– Ну що за менталітет у нас такий! Нам обов’язково треба усе зруйнувати, щоб потім ціною власного здоров’я відновлювати! – з досадою говорить Вишневський сільський голова Світлана Анатоліївна Ільїна. – У нас же колись дві молочнотоварні, вівце – і птахоферми були, дві великі тракторні бригади. Тільки в автопарку сорок п’ять водіїв працювало. Дільнична лікарня, два дитячі садки функціонували. Мені мама говорила: «І чого ти сюди приїхала? Думаєш отут щось зробити?”. А я не можу без свого села. Мені в Ізмаїлі повітря нашого, простору, людей наших не вистачало. У нас же, наприклад, якщо до весілля готуються, то гуртом. Такі столи накриють – який там тобі ресторан!
Ми їдемо в село Вишневе. Світлана впевнено почувається за кермом власного автомобіля (на свій сільрада не розжилася). Я дивлюся на неї, молоду, вродливу, енергійну з повагою. Погодьтеся, не кожна жінка, пропрацювавши понад десять років на суднах Дунайського пароплавства, ставши жителькою портового міста, зважиться повернутися в зубожіле село, щоб спробувати підняти його з колін. А Ільїна взяла на себе такий вантаж, який не під силу і дужому чоловіку. Стривожило те, що кожний сам по собі тепер живе. Потрібно, згуртовувати людей, поєднувати. А це виявилося складніше, ніж відвоювати старий будинок під магазин або швейний цех.
Вишнівці, обираючи сільського голову, за 20 років уперше віддали перевагу жінці. Незабаром вони теж переконалися: ця – нікому спокою не дасть. Зате вже через півроку запрацював довгоочікуваний дитячий садок. Сама ж Світлана вражалася: як можна було залишати без нього село, де живуть півтори тисячі чоловік, на довгі сім років! І хоча злі язики повторювали, нічого, мовляв, у неї не вийде, не відступилася від наміченого.
На будівництві працювали всією громадою, сільською радою, залучаючи чоловіків співробітниць. Чого тільки тоді на мопеді своєму з причепчиком не перевозила Ільїна. Один раз упала і ногу зламала. Так, на милицях, дитячий садок і відкривала. Урочисто. При почесних гостях – перших керівниках району, без фінансової підтримки яких довелося б туго, при безкорисливих помічниках – спонсорах і щасливих батьках 40 дітлахів.
У селі навряд чи хто знає, що на свої особисті гроші найняла Ільїна на початку своєї діяльності (при порожній скарбниці сільради) техніку, щоб сміття з балки, що скидається сюди за звичкою вишнівцями, вивезти. Але тільки почистили – його знову навалом. «То що ж це за свідомість така! – обурюється Світлана Анатоліївна. – Собі ж під ноги плюють – як у душу!» І тепер уже вдалася до крайніх заходів, направивши дільничного і понятих за адресами злісних порушників санітарного порядку.
Між тим, на першому сільському сході, коли «у фарбах» розповідала про свої плани й благенькі поки що можливості їхньої реалізації, закликала: «Люди добрі, допомагайте! Згадаєте, яке село в нас було і до чого ви ж самі його довели!». Закликала знаючи, як нелегко впровадити у свідомість людей розуміння того, що твоє село – твій дім, його проблеми – твої проблеми. А то ж як виходить? «Анатоліївно, води в крані немає!» – з претензією до Ільїної звертаються здорові чоловіки, що попивають пивце в місцевому барчику. Але ж знають: в Анатоліївни кадрів тільки і всього, що пожежник та охоронець. І ті – нарозхват. Ну, чого б самим не взятися за лопати, щоб розкопати водопровід на прориві. А свердловину у свій час сільраді передали «із секретом» – без обслуговуючих механізмів – крана, трактора. По суті, з техніки нині в сільраді – одна пожежна машина, та й та багато років бездіє. Правдами-неправдами замінили недавно кабіну, тепер от намагається сільголова з п’яти карбюраторів змайструвати один: де взяти на новий 850 гривень ?
Але платити за водокористування вишнівців Ільїна все-таки привчила. Хоча були заявочки: не платили – і платити не будемо.
