Останнім часом у нашому житті прижився термін «політична криза». Але – на відміну від подій кількарічної давнини – більшість населення України ставиться до нього не те що апатично, але якось відсторонено. То що ж діється у нашому суспільстві? Ось що думає з цього приводу голова фракції Партії регіонів в обласній раді Василь Чорнолуцький.
– Коли справді є серйозна політична криза, то її відчуваєш цілком реально, без коментарів по телебаченню і в пресі, – вважає Василь Павлович. – А нинішню політичну ситуацію сприймаєш якось двояко. Я не бачу, щоб щось суттєво впливало на стан якогось конкретного району чи міста. Весь народногосподарський комплекс працює, люди ідуть в літні відпустки за графіком... Тому впевнений, що криза ця на сьогодні – надумана. Вона могла б завершитися, якби зацікавлені особи не підкидали хмизу у вогонь. Адже що виходить: спочатку представники України їдуть до Європи і як серйозні люди кажуть, що готові виконати рішення Конституційного Суду. Потім повертаються до України і починаються незрозумілі речі довкола Конституційного суду. Потім якісь ігрища навколо ЦВК... Потім ще якесь питання, за ним – наступне... Звичайно, буде криза, якщо зумисне підігрівати настрої. Але не провокуйте – і криза завтра закінчиться. Її можна зупинити буквально за один день.
– Однак для деяких політиків самі розмови про політичну кризу – це сприятлива можливість привернути до себе більше уваги.
– Звичайно, це один із елементів політтехнологій, піар-хід, яким багато хто користується. Але навіть якщо такі надумані дії допомагають привернути симпатії частини суспільства, то в іншої частини виборців вони викликають негативну реакцію, спонукають виступати вже в ролі опонентів. Переконаний: на таких спекуляціях жоден політик сьогодні багато політичних дивідендів не набере.
– Але скільки ж може тривати цей розкол у суспільстві?
– Знаєте, багато хто називає українців найдобрішою і найтерпеливішою нацією. Наші люди справді з року в рік спокійно переносять усілякі негаразди. Але до нескінченності так тривати не може. Ми повинні, нарешті, виробити у суспільстві якісь спільні погляди на минуле і плани на майбутнє. Зараз, наприклад, ставлення до Великої Вітчизняної війни є елементом протистояння між західними та східними регіонами країни. А нам потрібно переступити через деякі речі, які «розхитують» наш народ, можливо, відкласти якісь нез’ясовані до кінця питання. І зосередитися на тому, що стосується об`єднання нашої держави, українського народу. Тут навіть можна взяти за зразок американців, які пишаються своєю двохсотлітньою Конституцією (незважаючи на те, що цей документ не заважав у минулому відправляти індіанців до резервацій, або чинити утиски чорношкірим американцям). Так, завжди існують розбіжності між демократичними ідеями та їхнім втіленням у життя, але це не привід взагалі відмовлятися від об`єднуючих гуманістичних начал. Саме вони повинні бути на першому місці, їхнього втілення потрібно прагнути.
– Що, на Ваш погляд, може допомогти наблизитися до законотворчого ідеалу, щоб конституційні норми відповідали реаліям нашого життя
– Всього-на-всього – виконувати те, що прописано в законі. Приклад – в Німеччині якийсь міністр порушує правила дорожнього руху. «Фотополіцейський» (прихована камера на трасі) фіксує номер машини, хто сидить за кермом, яке правило чи знак порушив. І якщо міністр потрапляє у таку ситуацію, то все – крапка. Там ніхто нікому не робить телефонних дзвінків, він просто подає у відставку. Звідси починає працювати будь-який закон. А у нас Конституція, за думкою міжнародних експертів, одна з найкращих у світі, але – в багатьох розділах не виконується. Як казав Жванецький, наша держава сьогодні – це світлофор, в якому включено всі три кольори відразу. Може тому, для багатьох громадян нашої країни День Конституції все ще є просто вихідним, а не якоюсь знаковою датою. Принаймні, про це свідчать опитування на вулицях, які я бачив на кількох телеканалах... Позитивних коментарів було не так вже й багато, і це спонукає до роздумів...
