ВЕЛИКА КНЯЖНА КИЇВСЬКА, ІМПЕРАТРИЦЯ ГЕРМАНСЬКА
У пам’ять, свідомість, в інформаційний простір наш Велика княжна, імператриця Германії Євпраксія входила двічі. Вперше, для вузького кола книжників – кількома скупими рядками безсмертного літопису Нестора Літописця «Повісті врем’яних літ»: « В літо 6614 (1106)... Того ж літа постриглася [в черниці] Євпраксія, Всеволодова дочка, місяця грудня в 6-й день».
«В літо 6617 (1109). Померла Євпраксія, дочка Всеволодова, місяця липня в 9-й день. І поклали тіло її в Печерському монастирі біля дверей, що далі на південь. І зробили над нею божницю, де лежить тіло її».
...І вдруге – талановитим романом «Євпраксія», в якому Павлу Загребельному вдалося розгорнути оті кілька рядків збайдужілої до людських доль хроніки, у зворушливий, образний життєопис жінки, котра, опинившись у далекій чужині, по суті, не маючи жодної надійної підтримки, кинула виклик всемогутньому, але в бездушності своїй жорстокому і підступному, імператорові Германії Генріху IV, його оточенню, його ницому способу буття.
Проте реальне життя Євпраксії, як і життя кожної історичної особи, про життєопис якої не те що історики, а сама історія не потурбувалася, завжди перебуває десь на межі безбожної словесно-інформаційної скупості літописця й образної велемовності письменника. А між ними – версії, припущення, уривки з різноманітних зарубіжних джерел, з того, що, хоча б опосередковано, дарувало аналітикам якісь відомості про княжну, її час, її оточення.
Походила Євпраксія з давнього, славетного князівського роду. Батьком її був князь Переяславський, а згодом (1030 – 1093) Великий князь України Всеволод, син славетного Ярослава Мудрого, а матір’ю її стала половецька княжна, з якою Всеволод побрався після смерті своєї першої дружини, візантійської царівни Мономахівни. Втім, питання це залишається полемічним.
Такою ж загадкою залишається й дата народження Євпраксії. У визначенні її дослідники, як на достовірні відомості, посилаються на генеалогічний довідник професора Київської духовної академії М. Баумгартена, виданий в 1927 році в Римі. Так ось, він вважав, що народження Євпраксії, княжни, чиє ім’я перекладається як «щаслива», поклавшись на власне дослідницьке щастя, можна датувати 1071 роком, що, зауважу, загалом логічно вписується у вікову хронологію подальшого буття цієї жінки.
Покровителькою європейського політичного сходження української княжни, мабуть, справді слід вважати її тітку, дружину Великого князя Святослава саксонку Оду. Оплакавши в 1076 році свого чоловіка, Святослава Ярославовича, що помер після невдалого розрізання пухлини на шиї, Ода повернулася до Саксонії й урізноманітнювала своє життя тим, що влаштовувала долі близької та далекої рідні. Саме вона на одному з балів, організованих маркграфом Саксонії Генріхом Штаденським, що доводився їй родичем, порадила вже літньому вдівцеві: “А чого б тобі, Генріху, не посватати княжну Євпраксію, доньку володаря Русі?”
Посольство Генріха Всеволод прийняв досить привітно. Він уже знав, що оце минулого, 1082 року Штаденський став маркграфом, замінивши на цьому графському «троні» свого померлого батька. Звичайно, правителеві Русі-України годилося б видавати доньку за короля, чи принаймні королевича, а Генріх – всього лиш маркграф, володар незначного князівства (графства). Але ж нежонатих королів на всіх князівен не вистачає.
Всеволод явно вирішив вразити Польщу, Чехію, Германію. Ні, не воїнством своїм, яким уже нікого не здивуєш, а... шлюбним караваном. Германська монастирська хроніка, яка виявилася значно уважнішою до подій, пов’язаних з українською княжною, ніж хроніки українські; маючи на увазі Євпраксію, повідомляла, що «дочка руського володаря прибула до Саксонії з великою пишністю, з верблюдами, навантаженими розкішним одягом, дорогоцінним камінням і взагалі з незліченними багатствами».
Верблюди в центрі Європи!.. І це коли йдеться не про посольство якогось далекого азійського правителя, а про Великого князя Русі... А ці незліченні багатства, котрі мали слугувати засобом до існування та посагом дванадцятилітній, ще навіть не «молодій», а лише маленькій зарученій княжні... Ясна річ, Всеволодові йшлося не лише про добробут доньки. Передусім цей караван був одверто пропагандистським. Ось, мовляв, із якою країною слід підтримувати тісні взаємини і торгувати.
