Мабуть, вперше за одинадцять років, які минули з часу ухвалення Основного Закону України, про майбутнє конституційного процесу доводиться говорити без оптимізму. Навіть рік тому, коли відзначалося десятиріччя Конституції, перспективи виглядали (принаймні зовні) набагато втішнішими.
Хоча про недоліки Основного Закону знали і говорили і тоді. Дозволю собі навести велику цитату з виступу Президента України на урочистих зборах, присвячених ювілеєві Конституції. Говорячи про існуючі проблеми, він, зокрема, сказав: «Суди, хоча й одержали статус незалежної гілки влади, так і не стали дійовим і ефективним інститутом захисту прав людини. А саме судочинство не стало справедливим. Законодавчий орган ще не позбувся відзнак сповзання до диктатури більшості. Найвищий орган виконавчої влади, Кабінет Міністрів, і далі функціонує без законодавчого забезпечення власної діяльності. Система повноважень у трикутнику Президент – Верховна Рада – уряд незбалансована, насичена ризиками потенційних політичних конфліктів. Правоохоронні органи і прокуратура досі несуть у собі відбиток радянської репресивно-каральної системи, оскільки вони не перетворені в органи правопорядку відповідно до європейських стандартів. Ціла низка соціальних прав і гарантій залишаються декларованими і не забезпечені механізмом юридичного захисту. Не врегульовано механізм безперервного функціонування Конституційного суду України. Не впроваджено реальне місцеве самоврядування. Не здійснена адміністративно-територіальна реформа».
З усім сказаним було складно не погодитися рік тому, складно з цим не погодитися і тепер. Тим більше, що політична криза 2007 року рельєфно відобразила всі зазначені проблеми. На жаль, всіма переліченими вище недоліками конституційного устрою успішно або безуспішно скористався як сам Президент, так і його опоненти. Боротьба навколо призначення Генерального прокурора, яка вилилася у відкрите протистояння за участю правоохоронних органів, судові рішення, що взаємовиключають одно одне, кожне з яких ухвалювалося «іменем України», боротьба за вплив на Конституційний суд, результатом якої стали його фактична недієздатність і втрата авторитету, політизація місцевого самоврядування – все це підірвало і без того не зовсім міцні підвалини державності України.
Можна з жалем констатувати, що по¬літична криза 2007 року відкинула нашу країну у її правовому розвитку на одинадцять років назад. І риску під цим процесом підвела «угода трьох» у ніч проти Трійці. Саме тоді була залишена остання надія на розв’язання конфлікту у правовому полі. Міцний правовий фундамент було замінено піском домовленостей. А будинок на піску, стійкістю, як відомо, не відзначається. І все, що відбувається сьогодні в Україні, всі колізії, що виникають навколо надуманого приводу для розпуску Верховної Ради (для чого була використана норма про те, що «Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш двох третин від її конституційного складу»), яка залишилася зі старих часів у Конституції, взаємні звинувачення спікера і Президента – лише наслідок угоди від 27 травня. Українські політики, можливо, і вміють домовлятися, але ось дотримуватися домовленостей – навряд чи.
Про завершення кризи говорити поки що не доводиться. І її остаточні підсумки стануть очевидні, можливо, лише через рік. Але попередні підсумки можна вже підбити.
По-перше, Конституція перестала розглядатися як основа для розвитку законодавчої бази в Україні, а використовуватися винятково як прикладний документ. Кожна зі сторін конфлікту для аргументації своєї позиції могла знайти «свою» статтю Основного Закону. Подібне «постатейне» розтягування Конституції ліквідувало її значення як цілісного документа. Ідеальних конституцій не буває, й у цьому нас переконує досвід всіх без винятку демократичних країн. Навіть такий «довгожитель», як Конституція Сполучених Штатів Америки, вік якої перевалив за 200 років, пережила у своїй історії стільки виправлень, що мало походить на свій початковий варіант. У цілому Конституція України зразка 1996 року була не такою вже й поганою. Більше того, вона давала широкі можливості для вдосконалювання. Але, мабуть, внаслідок непояснимої української традиції, з усіх можливих варіантів було обрано найгірший.
По-друге, політична криза ґрунтовно підірвала систему правосуддя в цілому, і систему конституційного правосуддя зокрема. Голова Верховного суду Василь Онопенко у недавньому інтерв'ю газеті «Зеркало недели» прямо заявив: «Такого відвертого тиску на судову систему, такого грубого, нахабного втручання у діяльність судів, як зараз, не було ніколи». Сьогодні можна одержати практично будь-яке рішення суду, але це зовсім не означає, що хтось це рішення виконуватиме. Те ж саме і з Конституційним судом. Про яку правову державу може йтися, коли представники опозиції відверто заявляли про те, що не підкоряться його рішенню.
