Кожен гість Болграда відкриє для себе це самобутнє місто, побувавши в обласному історико-етнографічному музеї, що розташований на центральній вулиці в стародавньому будинку, який служив колись постоялим двором поміщика Давидова.
Побачивши незнайому особу, працівники музею одразу відкладуть свої справи й приділять гостеві персональну увагу, провівши по всіх залах з дуже цікавою екскурсією, даючи вичерпні відповіді на запитання. І через годину, а, можливо, навіть дві, спускаючись сходами, гість міста зрозуміє, що вже безмежно закоханий у ці тихі вулиці, що дихають багатою історією, пам'ятають долі багатьох поколінь працьовитих людей, які з небувалою стійкістю витримували удари жорстокої долі.
– Зверніть увагу на цю стародавню ікону, – зупиняється директорка музею Марія Іванівна Куємжи біля чергового стелажу. – Вона – свідок трагічної долі родини Вилєвих, предки якої у 1811 році втекли з рідної Болгарії, рятуючись від турецького ярма. Наспіх зібравши свої пожитки, родина йшла навмання по Буджацькому степу у невідомість. Найменший син, якому виповнилося дев'ять, ніс цю ікону, всю дорогу міцно притискуючи її до грудей. Під час чергової зупинки на нічліг родина розмістилася під кроною величезного дерева. Тут і знайшла спокій мати родини – серце жінки не витерпіло втрати рідного дому й дороги в невідомість. Вранці, поховавши дружину, глава родини зібрав дітей і повів далі. «Ні, ми хочемо до матері!» – заплакали молодші. Батько був не в змозі противитися й повернув назад. Незабаром неподалік від самотнього дерева утворилося нове поселення болгарських колоністів, нині село Табаки. У 2002 році родина Вилєвих передала музею свою святиню й свій оберіг – ікону.
У великій виставковій залі одразу привертають увагу меблі темного дерева – затишний диван із дзеркалом та поличками для свічок, дубова шафа, комод.
– Це – меблі фабрики Лалових, передані музею безоплатно родичами цієї знаменитої болградської родини, – розповідає Ніна Анатоліївна Гейко, друга хранителька культурного осередку. – Як бачите, меблі із натурального дерева різних порід, прикрашені різьбленням і зроблені настільки якісно, що, прослуживши не одне десятиріччя, і сьогодні мають охайний вигляд.
Крім меблів, нащадки Лалових передали в дарунок музею різні милі речі, без яких неможливо відтворити колорит сімейного вогнища ХІХ сторіччя: картини, виконані вишивкою й фарбами по шовку, над якими сиділа вечорами господиня, порцелянове декоративне блюдце, настільна лампа. Куди не кинь погляд – усюди радують око вишиті серветочки, рушники, подушки. І, останній штрих до портрету будинку – маленькі дерев'яні п’яльці, немов лише вчора ввечері залишені господинею на столі...
А ось ще одна експозиція – «Банк та його роль у житті міста». Працівники музею розповідають, що в оформленні виставки надав допомогу директор «Ощадбанку» Михайло Плачков, відреставрувавши стародавній робочий стіл банківського службовця, шкіряний саквояж, чорнильницю й багато інших атрибутів перших фінансистів. А ось і вони – на стіні велика фотографія першого складу членів управління кредитного товариства, створеного у 1868 році, який перетворився в 1911 році у Колоніальний банк. Завершують композицію стара, як світ, сумка інкасатора й виставка монет, що були в ходу у Придунав’ї за різних часів.
Болградський музей з радістю репрезентує свої невеличкі виставкові майданчики і для гостей міста. Останнім часом мешканці Болграда, особливо маленькі, могли порадіти виставці відомого на Одещині фотохудожника Георгія Муляра. Присвячена вона братам нашим меншим, за якими художник спостерігав у зоопарку протягом 10 років. Кумедні сюжети органічно доповнюють коментарі Ніни Анатоліївни, яка розповідає про життя заморських тварин, розширюючи кругозір юних відвідувачів.
Діти – часті гості музею: вихователі й вчителі нерідко проводять тут уроки історії, краєзнавства, літератури, живопису. Етнографічна зала, бібліотека, унікальні документи й стародавні карти – у музеї накопичено безцінні матеріали, які зберігають минуле для майбутнього.