У Кракові, Празі, в Естергомі, тодішній угорській столиці... – скрізь юну принцесу зустрічали з належною поштивістю, скрізь влаштовувалися на її честь бали. Щоправда, самі заручини з маркграфом Генріхом, які відбулися в Кведлінбурзі, виявилися значно скромнішими, ніж чекали Євпраксія та князь Всеволод. Але й маркграфа можна зрозуміти: не весілля ж! Та й княжна занадто вже юна.
Ну а зростати, навчатись й виховуватись майбутній імператриці належало в Кведлінбурзькому монастирі, настоятелька якого матінка Адельгейда була сестрою германського імператора Генріха IV. Ні-ні, в ті часи імператор Германії уваги на Євпраксію поки що не звертав. Про існування її, можливо, й чув, але хтозна, чи хоча б згадував.
Весілля – до брутального пишне й сумбурне, відбулося, коли Євпраксії минав лише шістнадцятий. Матінка Адельгейда могла не соромитися за свою вихованку: дівчина виявилася старанною і здібною. Адельгейда передавала маркграфові освічену, чемну наречену, щиру католичку. Ось тільки сам маркграф натішитися подружнім життям з Євпраксією не встиг. Вже за кілька місяців по весіллю він захворів, а за рік його не стало.
Можливо, в душі юна киянка сподівалася, що, залишившись вдовою, повернеться до Києва, до батьків, на батьківщину. Одначе туди її ніхто не запрошував. Та й що на неї чекає в Києві? Хіба що чернецтво. Але за монастирські мури вона завжди встигне.
Вихід, як завжди, знайшла абатиса Адельгейда. Переконавшись, що Євпраксія не поспішає перетворитися на черницю, вона познайомила її з людиною, котра, на її погляд, могла скласти ідеальну, і то вінценосну, пару – імператором Германії Генріхом IV! Зробити це Адельгейді було неважко, оскільки час від часу імператор провідував її, свою сестру. В свою чергу Євпраксія не раз знаходила в її домі і прилисток, і душевну розраду.
Генріх IV, звичайно ж, захопився юною вдовою. Вродлива, начитана, родовита і заможна, навчена манер вищого світу; а ще ж – найкращі рекомендації й Адельгейди, і тітки її, княгині Оди.
Тим часом, саме небо, здається, заповзялося звести цих двох, таких різних, душевно й тілесно непоєднуваних, людей: Євпраксію і Генріха. Наприкінці того ж року, котрого помер чоловік Євпраксії – це ж треба! – вмирає і дружина Генріха IV імператриця Берта. Відтепер – жодних перепон. Двоє вільних людей. Витримавши рік жалоби, імператор заручився з Євпраксією, а в 1089 році, в соборі Кельна, при зібранні єпископів та вищої знаті імперії, Генріх IV і Євпраксія були обвінчані. Отже, збулося-таки, збулося: вона – імператриця! Як би не склалася потім її доля, вона – на троні!
Хроністи стверджують, що під час вінчання Євпраксія була наречена ще одним, тепер уже церковно-католицьким, іменем – Адельгейда. Ну, чому саме Адельгейда – здогадатися неважко, варто пригадати ім’я сестри Генріха IV, абатиси Кведлінбурзького монастиря.
Генріх IV одразу ж спробував використати авторитет Всеволода, авторитет України в боротьбі з Папою Римським. Він послав до свого тестя солідне посольство на чолі з «антипапою» Климентом. Повідомляючи князя Всеволода про шлюб з його донькою, він, водночас, просив політичної підтримки в протистоянні з Папою та військової допомоги в боротьбі з васалами, кожен з яких, замість того, щоб благоговійно визнавати верховну владу імператора, сам намагався поводитись у своїх володіннях, як імператор.
Послів Всеволод, звичайно, прийняв, як належить. Проте військ не дав. Йому й самому потрібні були війська, щоб протистояти половцям та підтримувати мир у державі, де й свої власні князі-васали мали не менш бунтівливий характер. Проти тісного союзу з імператором виступали церковники, які не сприймали потуг імператора щодо приборкування Папи Римського. Адже натомість він прагнув здобути право самому призначати в своїй імперії священиків та ще й почав зондувати грунт щодо ідеї об’єднання – під своїм патронатом, ясна річ, – католицької та православної Церков.
