У вересні минулого року, в рамках традиційних днів Одеси у Нью-Йорку, журналіст та кінознавець Євген Женін репрезентував програму «Невідоме одеське кіно». Ціла низка фільмів, знятих за останнє двадцятиріччя минулого століття (окрім одного, про який нижче), серед них – відзначені фестивальними нагородами, ніхто в Одесі не бачив – з «ідеологічних причин». Чотири «невідомі одеські фільми» увійшли до програми чергового Міського фестивалю єврейської книги «Чорно-біла графіка єврейської Одеси». Це – «Беня Крик», «Сім-сорок», «Мсьє Робіна», «Одного разу в Одесі, або Як виїхати із СРСР».
Перший фільм датується 1927 роком, і, отже, має стосунок до періоду німого кінематографу. Сценарій написав Ісаак Бабель для Сергія Ейзенштейна, але вийшло так, що поставив «Беню Крика» тодішній головний режисер Одеської «Держдрами» Володимир Вільнер. У головній ролі знявся актор цього ж театру, майбутній народний артист СРСР Юрій Шумський. Спокушеним глядачам ХХІ сторіччя було запропоновано абсолютно німий, навіть без музичного супроводу, надзвичайно динамічний фільм. Йшов він майже годину, – його дивилися із неослабним інтересом. Навіть не фахівець-кінознавець міг оцінити не лише сюжет та інтриги, але й технічні та художні прийоми – провісники майбутніх досягнень кінематографу.
Чого могло б досягти одеське кіно, якби, по-перше, не здобуло статусу «невідомого», по-друге, взагалі не наказало б довго жити, можна уявити, подивившись решту фільмів. Це не означає, що на Французькому бульварі, у нашому «Голівуді над Чорним морем», створювалися б суцільні шедеври. Ні, просто йшов би нормальний безперервний кінопроцес, який відображував та осмислював би, відповідно до законів жанру, нашу дійсність. Тоді, у 90-х, коли життя давало сюжети хитромудріші за вигадані, кінематографісти чесно намагалися це робити – відображувати й осмислювати. Але... одні фільми, вже зняті, до глядача не дійшли, іншим просто не судилося було з’явитися. І, з одного боку, зітхаючи з приводу «одеського кінопроцесу», що перервався, ми, з другого боку, хочемо цього чи ні, сприймаємо ці фільми – послання із минулого, – з позицій сьогодення.
...Таке вже було одного разу, – коли в широкий прокат вийшли «зняті з полиці» радянські фільми. І переважна їхня більшість виявилася «на всі часи» («Короткі зустрічі», «Мій друг Іван Лапшин», «Тема», «Перевірки на дорогах», «Довгі проводи»...) Чи можна так сказати про трьох представників когорти невідомого одеського кі¬¬но? «Сім-сорок» (режисер О. Єр嬬캺в) та «Одного разу в Одесі...» (режисер Ю. Лонков) – плоть від плоті того часу, коли «виїхати із СРСР» було найзаповітнішою мрією багатьох громадян великої країни. Й ці фільми уявляються, один – більш («Одного разу в Одесі»), другий – менш вдалим екранним втіленням шляхів реалізації цієї мрії. Зовсім інший резонанс був би, якби вони вий¬шли свого часу...
А ось «Мсьє Робіна» (режисер О. Бурко) – вічна історія про авантюриста. Тобто, справа Остапа Бендера живе й процвітає. Француз із Марселя приїжджає до Одеси під виглядом нащадка одного із найчудовіших одеських французів, власника знаменитого кафе Робіна. Дата його приїзду – 1 квітня, коли місто охоплене Гумориною. Спробуйте уявити відчуття людини, яка вперше приїхала до Одеси, й нічого про це свято не знає!.. Автори фільму добре постаралися для того, щоб абсурдність ситуації досягла вищих меж. Наша Південна Пальміра постає з екрану досить привабливим, романтичним містом – із «архітектурної» точки зору.
Всі три фільми зроблено у жанрі абсурду, «сюрреалізму». І це не дивно: на той час, коли вони створювалися, зі звичними критеріями підходити до того, що відбувається, було важко, та й марно. У подальшому життя дописало свій сценарій, у тому ж жанрі, для авторів фільму. Олександр Єремєєв займається справою, яка до кіно стосунку не має. Про долю Олександра Бурка, змушеного емігрувати із Одеси до США, нічого не відомо. Якби Юрій Лонков, нині успішний режисер та... бебі-сіттер у США, зняв би фільм про власне життя, він мав би заслужений успіх у публіки.
