…Експонати цієї виставки печуть очі. Від них болить серце... Скромна чорно-біла графіка, червоні стенди. Лаконічні знімки першої третини минулого сторіччя. На них – дивом збережені плакати, фотографії з минулого нашої країни. Того самого, що найбільш непередбачуване. На них – розповідь про трагедію, що має страшне ім'я – ГОЛОДОМОР.
Саме згадування про нього, що зачепило прямо або побічно практично кожну українську сім’ю, донедавна було під забороною. І вже, звичайно, зовсім не можна було уявити те, що найсекретніші (а отже, найоб'єктивніші) матеріали зі своїх спецхранів відкриє СБУ.
Однак саме завдяки спецслужбі та її працівникам, які протягом п'яти років напружено працювали в архівах, і змогла відбутися виставка «Розсекречена пам'ять», яка уже близько року експонується в обласних містах усіх регіонів України. В Одесі вона розмістилася у Художньому музеї, затишний дворик якого, незважаючи на робочий день та спеку, був заповнений народом.
Виставку відкрив (і це теж прикмети часу) нещодавно призначений начальник УСБУ в Одеській області полковник Володимир Дорошенко. Керівник спецслужби, для якого відкриття виставки стало першим публічним заходом, відзначив, що вперше за 16 років незалежності України СБУ надала розсекречені документальні матеріали, які розповідають про одну з найтрагічніших сторінок історії нашої країни – голодомор 1932-1933 років.
Зокрема, репрезентовано унікальний документ, так званий Указ про п'ять колосків – спільна постанова Політбюро ЦК ВКП (б) і Ради народних комісарів СРСР від 7 серпня 1932 року, – який передбачає відповідальність за розкрадання соціалістичної власності аж до розстрілу, а при пом'якшувальних обставинах – до 25 років таборів.
До присутніх звернувся заступник голови облради Микола Тіндюк:
– Більшість із нас знає про події 1932-1933 років з розповідей батьків, дідів. Мені про голодомор розповіли мій батько, якому цього року буде 94, і мати, яка мешкала у ті роки на кордоні із Дніпропетровською областю. Вони розповідали про жахливі події, й мені, дитині, важко було зрозуміти, справді таке відбувалося чи ні.
Документи, репрезентовані сьогодні на цій виставці, переконливо свідчать: так, ця жахлива трагедія справді була.
Ми маємо зробити висновки з минулого, і я впевнений, що таке не повториться в нашій країні ніколи, народ України не дозволить цього.
На відкриття приїхав і один із організаторів виставки, її куратор, працівник галузевого Державного архіву СБУ Георгій Смирнов. Він розповів, що паралельно із роботою виставки триває й пошук документів, якими вона буде постійно поповнюватися. Йде робота щодо створення електронної бази даних про всі надані експонати, розміщення цих матеріалів на сайті СБУ..
Перші стенди – й перший шок. На знімках – благополучна країна, щасливі делегати з'їздів, орденоносці – й мешканка села Ольховатка Феодора Агуреєва, яка спочатку поховала у себе в городі 13 травня 1933 року померлу доньку, а пізніше варила м'ясо викопаної з могили дитини й годувала ним молодших дітей.
Шок – це архівні знімки розкуркулених селян, які масово залишали села і виїздили до міст. Туди їх не пускали, а ті, хто прорвався, вмирали від голоду на вулицях – хліб давали лише городянам і лише за картками. На виставці – знімки харківських вулиць із мертвими людьми і живими людьми, які байдуже проходять повз них.
Новій владі не були потрібні заможні, хазяйновиті й самостійні селяни. Отже, треба було їх знищити, граючи на традиційній ненависті ледаря без господарства до заможного сусіда. Невеличкий плакатик, репрезентований на виставці, спочатку нічого, окрім сміху, своєю неграмотністю та кривими карлючками не викликає – бідняцько-середняцька частина села позначила перелік людей, яким оголошений бойкот із забороною доступу до колективів, «як ворожих елементів у соцбудівництві нашої країни».
Але вчитаєшся – і мороз по шкірі. Неграмотні озлоблені ледарі присвоїли собі функції міліції, суду й прокуратури, нещадно начіплюючи ярлики, що несли смерть, на односільчан. Чим же перешкодили одні сусіди іншим?
У переліку – Шевченко та його рід, Юхненко та його родичі, Завгородній, Шереметьєв та син, Колесников. Нижче – лаконічні коментарі – заможний й (у силу цього) неблагонадійний, політично неблагонадійний, тому що тягнеться до куркуля, підкуркульник і позбавлений права голосу, куркульня, запеклі прихвосні поміщиків. Прості українські й російські прізвища. У тих, хто придумував і писав цей плакат, напевно були такі ж. Лише ось запитання, скільки прожили після написання цього сільського «дацзибао» перераховані в ньому нещасні люди й де упокоїлися: в Україні чи сибірських таборах? Але ж уся їхня провина лише в тому, що не були ледарями, а чесно трудилися на землі...
Практично усі відвідувачі зупинялися біля стендів, де перераховувалися райони різних областей України й цитувалися думки голів колгоспів, уповноважених, інших представників влади на місцях про неможливість виконання плану щодо хлібозаготівель. Зрозуміло, що після висловлювання таких суджень ці люди вже не були при владі. А зраджували їх, між іншим, теж свої – колеги, друзі, родичі...
Зрадників, садистів та бузувірів не завозили до України. Вони мешкали по сусідству, працювали в одному колективі. Їхні обличчя посміхаються зі старих знімків на тлі вилучених мішків зерна, голодних дітей, жінок, які вмирають. Вони були сумлінними виконавцями наказів і ретельно запроваджували в життя генеральну лінію партії. Саме завдяки їхній ретельності Україна втратила під час голодомору мільйони своїх громадян. Ця істина, підтверджена архівними документами, – ще один жахливий факт, відкрито обнародуваний на цій виставці.
