супроводі митрополита. Одначе і Великий князь, і церковні ієрархи розраховували, що Вселенський патріарх розщедриться на такого ієрарха, який би в освіченості і мудрості своїй став рівнею покійному митрополитові Іоанну. А сталося так, що в новому митрополитові їм довелося розчаруватися:
“В літо 1090, – читаємо в “Повісті врем’яних літ”, – привела Янка митрополита, скопця, люди, хто бачив його, всі говорили: “От мертвяк прийшов”. І пробувши рік, помер. Був цей муж і не начитаний, і простакуватий, і просторікуватий”.
Нестор навіть не завдав собі клопоту назвати ім’я цього митрополита, хоча, безсумнівно, знав його, адже той був сучасником літописця. Одразу кидається в вічі, що ставлення до нього одверто зневажливе. Окремо підкреслено, що він “скопець” і “мертвяк”. А треба знати, що до “скопчества” як такого вже тоді, в ХІІ столітті, ставлення в Україні було презирливо-зневажливим. Ось тільки прихильників “скопчества” це не стримувало. Навіть в ХVІІ – ХІХ століттях в Російській імперії була популярною секта скопців, засновником якої був орловський селянин Андрій Селіванов. А цей, привезений Янкою, ще ж не вирізнявся ні освітою, ні розумом. І тут одне з двох, або ж Янці справді нав’язали такого нікудишнього митрополита, або ж дійсно, при оцінці достоїнств нового митрополита спрацювало небажання українських ієрархів бачити на чолі державної церкви іноземця, грека. Ми що, мовляв, не здатні виховати та висвятити свого, вітчизняного митрополита?
Коли наступного року відбувалося перепоховання останків ігумена Печерського монастиря Феодосія, в якому був задіяний і Нестор Літописець, у переліку церковних ієрархів, що брали участь у цьому дійстві, митрополита не було. Він чи то вмер, чи ж Нестор просто, з принципу, знехтував ним. Що ж до самої ігумені Янки, то вона була присутня тут. Про це можемо здогадуватися, виходячи з беззастережного твердження літописця: “Всі ігумени зі всіх монастирів із чорноризицями прийшли”.
В 1093 році батько Янки, Великий князь Всеволод, помирає. Оплакуючи його, ігуменя, мабуть, передчувала, що смерть його призведе до чергової міжусобиці. Так воно насправді й сталося. Князь ішов на князя. А з південних степів, грабуючи та випалюючи прикордонні землі, усе навальніше напирали половці. Але й за цих умов, захищений могутніми столичними стінами, жіночий монастир, в якому ігуменею була Янка Всеволодівна, продовжував жити своїм сумирним життям: у молитвах, у щоденній праці, завдяки якій підтримувалися належний стан і вигляд усіх монастирських приміщень; у турботах про хліб насущний...
Молода, вродлива, не згірша за багатьох інших своїх ровесниць, Янка час від часу дізнавалася, що то одну, то другу княжну з великим почтом відсилали за кордон, де вони ставали принцесами, царівнами, королівнами. “В літо 1102. Відвели дочку Святополкову Збиславу в ляхи за Болеслава”, – не забував про князівен Нестор Літописець. – “В літо 1104. Відвели дочку Володареву в Цареград за царевича Олексинича. У тому ж літі відвели Предславу, дочку Святополка, в Угри, за королевича...”
Якою б сумирністю не проймалася молода ігуменя, але звістка про кожні такі заручини відбивалася в її душі смутком і ледь притамованою заздрістю. І щеміло в Янки під грудьми: у них будуть чоловіки, діти, внуки... І тоскно було. І хотілося вирватись за монастирські мури, хоча, здавалося ж, ніхто її сюди силоміць не заганяв і ніхто її тут силоміць не утримував. Але все, пізно. Вона сама обрала свій життєвий шлях, сама визначила стезю свого служіння – не князям чи королям, а Богові.
Про те ж, як живеться київським княгиням за кордоном, мала змогу наслухатися від рідної сестри Євпраксії, імператриці германської. Той день, котрого Янка знову побачила свою старшу сестру Євпраксію, можливо, був найщасливішим, найпросвітленішим в одноманітному житті її.
Довгими осінніми вечорами ігуменя зачудовано слухала розповіді імператриці Євпраксії, вражаючись тому, яким важким, але, водночас, і багатим на події виявилося життя її сестри. Ще б пак, Євпраксія побувала в багатьох країнах, зустрічалася з багатьма правителями і з самим Папою Римським; її голос лунав на Вселенському Соборі... У неї вистачило мужності виступити проти славетного, але у всемогутності своїй надзвичайно жорстокого германського імператора, шлюбного чоловіка свого, Генріха ІV.
З перших днів появи в Києві Євпраксія багато часу проводила з сестрою, провідувала монастир, молилася в його церкві. Янка ж усіляко підтримувала її прагнення податися в черниці і пропонувала прийняти постриг у її монастирі. Проте намір цей Євпраксія змогла здійснити лише в 1106 році, по тому, як Генріх ІV помер, і вона залишилася вдовою.
Одначе свято родинного єднання тривало недовго. 24 липня 1108 року раптово помирає сестра Янки Катерина. Рівно через рік, теж у липні, вмирає і Євпраксія. Поховано її, як княжну та імператрицю германську, з належними почестями, в Печерському монастирі. Янка сама потурбувалася, щоб над могилою її було споруджено божницю, своєрідний склеп-капличку; скромну усипальницю. Останньою, кого випало оплакувати ігумені Янці, була її мати, Анна, названа Літописцем “княгинею Всеволодовою”. Померла Анна 7 жовтня 1111 року, і з волі ігумені Янки поховали її в монастирській церкві Святого Андрія, спорудженій колись її чоловіком, князем Всеволодом.
У цей час Янка вже слабувала. Передчуваючи, що дні її лічені, ігуменя заповідала поховати себе поруч із матір’ю. І заповіт черниці здійснили. “В літо 1112, – сповіщав увесь християнський світ Нестор Літописець, – померла Янка, дочка Всеволодова, сестра Володимира Мономаха, місяця листопада в 3-й день. Поховали її в церкві Святого Андрія, яку збудував її батько, там вона була і постриглася в черниці, в церкві тій, будучи дівою”.
Що ж, яким би праведним та духовно возвишеним не було життя наше, воно має свої земні виміри. І хтозна, як там, на небесах, але на Землі люди завжди оцінюють кожного з нас за діяннями нашими, і найвищою нагородою нам залишається зблиск пам’яті нащадків, скромний рядок національної історії. А, як бачимо, великій княжні Янці Всеволодівні такий рядок відведено.
