Благодійність – універсальна загальнолюдська цінність, один з найважливіших атрибутів громадянського суспільства.
Проте сьогодні для ефективного розвитку благодійності у нашій країні існує кілька серйозних перешкод. Головні з них – несприятлива для благодійників система оподаткування, несформована позиція держави щодо благодійності, а також недовірливе, а часто і негативне ставлення до благодійності та її представників з боку суспільства, яке за 70 років радянської влади втратило уявлення про філантропію та милосердя, як про невід’ємну частину громадського життя і необхідний елемент громадянського суспільства. Адже не секрет, існують думки, що благодійність не що інше, як дивацтва забезпечених людей, які не знають, куди дівати гроші. Але я вважаю інакше і, гадаю, більшість людей мене підтримають, адже серед під¬приємців, як і серед інших верств населення, були, є і будуть люди, які бажають жити якимось іншим, духовнішим життям, бажають піднятися над плином буденності, знайти у ній якісь інші відносини.
Болградська міська організація інвалідів “Вікторія” утворилася на громадських засадах. Люди, які вкладають свою працю для реалізації її програми, працюють на одному ентузіазмі, без заробітної плати. Лише завдяки копіткій організаторській роботі, в День інвалідів всі члени орга¬нізації (а їх на той час було 132 особи) одержали продуктові пакети, 8 інвалідам надана фанансова допомога. Не залишилися без уваги і діти. Так, різдвяні подарунки одержала кожна дитина. Я можу навести багато позитивних прикладів. Чи змогла б наша організація здійснити таку роботу без благодійності? Ні.
Надаючи безоплатну допомогу, благодійники швидше не хочуть, щоб їхні імена звучали вголос, адже це справа совісті кожної людини, але віддати данину поваги цим людям все ж потрібно. Назву деякі імена: А.В. Білоус, С.В. Корольов, М.К. Плачков, В.А. Карасава, М.Г. Тащі, А.І. Гетман, І.М. Аврамов.
А ось з Андрієм та Євгеном нас звели обставини, які, ну, ніяк не торкалися благодійності. Вродливі молоді хлопці, сповнені життєвої енергії, на перший погляд, здалися дуже уважними. Але чомусь їхали ми з Одеси до свого Болграда з думкою, що нас неправильно зрозуміли, та й не просили ми у них нічого, крім поради.
Але минув час, і напередодні 8 Березня пролунав телефонний дзвінок. “Скажіть, скільки жінок у вашому товаристві?” – запитували наші нові знайомі. Святковий вогник на честь жінок надовго запам’ятався всьому Болграду. Не лише столи були святково накриті, але і кожна жінка була удостоєна подарунка. У пам’яті у мене залишаться слова однієї матері, яка котила поперед себе інвалідний візок: “Дочко! Спасибі вам за все. Ви думаєте мені подарунок подарували? Ні, ви мені знову повернули життя, спасибі всім і дай Бог вам здоров’я...”
Перед Днем Перемоги знову пролунав дзвінок: “Олено Дмитрівно, у вашій організації є учасники Великої Вітчизняної війни?..”
Звичайно, є, але їх так мало залишилося. Хтось ще ходить і не бажає здаватися старості і хворобам, хтось лежить на лікарняному ліжку. Але часто ті, хто вже не виходить із своєї кімнати, залишаються забутими. І мимоволі підкрадається сум, коли при відвідуванні чуєш слова: “Боже, мене всі забули, і ніхто майже до мене не приходить, хто ж вас послав до мене...”
І сьогодні я хочу через вашу газету, відповісти всім, хто страждає, хто прикутий до інвалідного візка чи до ліжка, чиї діти ніколи не зможуть бігати, говорити, бачити чи чути, всім людям: нас посилають до вас милосердя і благодійність. Благодійність таких людей, як Андрій Леонідович Стоянов і Євген Васильович Чобану. Вона повинна бути прикладом для багатьох наших співгромадян, адже допомога людям – справа гідна! Не чекайте, коли до вас прийдуть з простягнутою рукою, подайте ви перші руку допомоги.
Є. РАЙКОВА, голова Болградської міської організації інвалідів «Вікторія»
