Залишилося село Ониськове у Комінтернівському районі. І районній, і місцевій владі немає діла до його мешканців. У відчаї вони б’ють тривогу і шлють скарги у всі кінці: просять допомогти з ремонтом дороги, водопостачанням… Так сільчани, всіма забуті, намагаються звернути на себе увагу.
Село Кірове розташоване неподалік, але ні Богом, ні людьми воно не забуте. Особливо тими, хто довго тут трудився і залишив свої сили і здоров’я. Та й ті, хто бував у селі наїздами, хіба ж не пам’ятають велике, успішне господарство (велику птахофабрику насамперед), упорядковані вулиці з міцними будинками. Гадається, далі екскурс в історію слід обірвати, оскільки багато які успішні господарства зазнали однакової долі.
Краєвиди сумної фортуни миготять за вікнами автомобіля: то залишки проржавілої сільгосптехніки , то сирітський корпус колишньої ферми. А в самому центрі, там, де зазвичай стояли горді пам’ятники в оточенні квіткових клумб, нині… заросший бур’яном рів, куди зливають всі каналізаційні води. Що ж, коли людина помирає, їй не до яскравих вдягачок, так і помираючому селу не до зовнішнього вигляду його, як модно тепер говорити, дизайну. Та й про яку чистоту вулиць, їх благоустрій можна мріяти, якщо люди тут ось вже тривалий час знемагають без води. Саме їхні прохання і привели мене на вулицю Будівельну, де мешкає Римма Михайлівна Терлецька. Літня жінка вийшла назустріч, хоча пересуватися їй нелегко. Ким тільки не працювала вона у рідному селі: і агрономом, і педагогом (викладала у школі хімію), і інженером на птахофабриці. Хіба ж не заслужила вона спокійної, забезпеченої старості? Але, судячи з усього, немає ні першого, ні другого… А тепер, коли долають болячки, вона вимушена писати скарги і Ющенку, і Януковичу… Римма Михайлівна гостра на язик, всім дістається. Але будь-яка людина у такій ситуації навряд чи буде розбірливою у словах… Два місяці вона і її сусіди сиділи без води! Що це означає для сільської садиби, гадаю, пояснювати не треба… У вікно стукають дзьобиками крихітні курчата – вони також хочуть пити. А господиня розкриває переді мною ситцевий халат, і я бачу ніби окропом ошпарені груди… Хімік за освітою Р.М. Терлецька припускає, що це спрацювали аміачні викиди на припортовому, вітром отруйну хмару донесло і сюди… Їй би помитися, адже тіло пашить, рана не дає спокою… А води у крані ні краплі! Правда, цього дня вона з’явилася, але чи надовго? Про це запитують і інші мешканці, запрошуючи подивитися засохлі грядки помідорів і капусти. При цьому відмовляються називати свої прізвища, просять не вказувати адресу.
– Люди налякані, – розповідає депутат райради Раїса Кузьмівна Делікатна. – Були приклади – з незадоволеними розбиралися круто. Така у нас у районі демократія…
Але, схоже, нічим не налякати Анастасію Калинівну Ткачук, яка також мешкає по вулиці Будівельній. Колишня доярка (яка переїхала у село із Хмельницької області) просто горить від гніву. Гучно і проникливо змальовує вона свої злигодні, адже без води і один день погано, а місяць, другий – це вже катастрофа… У такі хвилини все бачиться у чорному кольорі, і люди готові піти на барикади.
– Я б їх усіх розстріляла, – говорить А.К. Ткачук. – Ви б бачили, як закривали ферму і вивозили тільних корів.
Різкий перехід до іншої теми досить зрозумілий, адже діюча ферма, швидше за все, рятувала людей, качала воду… Тепер ні роботи, ні води. А між тим у селі понад 1600 мешканців, неперспективним його важко називати. То що ж, їздити по інших селах і селищах у пошуках заробітку? Варіант цей фантастичний хоча б тому, що дороги тут такі вибоїсті, що їх пора заносити до Книги Гіннесса. Додайте до цього нещадне сонце, пилові стовпи від вантажних автомобілів і стане зрозуміло, чому люди настільки агресивні. Але, виявляється, межі поганому не буває! На вулиці Степовій є будинки, де води немає вже… декілька років(!). Ні влітку, ні взимку! Будь-кому важко у це повірити, ось і починаю сумніватися… Але Ніна Михайлівна Рубцова розповідає, що вулиця у них дуже дружна, і якщо в одного господаря потекла тоненька цівочка, інші з відрами і каністрами йдуть по воду. Ось і її виручає добросерда сусідка.
