У навчальних закладах починається пора іспитів. Бувають іспити варті того, щоб на них бути присутнім. Художник захищає диплом. Музикант грає концерт. Олександра Сапсович здала свій екзамен за спеціальністю за другий курс Одеської музичної академії імені Нежданової раніше за всіх інших. Інструмент – фортепіано. Вона – у класі чудового педагога, професора А.А. Кардашова. Якщо не знати, на якому вона курсі, то цілком можна було б зарахувати цей концерт у залі музичної академії за випускний іспит. Так вона вже звикла – йти, як мінімум, на три кроки вперед. Три останніх класи школи імені Столярського вона закінчила за один рік. Що вона виграла? Час. Час для занурення в музику, для досягнення її найпотаємніших глибин. Слухаючи Олександру, вже не думаєш про те, якою буде оцінка. Звичайно, «п'ять із плюсом»! Отут вже не в оцінці справа, не в навчальних успіхах самих по собі. А в тім, що поза всілякими оцінками. У живому житті музики.
Я слухав Олександру торік. Вона дуже виросла. Немає боязкості, не відчувається учнівського старання – не помилитися, зіграти без помарок. Вона відчуває радість музичення, кожну нотку вона пам'ятає напам'ять і не просто відтворює її, а сповнює душевним рухом. Виконавство – не механічне, нехай і як завгодно грамотне і технічно зроблене відтворення музичного тексту, але співавторство з композитором. «Здесь могло с успехом сквозь исполненье авторство процвесть» – писав Борис Пастернак про великого піаніста, з яким тісно звело його життя. Але чи не занадто високо ми ставимо планку – адже мова йде про сімнадцятирічну дівчину, що ще тільки починає свій творчий шлях? Однак, якщо хочеш чогось досягти, то ставити перед собою потрібно лише безмежно високі завдання. Схоже, що Олександра це робить.
Програма першого відділення концерту складена дуже добре: чергуючись одна з другою, йдуть прелюдії й фуги І.С. Баха з другого тому «Добре темперованого клавіру» і сонати Д. Скарлатті. Спочатку здається, що краще б окремо занурюватися в музику кожного з авторів, але потім виявляється, що це зіставлення – дуже виразне. Адже автори – сучасники (про що я ніколи не задумувався), вони – однолітки у їхньому стилі, безсумнівно, є багато спільного, але до чого ж вони різні! Ось важка розмірена хода мі мажорної баховської фуги – і ніби у відповідь грайливість мі мажорної ж сонати Скарлатті, а, втім, і не тільки грайливість, наполегливо повторюється якийсь навіть войовничий, яскравий, радісний мотив. Мі мінорна прелюдія й фуга Баха – яка несподівана схвильованість, який драматизм! А музика сонати Скарлатті – лірична, візерункова, майже клавесинова.
Вслухаючись, мимоволі міркуєш. Музика Баха – здається, звучить під темними, похмурими церковними склепіннями – у ній вага зосередженої думки, глибинна серйозність. Зауважуєш, як Олександра виразно ліпить форму, розставляє акценти – у її виконанні й фуга звучить зовсім не нудно! А Скарлатті, – мереживний, повітряний, легкий, світлий, і навіть якщо і драматичний, то і драматизм цей скоріше в сфері почуттів, ніж думки. Як здорово, що нам дана можливість уловити ці відмінності, – я б навіть сказав, що ці відмінності в національній ментальності, у природі почуттів і думки! Але найголовніше – це виконання зовсім не музейне, тут не шанобливе розглядання мертвих експонатів, а жива музика! Коли Бах – живий, то це вже дуже багато. А чи цілком збагнена його глибина? Втім, глибина ця – безмежна, і Баха потрібно грати все життя, щоразу занурюючись все глибше.
Потім прозвучала мі бемоль мажорна соната Л. Бетховена опус 81-А – вона рідко виконується, а в ній така разюча повнота ліричних почуттів! Три частини: прощання, розлука, повернення. Отут вік виконавиці, її мимоволі обмежений життєвий і емоційний досвід – перестають бути перешкодою. Яка тиха й глибока лірика розлуки! Яка бурхлива радість, яким безупинним, яскравим, прямо-таки захопленим потоком лине музика, як оркестрово звучить фортепіано, як виразні всі образні контрасти! У музиці Бетховена взагалі дуже сильно представлені риси саме чоловічого, вольового характеру – і часто мені доводиться чути у вустах «експертів» таку поблажливість: ну, все-таки це, мовляв, жіноче виконання. Не стану грішити подібною «дискримінацією», більш того, скажу, що в цій дівчині, у манері її гри – відчувається характер, твердість, завзятість, воля. Ті, що вважаються традиційно чоловічими, риси, без яких взагалі не може відбутися будь-який серйозний музикант-виконавець.
А потім – Шопен. Баркарола, опус 60. Зовсім інший стиль – разюча легкість, дуже тонке нюансування неймовірно дорогоцінної музичної тканини. Відчувається, що Шопен їй близький, що вона збагнула його природу, це разюче поєднання тендітності, ніжності – і сили трагічних почуттів.
П'єса Ф.Ліста «Розрада» – здається просто дуже красивою спокійною музикою. Ліст як лірик – все-таки трішки програє поруч із Шопеном. Інша справа – його віртуозні речі, такі, як «Угорська рапсодія» № 12. Цю хрестоматійну рапсодію з її грандіозною технікою Олександра грає блискуче. Кожен шматочок оброблено, робота буквально ювелірна. І не в тім тільки справа, що вона так легко справляється з дуже складними пасажами – справа й у безсумнівному смаку, та й просто в насолоді від гри, що дозволяє і нам насолодитися всім блиском, всією красою цієї нев'янучої музики.
А на біс Олександра зіграла мазурку Шопена. Після сліпуче яскравого Ліста – це, як осінній хмарний день, нескінченно сумний. Це останній твір Шопена. Звуки тануть у сірому серпанку, зникають в оголеному просторі.
Але не будемо закінчувати на такій смутній ноті. Як мені здається, перед Олександрою Сапсович стоять тепер дуже важкі, аж ніяк не обмежувані навчальним процесом завдання. Є в музиці речі, яких, навіть при наявності чудового природного дару, не досягти ні навчанням, ні найзавзятішою працею. Але тільки це, «не зроблене», «нерукотворне», а тому й іменоване дивом – безцінне. Воно виникає в зростанні особистості, у зростанні душі, у стражданнях, яких так хочеться уникнути, у безкомпромісній спразі всього того, що й у житті, і в музиці не є імітацією, позначено якістю справжності. Важкий шлях до досконалості. Дорога без кінця.
