3 червня Миколі Григоровичу Попову виповнилося 85 років. Не перелічити випробування, що випали на долю цієї людини. Бійцем, піхотинцем, обороняючи Москву, був поранений. Пізніше, закінчивши військове училище, вже у складі 16-ї повітряної армії, визволяв Україну, Білорусію, Польщу. Був призначений комендантом передмістя Берліна. Нагороджений чотирма орденами і двома десятками медалей.

Ми зустрілися напередодні ювілею, і я одразу відчув – від нього віє енергією, силою волі. Мій співрозмовник – людина слова і діла, до того ж яскравий оптиміст, яких тільки пошукати. Джерела цих якостей сам Микола Григорович вбачає у своєму дитинстві, що минуло у селі Сторожа Тульської області. Тоді влучно сказане слово цінували як хліб, а людину – за її працею, ставленням до людей, до чужої біди. Сьорбнув чимало горя і Коля Попов. Йому було десять років, коли в тридцяті роки почалися арешти, заслання тих, хто мав зайвого коня, корову або, припустімо, не бажав закриття сільського храму. Так, по дорозі до Воркути помер засланий рідний дядько, а батька вчасно попередили, і він пішов уночі з дому, шепнувши на прощання синові: «Залишаєшся за старшого, синку!»

Пізніше сім’я перебралася до Москви, де Колі, як старшому, справді довелося опікувати молодших братів і сестру. Рано пішла з життя мати, і батькові радили віддати дітей до дитбудинку, але він відмовився, мовляв, гріх це – при живому батькові. Сам їх виховаю...

Судячи з усього, батько виховав дітей правильними людьми, які завжди у житті дотримувалися трьох засад – справжнього, чесного і корисного. До такого висновку неважко дійти, слухаючи Миколу Григоровича. Коли онук Валерій, який закінчив три вузи, у тому числі й університет Дружби народів запитав, яка з подій Великої Вітчизняної найбільше врізалася у пам'ять, ветеран відповів: «Битва під Москвою у грудні сорок першого».

Саме тоді, потопаючи у снігу, Попов кинувся вперед, але під градом куль, ланцюг знову заліг. У якусь мить відчув тупий удар у ліве плече. По тілу потекло щось тепле, у роті стало сухо, потім з'явилася спрага, і він підніс до рота пригорщу снігу. Почув благання важкопораненого: «Браток, предай смерти...» Звучали на фронті подібні прохання від вмираючих у муках воїнів. У госпіталі, куди потрапив важкопоранений Микола Попов, його одразу визначили кандидатом до Московського військово-інженерного училища. Ставши офіцером, він у складі 16-ї повітряної армії, брав участь у визволенні України, Біларусі, Польщі, дійшов до Берліна. Пізніше став військовим комендантом невеликого німецького містечка Фіновфурта, що за 35 кілометрів від столиці третього рейху. Мабуть, командування врахувало не лише його людяність, особливу турботу про підлеглих, але і комунікабельність, вміння знаходити вихід з будь-яких ситуацій, виняткову ретельність і порядність.

Газетні рамки не дозволяють описати скільки добрих справ в інтересах жителів встиг за короткий час здійснити «гер-комендант». Особливо спочатку, коли він займався усіма справами. Вже за мирного часу на запрошення друзів і муніципальної влади, Попов разом з дружиною Клавдією Василівною не раз їздив до Німеччини. Було багато різних зустрічей, але приймали скрізь, за словами Миколи Григоровича, як президента.

У мирний час – військова служба в різних кінцях країни. Узбекистан, Туркменія, Молдавія, суворе Заполяр’я. Змінив 16 місць служби. У Таджикистані одружився, в Азербайджані народився син, який, до речі, живе у Москві, редагує журнал «Турист». Онук теж став професійним журналістом.

Та й сам Микола Григорович у журналістиці не новачок. Автор цих рядків пишається, що дав йому рекомендацію для вступу до Національної спілки журналістів України. Гострокритичне перо в руках Попова не згірш за багнет. Ветеран вже чверть століття співпрацює з одеськими газетами, у даний час є позаштатним кореспондентом «Одеських вістей». Багато хто помічає, скільки болю і обурення міститься у публікаціях і телевиступах Миколи Григоровича. Саме він допоміг навести лад на автостоянці у провулку Світлому (м. Одеса), де зберегли юннатську алею.

Пише він про дітей, ветеранів, але особливо близька йому природоохоронна тема. Саме Микола Григорович відстояв «свободу» двохсотрічному дубові, посадженому козаками ще в XVIII столітті. У громадського інспектора з охорони природи подих перехопило, коли цю реліквію намагалися затиснути лещатами новобудови. Попов забив тривогу, і «Чорний дуб» на проспекті Шевченка залишився на своєму місці. Як кажуть, де діло праве – і малі перемоги великі.

Багато уваги і часу Микола Григорович приділяє учням одеських шкіл №№ 39, 56, дітям обласного гуманітарного центру, виступаючи перед ними, постачаючи їхню бібліотеку книжками, які, втім, випрошує у письменників. Він допомагає створювати музеї і кімнати бойової слави. Ветеран давно переконався, що життя – не свято, не ланцюг насолод, а робота, у якій таїться часом багато скорботи і багато сумнівів. Люди, які добре знають Попова, відзначають: він, як і раніше, молодий душею, як і раніше, красивий і чарівний. Сам помітив: на зустрічах з ветеранами, дітьми, телеоператори біжать за ним табуном.

Коли полковник у відставці М.Г. Попов одягає парадну форму, на його грудях веселкою сяють нагороди: два ордени Червоної Зірки, ордена Вітчизняної війни І ступеня, Богдана Хмельницького ІІІ ступеня і безліч медалей. За плечима в нього – довге життя. Але справа не в прожитих роках, а в умінні жити щасливо і з користю для інших.