Не краща ситуація і у селі Свердловому цього ж району. За словами депутата райради Марії Іллівни Грудєвої, яка мешкає тут, рятують людей цистерни із запасами води. Але доводиться кубами спускати заржавілу воду, щоб використати для пиття та інших потреб чисту. І це при тому, що у 2003 році тут з’явилися дві нові водонапірні вежі, пробурено три свердловини.
Будемо об’єктивними, небувала посуха – причина багатьох бід у багатьох районах, зокрема і у Комінтернівському. І правий в.о. голови райдержадміністрації Г.Д. Колісниченко, який пояснює, що дебет води у всіх свердловинах різко знизився, а сільські криниці взагалі висохли.
Додамо до цього і ситуацію з водогоном, який розпочали тягнути із Одеси ще при радянській владі. У середині дев’яностих років він обірвався і завмер біля села Свердлового, нагадуючи про себе іржавими трубами. Навряд чи по них піде колись вода… Ще взимку на зустрічі з губернатором І.В. Плачковим ця проблема була озвучена однією із перших. Було вирішено готувати новий проект водогону, з урахуванням нових технологій, пластикових труб і т.д. Сьогодні вже липень, а проект як і раніше “замовлено”, і дай Боже, щоб він з’явився у цьому році. Той, хто мав справу з нашими проектантами, знає, що це таке… Влада обіцяє: до наступного року “придністровська вода прийде у Комінтернівське”. Давайте запам’ятаємо ці слова!
Адже й у самому райцентрі ситуація критична. Замість води ллється потік скарг – до Києва, Одеси – допоможіть! Допомогти навряд чи хтось зможе, адже водомережі тут старі, їм понад тридцять п’ять років. Обіцяних бюветів немає, старі вуличні колонки демонтовані. Тисячі людей стоять у черзі біля єдиного (!) у селищі крана, щоб набрати хоча б одну посудину води. Лікар Л.З. Лисенко живе по вулиці Київській якраз навпроти. За її словами, вікна не можна відчинити: день і ніч шум, галас, крики… Та ще й туалет громадський поруч, який звичайно ж, поза всілякими нормами, перш за все санітарними. Поруч автостоянка, всі біжать сюди… Навіть взимку діти катаються по нечистотах!
Та годі, всі біди комінтернівців в одній статті не описати. Важливіше відповісти на запитання – що зробити, як виправити ситуацію, допомогти людям? На жаль, замість цього у районі занепокоєні іншою проблемою – хто винен? Протистояння між двома гілками влади триває. Представники однієї вважають, що повинно бути менше фестивалів, народних гулянь, феєрверків, а всі кошти повинні витрачатися розумно, з урахуванням поточних потреб. Для таких заяв, судячи з усього, є підстави. Наприклад, за словами голови постійної комісії з питань бюджетної політики Комінтернівської райради В.В. Громлюка, нещодавно комісією ухвалено рішення з приводу будівництва дороги Улянівка – Касяни, вартістю 4,7 млн грн. Ще у серпні минулого року начальник Служби автодоріг в Одеській області М.А. Григоров повідомив райдержадміністрацію про свій намір будувати дорогу на хутір, де практично ніхто не мешкає. Дивно, що Служба доріг і місцева влада вчасно не визначилися, навіщо і для кого витратити таку велику суму. Адже сьогодні не пізно призупинити безглузде будівництво і перенаправити гроші на нові дороги до сіл Кірове, Ониськове, Любопіль и т.д. Напевно, не треба за обставин такого бездоріжжя і безводдя орієнтувати грошові потоки на будівництво світлих будинків культури і нових пам’ятників, хоча, безумовно, і це важливо. Ніхто не сперечається, не хлібом єдиним живе людина. Але якщо цей хліб без води, то не до видовищ…
Інша гілка влади – представники райдержадміністрації – вважає, що райрада нерідко гальмує добрі починання, провокує конфлікти. За словами Г.Д. Колісниченка, селище Комінтернівське – одне із найкращих в області, де і смітників немає, і парк відроджено, і дитячі майданчики у порядку. Займаються тут і водою – дві свердловини після ремонту, дві нові установили у цьому році. Питання про водопостачання – головне на будь-якій нараді, колегії. Погано тільки, що самі сільські голови, проявляючи безвідповідальність, вчасно не закладають кошторис до плану соціально-економічного розвитку району. А потім у них немає грошей на ремонт водомереж, встановлення потужних насосів…
Хто правий, а хто винен? – читача, напевно, цікавить і це запитання. А ось мешканців району сьогодні це мало хвилює. Коли влада замість справи зайнята дебатами, зведенням рахунків, політиканством, люди справді залишаються без господаря. Наодинці з бідою.