Що було – те було: імператор розчарувався в своєму тестеві і в Русі, як можливій союзниці. Але ще раніше сам він спромігся розчарувати Євпраксію. Розпутністю своєю, нічними оргіями секти ніколаїтів, до якої, як виявилося, належав і якій, особливо оргіям, віддавався з особливою насолодою. Якби вона змовчувала Генріхові, закривала очі на весь той фізичний і морально-етичний бруд, яким був просякнутий імператор та близьке оточення його, можливо, так і дожила б свого віку в імператорському палаці. Але Євпраксія протестувала, вона воліла викривати чоловіка, її безмежно обурювало нетактовне поводження з нею Генріха, яке ставало все брутальнішим і брутальнішим.
На відкритий розрив Генріх тривалий час не наважувався. Але, щоб відсторонити її від себе, звелів надалі жити в Італії, в своєму замкові в Вероні, безвиїзно, власне, під домашнім арештом. Як з’ясувалося, в цьому й полягала його стратегічна помилка. Поступово навколо бунтівливої і рішучої імператриці почали гуртуватися всі ті, хто стояв у політичній опозиції до Генріха IV, або й одверто, суто по-людськи, ненавидів його. Серед них був і син Генріха IV Конрад. Відкрито підтримавши молоду мачуху, в яку був таємно закоханий, він так само відкрито виступив проти батька.
Одначе вся його підтримка була нічим у порівнянні з підтримкою іншої вольової жінки на ім’я Матільда, герцогині Тосканської. Матільда виявилася досить амбітною особою, чоловіком якої був герцог баварський Вельф. І Вельф, і чимала частина баварської знаті настроїлися сепаратистськи, по суті, не визнавали зверхності германського імператора, вважаючи, що Баварія має право на власного імператора. Тим паче, що Вельф вірив у реальний шанс об’єднати власне Баварію з північною частиною Італії.
Розроблений змовниками план видавався стратегічно вивіреним і підступно мудрим. Передусім, слід було підірвати престиж Генріха IV, а отже й престиж Германії. Центральною постаттю в цій грандіозній, європейського масштабу авантюрі, стала Євпраксія. Того, що знала вона, не знав ніхто інший. Зібравши загін лицарів, герцог Вельф розвіяв вірну імператорові охорону королівського замку, визволив Євпраксію і перевіз до іншого італійського міста – Каносси, де на неї вже чекала основний організатор цієї операції, герцогиня Матільда. Зустріч, яку вона влаштувала імператриці, була схожа на величезне, помпезне театральне дійство.
Залишати в таємниці подробиці свого родинного життя Євпраксія не бажала. Й оргії, яким віддавався Генріх, змальовувала досить образно. Матільда виявилася уважною слухачкою. Але, вдосталь наслухавшись її розповідей, переконливо порадила виступити зі звинуваченнями проти імператора на Церковному Соборі, попередньо звернувшись до Папи Римського з письмовою скаргою.
Герцогиня все вірно розрахувала. Виступ перед Собором, помста Генріху, його приниження... Це влаштовувало геть усіх: Євпраксію, Папу Римського, якому випадала щаслива нагода, знищити свого основного ворога в Європі; Конрада, який сподівався стати королем; герцога баварського і, нарешті, її саму, Матільду, герцогиню тосканську. А в неї були свої рахунки не лише особисто з Генріхом IV, але й з усією династією. Справа в тому, що свого часу її батько, Боніфацій, був убитий за наказом Генріха ІІІ, а сама вона разом із матір’ю опинилася у в’язниці.
Втім, Папа Григорій помер, так і не зумівши довести війну з імператором Генріхом IV до кінця. Проте Матільді вдалося налагодити взаємини з його наступником Урбаном ІІ. Вона влаштувала так, що Урбан ІІ прийняв і вислухав Євпраксію. Того, що він почув, було досить, щоб зрозуміти: якщо імператриця Євпраксія виступить на Соборі, Генріха IV буде знищено. Та перш ніж цей Собор – відкритий 1 березня 1095 року – відбувся, Матільда домоглася від Папи Римського ще одного рішучого кроку. Генріх IV заарештував був свого сина Конрада, але воїни Вельфа і Матільди визволили його і привезли до Каносси, де закоханий Конрад і Євпраксія (Генріх IV безбожно ревнував сина до своєї дружини), могли вільно бачитися. Що саме по собі виявилося ударом для Генріха IV. Але й це ще було не все. В Мілані Папа Урбан ІІ коронував Конрада як італійського короля. Тобто в такий спосіб Італія ставала, принаймні юридично, незалежною від Германії.
