…Кажуть, що селище міського типу Красні Окни старше нашого обласного центру. «Окнами», згідно з легендою, називали водні джерела, якими багата місцевість. І вода, цей безцінний дарунок природи, – чи не єдине, що дісталося красноокнянцям «просто так». Про проблеми і перспективи прикордонного району, у якому мешкає понад 22 тисячі чоловік, ми поговоримо з головою Красноокнянської районної ради Миколою Васильовичем ЛЕМІЩУКОМ.
– Миколо Васильвичу, над країною дмуть політичні вітри, отож давайте спочатку віддамо належне цьому моменту. Як уживаються у районній раді різні політичні партії?
– У нас 45 депутатів. Ось розклад основних сил: Партія регіонів – 12 мандатів, “Наша Україна” – 8, Народна партія отримала 7 місць, СПУ – шість, КПУ – три. Працюємо нормально, особливих суперечностей немає. Хіба що вирували пристрасті навколо звернень до Верховної Ради у розпал останньої кризи. А що стосується економіки… Нічого у нас ділити, причому у прямому значенні слова.
– Так-таки нічого?
– Район у нас дотаційний. Я працюю тут з 1999 року і пам’ятаю, яку чудову продукцію випускав місцевий сирзавод. Її доставляли в інші райони! Потім завод акціонували, і сьогодні він не функціонує. Обладнання розрізали на металобрухт. Та й підприємство, якщо його ще можна так назвати, вже приватне.
– Виходить, сир у маслі більше не катається…
– Проте є два ковбасні цехи – у райцентрі і селі Ставрове. Правда, красноокнянському тепер важко, оскільки йде тенденція до збільшення виробництв. Конкуренція! Але поки що підприємство тримається. Є один привід для обережного оптимізму: у Красних Окнах повинен з’явитися цех розливу мінеральної столової води. Хочу відзначити ініціативу Петра Георгійовича Терзієва, чиїми зусиллями створюється нова виробнича одиниця.
Що ж стосується сільського господарства, тут картина зрозуміла – посуха завдала серйозного удару по аграрній галузі. Спасибі Миколі Леонідовичу Скорику, який дуже допоміг нам у переговорах з кредитодавцями.
– Результати жнив – тема окремої розмови, яка обов’язково відбудеться. Будемо сподіватися, що сільгосппідприємства вашого району, користуючись підтримкою влади, подолають труднощі. Що ще, крім посухи, не дає спокійно спати голові райради?
– Наша давня мрія – газифікація району. На сьогодні існує два проекти. Перший передбачає відвід від магістральної лінії, його було створено ще у дев’яностих роках і з того часу зазнав змін. У позаминулому році на спорудження газопроводу було виділено із державного бюджету 1 млн 300 тис. гривень, що дозволило прокласти два кілометри труб. Всього потрібно приблизно вісімнадцять мільйонів. Справа дорога: металеві труби, спорудження газорозподільних станцій… Врахуйте, вартість дана у цінах 2006 року. Зрозуміло, все дорожчає. А в 2007 році на продовження робіт ми не отримали жодної копійки.
– У чому суть альтернативного шляху?
– Другий проект, приватний, як ми його називаємо, передбачає розгалуження від газорозподільної станції у Перехрестовому Фрунзівського району і будівництво гілки до Красних Окон. Керівництво шахтоуправління з видобутку вапняку інвестувало кошти у розробку технічної документації і готове продовжити фінансування. Разом газифікуємо Мар’янівку (Фрунзівський район), Мардарівку (Котовський район), а потім населені пункти Красноокнянщини – Володимирівку, Антонівку, Новосамарку, Олександрівку і, нарешті, райцентр. Як бачите, це принесе користь не тільки нам, але й сусідам. Спорудження газопроводу вже почалося, прокладено 3 км труб територією Фрунзівського району. Вартість проекту – приблизно п’ять мільйонів гривень.
– І який же з них обрати?
– Тепер йде дискусія. Є думка, що потужність газопроводу, який споруджується відповідно до другого проекту, буде невеликою, тому про газифікацію прикордонних сіл доведеться забути. Звичайно, було б добре здійснити обидва плани. Тоді другий газопровід можна буде використати як розвідний.
Скажу відверто: вже не один рік під час передвиборних кампаній різні політики обіцяють газифікувати наш район. Але червона стрічка до цього часу не перерізана. Я і мої однодумці вважаємо будівництво газопроводу справою честі. Ми заручилися підтримкою голови обласної ради Миколи Скорика. Газ потрібен школам, лікарні, ФАПам, та й не тільки їм. Переконаний, що люди також проведуть у свої будинки блакитне паливо, хоча й недешево це – вже сьогодні підключення коштує понад шість тисяч гривень. Правда, у газифікованих районах мешканці можуть взяти кредити у банку. Сподіваюся, так буде і у нас.
– Газифікація – одне із основних завдань районної влади. Проте, за всіх складнощів, Ви не забуваєте про промислову перспективу?
– Звичайно. Ось приклад: у районі великі поклади вапняків. Тому ще у радянські часи було заплановано будівництво цементного заводу. Тепер приватна особа викупила цей проект, шукає інвестора. Якщо ця ідея втілиться у життя, Красноокнянський район стане одним із найіндустріальніших в області. Звичайно, це поки що мрії…
– …які ще не б’ють фонтаном, але струмочок вже тече. До речі, про струмочок. Різні думки чув від людей про красноокнянський водопровід. У чому тут справа?
– Не приховаю, у самому райцентрі є проблема з централізованим водопостачанням. Водопроводу вже півстоліття. Працює він так: у спеціальні басейни накачують воду, і вона самостійно надходить до селища. На жаль, виникають гідравлічні проблеми через помилки, які допущені при проектуванні. Не було враховано горбистий рельєф, і якщо у низині відкривають крани, то “на горі” води практично немає. А перебудувати водопровід – завдання дуже складне і коштує дорого.
– Поговорили про воду, і як не згадати про хліб-каравай! У районі є великий хлібозавод. А продукцію везуть із Котовська, Балти і Ананьєва. Чому?
– Потужності у нашого заводу дуже великі, але обладнання безнадійно застаріло. Реанімувати підприємство економічно невигідно. Приїздили потенційні інвестори, похитали головами, пообіцяли подумати… і зникли.
Що стосується цін на продукт номер один, то управління економіки райдержадміністрації, так би мовити, тримає руку на пульсі. Нещодавно керівництво РДА провело нараду з постачальниками хлібобулочних виробів. Стрімкого подорожчання у нас не було.
– І останє запитання, пов’язане, як і перше, з політикою. Миколо Васильовичу, поруч – кордон з невизнаним Придністров’ям. Не відчувається напруження?
– По території району пролягли сто чотири кілометри держкордону. Особливої турботи сусідство з ПМР не завдає. А ось облаштування кордону, включаючи той самий загороджувальний рів, часто проходить по розпайованій землі. Інколи виникають непорозуміння. Наприклад, у селі Новокрасному один господар заборонив рити на своїй ділянці. Безумовно, я розумію державну важливість робіт, що провадяться. Просто хочеться, щоб вище керівництво прораховувало можливі наслідки ухвалених рішень.