– Але ж і Конституцію останнім часом почали активно «перелицьовувати», вибачте на слові...
– Знаєте, це у нас вже якась хронічна вада – постійно переписувати Конституцію. Це дуже небезпечно. Давайте згадаємо «історію питання».
Одинадцять років тому Конституція України приймалася 28 червня о 4-й годині ранку. Та й то після того, як тодішній Президент Леонід Кучма пригрозив розпустити Верховну Раду, якщо цей документ не буде прийнято. Відбувався явний тиск. І тоді ж у Конституції було узаконено те, що Кучма зробив своїми указами в 95-му році. Були ліквідовані районні і обласні виконкоми, запроваджений інститут районних і обласних держадміністрацій , а головне – надані і узаконені необмежені права Президенту. Потім і народ, і політики побачили, що така концентрація влади в руках однієї особи є небезпечною.
В 2004 році в Конституцію було внесено деякі принципові зміни. Те, що Україна перетворюється на парламентсько-президентську республіку, і, як наслідок – другий етап конституційної реформи: запровадження інституту виконавчих комітетів місцевих рад, розширення повноважень місцевих рад і ліквідація районних державних адміністрацій. Те, що було запропоновано у 2004 році, є своєрідним доповненням Європейської хартії про місцеве самоврядування. Адже в цій Хартії чітко прописано, що владу на місцях повинні творити ради і виконавчі комітети, які вони створюють. Це те, до чого ми повинні дійти. Якби сьогодні все те, що намічено стосовно другого етапу конституційної реформи, було доведено до логічного завершення, то певний баланс влади в Україні вже був би сформований. А поки що наша владна розбалансованість вкотре змушує згадувати прислів`я про двох українців і трьох гетьманів.
Візьмемо хоча б такий сумний момент. Коли у 2004 опозиція проводила по всій країні акцію «Україна без Кучми», то на перший план виносилися якраз ці питання: обмежити права Президента, ліквідувати адміністрації, створити парламентсько-президентську республіку. І люди підтримали цей рух. Та коли опозиція отримала президентське крісло, то уже не захотілося урізати повноваження і «віддавати» адміністрації. У зв`язку з цим, маємо чисто український варіант, аналогій якому я не знайшов ніде. Політичні сили, які скрізь заявляють про свою опозиційність, на 90% очолюють державні адміністрації. Це перетягування канату, це той негатив, який і потрібно ліквідувати. Українські політики повинні піднятися над особистими вузькопартійними інтересами, щоб ми вибудували схему нормального державотворення. Інакше цей процес затягнеться до нескінченності. Замість цього ми чуємо заяви деяких найвищих високопосадовців про те, що потрібно виходити на референдум, змінювати Конституцію, бо вона не годиться... Та не треба нічого змінювати, там все правильно написано: про право на відпочинок, працю, освіту, медичне обслуговування і все інше. Потрібно тільки вимагати від посадовців, які за це відповідають, щоб ці пункти виконувалися. Хоча певні зрушення вже є (підвищення заробітних плат, зміцнення со ціальних гарантій), але потрібно прискорити цей рух, щоб люди повірили у позитивні зміни.
– І хто ж має втілювати ці зміни у життя?
– Є і молоді талановиті політики, є професіонали старої когорти як в уряді, так і в парламенті. Але сьогодні поки що відсутнє, я б сказав так – політичне стимулювання з боку виборців. От ми часто кажемо, що головним носієм влади є народ. А народ прийшов на вибори, вкинув бюлетені, віддав владу, і далі від виборів до виборів немає механізму, як запитати в політичних спекулянтів про те, що зробив кожен зі своїми повноваженнями. Немає у нас такого прецеденту. А якби був такий критерій, він заставляв би політиків «тримати форму» і відповідати за свої дії. Це у нас та біла пляма, над якою ще треба працювати, щоб наблизитися до європейського рівня.