Хроністи стверджують, що в Соборі, який відбувався в італійському місті П’яченці, взяли участь близько 4 тисяч єпископів та інших високих ієрархів католицької Церкви з усієї Європи. Засідання, під час якого Євпраксія розповідала про негідне християнина життя імператора Генріха IV, його розпусту, його сатанинські нічні оргії, його духовне й тілесне безбожництво – відбувалося просто неба. Кожне слово її, виголошене перед Папою Римським та кардиналами, повторювали десятки оповісників-глашатаїв, аби його могли почути близько 30 тисяч християн паломників, що зійшлися сюди на сповідь і благословення з усього християнського світу.
Рішення Собору було суворим, але ж іншим й бути не могло. Собор засудив безбожництво й розпусту Генріха IV, відлучив його від Церкви і позбавив імператорської корони, позбавив влади. Генріх IV спробував удати, що нібито нічого особливого не відбувається, що рішення Собору можна й проігнорувати, але з цього нічого не вийшло. Зрікшись врешті-решт престолу, Генріх IV одначе до кінця днів своїх не зрікся жадоби помсти. Відтак Євпраксія виявилася у надзвичайно скрутному становищі. Відтоді, як Генріх IV перестав бути імператором, вона, природно, перестала бути імператрицею. І сталося так, що з ситуації, яка склалася після Собору в П’яченці, всі учасники акції по дискредитації Генріха мали свій зиск. Єдина, хто не зуміла знайти себе й утвердитися в післягенріховому світі Європи, то це Євпраксія, яка виявилася без титулу, без володінь, без багатства, чужа серед чужих на чужині. Щось зо два роки вона ще прожила в Каноссі, в Італії, чи то на правах політичної емігрантки, чи гості всевладної Матільди. Але, крім моральної непевності, викликаної самою непевністю її становища в Італії, де враз втратили інтерес до її особи, та ще страх перед найманими вбивцями Генріха, які тільки й чекали випадку, щоб розправитися з нею, примусили Євпраксію в 1097 році податися до Угорщини, в володіння її тітки Анастасії, яка на той час уже була вдовою і становище якої теж залишалося скрутним і непевним.
Та якщо в Італії все ж таки були люди, які ще почувалися чимось зобов’язаними їй і ладні були забезпечувати більш-менш достойне існування та охорону екс-імператриці Германії, то в Угорщині вона виявилася цілковито незахищеною і небажаною, в ролі нав’язливої гості. Залишалося тільки одне: повернутися до Києва, де на неї теж уже ніхто не чекав. Мати її, княгиня Інгігерда, померла ще 13 квітня 1093 року, саме в той час, коли Євпраксія мужньо готувалася до першого, відійшов у вічність і батько, Великий князь Всеволод, який доти, вже хоча б самим фактом перебування свого при владі на чолі її великої держави, виявляв їй моральну підтримку.
Точних відомостей щодо того, коли саме Євпраксія з’явилася в Києві, не існує. Очевидно, це сталося близько 1099 року. В Києві в цей час правив Святополк Ізяславич, її двоюрідний брат, внук Ярослава Мудрого.
Про останні роки її життя майже нічого не відомо. Цілком очевидно, що й у Києві вона не почувалася в цілковитій безпеці, оскільки агенти мстивого Генріха IV могли знайти її де завгодно. І лише коли в перших числах вересня 1106 року дійшла чутка, що чоловік її, Генріх, помер, вона нарешті полегшено зітхнула. Тепер уже не було кого боятися, а головне, тепер вона вже стала вдовою, що відкривало їй шлях до монастиря. Адже шлюб їх не було розірвано, отож, поки жив Генріх IV, постригтися в черниці Євпраксія не могла.
Після постригу їй було відміряно ще три роки чернечого молитовного життя. Це були роки тяжких роздумів, не менш тяжких спогадів і самосповідей... передусім перед самою собою. Їй ще не було й сорока. Молода, владна, знана в Європі, вона ще могла б правити зараз, як правили тоді в Європі інші знані імператриці, королеви, герцогині... Не склалося! І все ж таки вона не почувалася скореною. Вона завжди вважала, що такі люди, як Генріх IV, не мають ні божого, ні земного права на володіння людьми, державою, на уособлення господньої влади на землі. Перебуваючи вже тут, у Києві, Євпраксія була свідком жахливої міжусобиці, що розгорілася між спадкоємцями-князями з роду Ярослава Мудрого, і вмираючи молилася за те, щоб і в Україні знайшовся хтось мужній, хто повстав би проти інтриг, міжусобиць, неправди і підступності.
А померла княгиня Євпраксія, імператриця Германії, 9 липня 1109 року, і похована в Печерському монастирі. Ще в ті далекі часи доля її привертала увагу митців. Свідченням цьому може слугувати одна з билин, написаних у відповідності з канонами європейського лицарського епосу, в якій вона постає в образі Апракси.