Тепер усі платять, навіть при тому, що з підвищенням цін на електроенергію дорожчою стала і водичка: три гривні – з людини, по дві – за корову і «коняку», гривню – за козу. Намагалися було, деякі обхитрити Ільїну: немає, мовляв, у будинку води, криничною користуємося – та не тут–то було. «Я – на мопед, – сміється Світлана, – перелізла через чамур – і до крана: є вода, тече!».
Мрії в Ільїної великі і світлі. Дуже сподівається, що і люди, і сільрада, врешті-решт розбагатіють, і тоді багато чого можна буде зробити для Вишневого – раніше заможного. У селі і понині добрим словом згадують свого односельчанина Івана Долгополова. Це він побудував млин, пекарню, олійню, вирощував помідори, за якими приїжджали замовники аж із західної України. Він же планував побудувати переробний цех, а так само з виробництва ковбас, макаронів... Та помер у 45 років, а з ним і надії вишнівців зникли.
Сьогодні ж усі 25 кілометрів сільських доріг мають потребу в ремонті. Хотіла, було, Ільїна до Великодня відремонтувати на зібрані за техогляд 7800 гривень ділянку дороги до продмагу, так обламалася техніка, на яку розраховувала. І Будинку культури вкрай потрібний ремонт. Світлана тут хоче створити джаз-оркестр, відкрити шашково-шаховий клуб. Але для початку погасила багаторічну заборгованість за електроенергію, і, на спільну радість, тепер будинок освітлюється. Цієї весни має намір цілком змінити зелений малюнок території двору, посадити більше квітів. «У нас же у Вишневому багато молодих людей, яким по 30 – 35 років, що і тут їм є, чим зайнятися». Звичайно, дуже не вистачає застиглого в безмовності міжрайонного комбікормового заводу: до 80 чоловік колись на ньому працювало. Але близько ста селян – сьогодні дрібні фермери, мають по 3,5 гектара землі. І інші мають по 60 і більше соток. Отож є де і що вирощувати. Узимку на переробці очерету зайняті, навесні – підрізуванням винограду, потім садінням цибулі. Ведуть домашнє господарство. Не сидять без діла люди, використовуючи будь-яку можливість для поповнення сімейного бюджету, і Світлана Анатоліївна дуже сподівається, що число нежилих будинків (їх у селі 93) зростати вже не буде. До того ж Ільїна зараз з головою пірнула в реалізацію ще однієї передвиборної своєї обіцянки – відновлення дільничної лікарні, яка раніше успішно обслуговувала три села. Будинок гарний, його зберегли. Свердловина – поруч, каналізацію й водостік самотужки зроблять. От на сучасне устаткування, апаратуру, коштів, звичайно, немає. Але світ не без добрих людей: справа ж то потрібна. Зараз сама Ільїна, завідувач ФАПу Віктор Іванович Чумаченко – та, власне, усі вишнівці – у чеканні нової «швидкої допомоги». Вже і гараж збудували. Стару машину що понад десять років стояла у дворі мертвим вантажем, Світлана таки списала. Але ж до неї це не вдавалося нікому. «Слава Богу, – жартує, – мотлоху менше!».
Ми їдемо по центральній вулиці села. Назустріч – мабуть, до райцентру – батюшка Георгій. Зупинилися. Переговорили. Так, незабаром у селі дві церкви буде. Спасибі Наталі Григорівні Кожухаренко – голові Татарбунарської районної ради – допомогла шифером дах однієї з церков перекрити. І дорогий іконостас купили – колишня мешканка села п’ять тисяч доларів пожертвувала на це. «Є в нас жалісливі люди, – тихо говорить Світлана, об’їжджаючи наповнені водою вибоїни. – Треба було місток, що через балку, підняти – Олександр Іванович Султан дав без розмов зварювальний апарат, кран, людей. Мені жодного разу в проханні не відмовили Геннадій Симоненко, родини Опришанів, Коваленків. Ви, будь ласка, назвіть їх, вони варти того. Та й без сторонньої допомоги нам поки що ніяк не обійтися.
До того ж і стадіон хочемо зробити таким, щоб з околишніх сіл приїжджали спортсмени; вуличне освітлення налагодити, упорядкувати автобусні зупинки, у парку побільше дерев насадити. «А чим наше село гірше Борисівки, про яке ви писали? – скоріше саму себе запитує Ільїна. – Прийде час – і ми переможемо на конкурсі».
А я подумала про те, щоб громада підтримала сільського голову і не вичерпалася її енергія і величезне бажання творити...
