До 60-річчя від дня народження директора Одеського філіалу Національного інституту стратегічних досліджень, кандидата історичних наук Олексія Олексійовича Воловича.
Є люди, яким, незалежно від їх соціального походження, освіти і посад, усе життя судилося пройти в іпостасях дипломата й інтелігента. Істинного, природженого, а не тільки за фахом, дипломата; і так само істинного, від самого складу свого характеру і світогляду – інтелігента. Саме до таких людей і належить Олексій Волович, після знайомства з біографією якого тільки й можеш сказати: “Ото вже справді: шляхи Господні!..”
Хлопчина-українець, з Кіровограда, з простої робітничої родини він починає своє трудове життя фрезерувальником Кіровоградського заводу сільгоспмашин “Червона зірка”. Здавалося б, шлях визначено: робітнича династія Воловичів продовжується. Але після служби в Групі радянських військ в ГДР, Олексій успішно закінчує факультет східних мов Військового інституту іноземних мов у Москві, і майже впродовж тридцяти років служить в армії, дійшовши до звання полковника. При цьому він ще й заочно здобуває диплом істфаку Іванівського (в Росії) університету.
У той час, коли тисячі людей в Україні всіляко нагнітають атмосферу з приводу знання та визнання державної мови, цей чоловік досконало оволодіває не лише українською, російською та англійською мовами, але й єгипетським, іракським та ліванським діалектами арабської мови, на кожному з яких вільно читає і пише. Перебуваючи ще в якості радянського військовослужбовця, в тривалих закордонних відрядженнях в Єгипті, Іраку та Лівії, він водночас працює над кандидатською дисертацією з питань досить складних та актуальних на той час американо-лівійських відносин (яку захистив 1989 року у Москві), і готує до видання “Словник іракського діалекту арабської мови” на 2500 слів і висловів, витлумачених загальноарабськими словами та роз’яснених з допомогою доданого до нього збірника фольклорних текстів. Тобто це та книжка, за яку йому можуть бути вдячними не лише військові перекладачі-арабісти, але й філологи та літературні перекладачі.
Сталося так, що незалежність України, якої Олексій Олексійович як патріот щиро прагнув, він зустрів заступником начальника, а далі й начальником кафедри військового та військово-політичного перекладу Одеського вищого військового об’єднаного училища. Знаючи, що Україна як молода незалежна держава потребуватиме досвідчених дипломатичних працівників, він в 1992 році закінчує курси військових аташе при Міністерстві оборони України, і вже наступного року, отримавши звання полковника, очолює кафедру іноземних мов Одеського інституту Cухопутних військ.
Здавалося б, можна було б спокійно присвятити себе викладацькій діяльності та писати докторську. Але Олексія Олексійовича більше приваблює робота за кордоном, мандри, пізнання мов, традицій та звичаїв інших народів. Відтак, в 1995 році він стає військовим спостерігачем у складі сил ООН по підтримці миру у Боснії та Герцеговині, а, повернувшись навесні наступного року до України, працює заввідділу Близького та Середнього Сходу відповідного територіального управління Міністерства закордонних справ (МЗС). Дещо згодом ми вже бачимо його завідувачем територіального управління Азіатсько-тихоокеанського регіону, Близького Сходу та Африки Консульського управління МЗС.
Повернувшись в 1997 році до Одеси, він певний час працює в управлінні зовнішньоекономічної діяльності виконкому Одеської міськради, потім – доцентом кафедри міжнародних відносин Одеського національного університету, а з 1999 по 2003 рік, – знову на дипломатичній службі, цього разу в ролі секретаря з політичних питань Посольства України у Лівані. Тож коли в липні 2003 року було ухвалено рішення створити в Одесі регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень (НІСД) при Президентові України (сформовано в 1992 р.), проблеми з вибором кандидатури на його керівника не виникало – директором філіалу одразу ж було призначено Олексія Воловича. При цьому враховувалося не лише те, що він має відповідну підготовку та належний послужний список, але й те, як активно він виступає в пресі з аналітичними статтями, які стосуються як міжнародних відносин, так і внутрішньополітичних проблем молодої української держави.
Досить згадати його грунтовні статті: “Росія та Україна на Близькому Сході: порівняльний аналіз зовнішньої політики”, “Між Сходом і Заходом: Туреччина на європейсько-азіатському роздоріжжі”, “Щодо перспективи створення багатонаціональних військово-морських сил на Чорному морі”, “Туреччина – Ізраїль: політичні наслідки військової співпраці”. Привертають увагу політичних оглядачів та дипломатів і його принципові, виразно позиційовані статті: “Чи потрібна нам незалежність?”, “Ми – козацька нація”, “Время Жириновских и Вассерманов?”, “Солженіцин як дзеркало російського неоімперіалізму”, “Непокірна Чечня! Від Петра Першого до Бориса Єльцина”, “Яким шляхом піде Україна?”...
– Структурно наш філіал Інституту стратегічних досліджень, – розповідає Олексій Олексійович, – складається з двох відділів: проблем чорноморського і близькосхідного співробітництва та регіонального моніторингу. Всі 18 співробітників його (частина з яких працює за сумісництвом) – це люди з відповідним знанням мов, усвідомленням проблематики та, здебільшого, значним життєвим досвідом. А ще – це люди, які володіють навичками публіцистики та є непоганими організаторами всіляких конференцій, “круглих столів” та інших публічних заходів. Вони є патріотами України, мають свою життєву позицію і вміють відстоювати ії. Основна ж мета діяльності філіалу – науково-аналітична та прогнозна діяльність, яка охоплює значне коло питань: зокрема дослідження та оцінка перспектив суспільно-політичного і соціально-економічного розвитку Півдня України; дослідження проблем і процесів у басейні Чорного моря, Середземномор’я і на Близькому Сході, та співпраця України з країнами цих регіонів; участь у підготовці проектів програмних документів, нормативно-правових актів і наукових рекомендацій для ухвалення конкретних рішень органами державної влади. Організація і проведення “круглих столів”, семінарів та конференцій з актуальних проблем сьогодення.
Мені не раз доводилося бачити, як Олексій Олексійович поводиться під час конференцій та “круглих столів”. Незважаючи на гостроту питань і полум’яність полемік, які там нерідко виникають, він завжди демонструє виваженість, поміркованість та наукову аргументованість своїх викладок. А загалом, уся його діяльність позначена відданістю своїй справі, вірністю і відданістю своєму народові, якому служив і служитиме завжди, незалежно від посад і рангів. Що ж до філіалу, якого вже не раз визнавали кращим серед філіалів України, то Олексій Олексійович Волович і сам ставиться до нього – і привчає так само ставитися своїх співробітників, – як до стратегічного творіння усього свого життя. І в цьому – ще один прояв його життєвої мудрості, прояв цілеспрямованості його буття.