Криза судової системи стосується не тільки політиків, вона стосується всіх громадян України. Адже якщо чиновники нагорі відмовляються їх виконувати, то тим самим вони подають приклад і своїм колегам рангом нижче.
По-третє, криза з центру спустилася вниз. Фактично місцевим держадміністраціям і губернаторам самим доводиться вибирати, чиї вказівки виконувати – Президента, який їх призначив, чи Кабінету Міністрів, який за Конституцією є «найвищим органом у системі органів виконавчої влади». Органи місцевого самоврядування, замість того, щоб розв’язувати питання місцевого значення, щосили зайнялися великою політикою, вирішуючи, чи співпрацювати їм з головами держадміністрацій, чи висловлювати їм недовіру. І, знову ж, навіть у випадку, якщо таку недовіру буде висловлено, навіть якщо будуть дотримані всі процедурні моменти, ніхто не дасть гарантії, що найвищі органи влади вчинять відповідно до Конституції і відправлять когось у відставку.
І, нарешті, про головне. Дострокові вибори не призведуть до розв’язання кризи. Навпаки, вони призведуть до консервації існуючого розколу і в еліті, і у суспільстві. Про це з тривогою говорять як експерти, так і окремі політики.
Кризу можна була б розв’язати, якби були ухвалені відповідні зміни до Конституції, які б не тільки ліквідували існуючі суперечності у відносинах між Президентом, урядом і парламентом, але й істотно розширили б повноваження органів влади на місцях, зокрема повноваження органів місцевого самоврядування.
Але, враховуючи нинішні настрої у правлячій верхівці, розраховувати на можливості внесення змін до Основного Закону України найближчим часом не доводиться. Якщо, звичайно, не станеться диво й українські політики раптом усвідомлять свою відповідальність за долю країни та її народу.
Але що далі, то більше складається враження, що українську правлячу верхівку, поза залежністю від політичної орієнтації, влаштовує існуюче становище. Підвішений стан, при якому жодна з сил не має очевидної переваги, залишає широке поле для дій не на підставі закону, а на підставі домовленостей, для створення коаліцій найвигадливіших конфігурацій і кольору.
Чи не тому зміни, внесені до Закону «Про вибори народних депутатів» жодним чином не зачіпають системи виборів за партійними списками, що, власне кажучи, і призвела до нинішньої критичної ситуації. Навпаки, ціла низка змін, наприклад, спрощення процедури голосування захворілих удома, відкривають широкі можливості для фальсифікації виборів і забезпечення потрібних результатів.
Але ж саме закриті партійні списки дають можливість протягувати до Верховної Ради потрібних, але, часом, не дуже популярних у народі людей – олігархів, «любих друзів», «земляків».
Міною сповільненої дії є і формування Центральної виборчої комісії за принципом партійних квот. За визначенням, ЦВК повинен бути електоральним судом, що визначає чистоту і справедливість народного волевиявлення. А його перетворили у тіньову бухгалтерію протиборчих політичних сил.
Партії і блоки, представлені у ниніш¬ньому парламенті (за винятком, мабуть, соціалістів) поводяться так, ніби 30 вересня вже минуло, і вони знову мають картки для голосування. Більше того, виборців намагаються переконати у тому, що ми знову побачимо у Верховній Раді ті ж сили і майже тих же людей. Партії, яких позбавили голосів на виборах у березні 2006 року, старанно виштовхуються на узбіччя по¬літичного життя.
І виникає цілком резонне запитання – невже необхідно було організовувати кризу, розважати громадян багатоденним телешоу тільки для того, щоб одержати той же розклад, тільки, можливо, з іншим знаком?
Висновок напрошується сам собою – конституційний процес необхідно відновити. Але розраховувати на це за нинішньої партійно-пропорційної системи виборів не доводиться. Отже, для того, щоб одержати шуканий результат, треба змінити підхід до розв’язання задачі.
За умов правового нігілізму, який демонструється більшістю українських по¬літиків, громадяни починають сприймати Конституцію як щось абстрактне. Проте вона зачіпає інтереси кожного. Якщо влада почне жити відповідно до Основного Закону, то цілком можливо, що норма Конституції про те, що «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» наповниться реальним змістом.
Сергій ГРИНЕВЕЦЬКИЙ, керівник депутатської фракції Народної партії «Народна ініціатива» в Одеській обласній раді, голова обласної організації Народної партії
