ВОЛОДИМИР КІРОВ: «ПРОГРАМА «МОЛОДЬ ОДЕЩИНИ» РОЗРОБЛЕНА ДЛЯ СИСТЕМАТИЗАЦІЇ РОБОТИ ІЗ МОЛОДДЮ Й ПОЧНЕ ДІЯТИ ІЗ ЖОВТНЯ ЦЬОГО РОКУ»
Основне завдання, яке ставить перед собою управління у справах сім’ї та молоді Одеської обласної державної адміністрації – це профілактика негативних явищ у молодіжному середовищі. Для того, щоб розвивати в молодих людях творчі здібності та якості лідерів, необхідно застосовувати системний підхід. Саме із цією метою, а також для систематизації необхідних заходів було створено програму «Молодь Одещини».
Про структуру програми та про її мету нашому кореспондентові розповів начальник управління у справах сім’ї та молоді Одеської обласної державної адміністрації Володимир Кіров:
– У проекті нашої програми передбачено здійснення багатьох різних молодіжних заходів. Саму програму розраховано на період із 2007 по 2011 рік.
Із наймасовіших заходів я б відзначив позачерговий молодіжний фестиваль «Молодь обирає здоров’я», який проходить із метою пропаганди здорового способу життя. Вирішенню проблеми розповсюдження чуми нинішнього століття будуть сприяти різні конференції з проблематики ВІЛ-СНІДу. Практика показує, що молодь найчастіше страждає саме через недостатню інформованість у цьому питанні. Тому, виходячи з того, що інфікування найчастіше відбувається у молодіжному середовищі, ми й заклали до програми різні заходи, семінари та «круглі столи», присвячені пропаганді не лише здорового способу життя, але й запобіганню можливих шляхів зараження.
– А як стосовно розважальних заходів? Вони репрезентовані у програмі?
– Безумовно. Цьому аспекту приділено важливу увагу.
Так, наприклад, якщо говорити про КВК на Кубок губернатора, то дотепер змагання мали не такий масовий характер, як хотілося б, незважаючи на те, що в минулому у них брало участь близько тридцяти команд. Ми пов'язуємо це із нашим недопрацюванням у районах, тобто із недостатнім рівнем організації відбіркових турів. Програма ж дозволить провести відбір і в селах, і в районах із метою виходу в подальшому у загальнообласний фінал.
Окремим пунктом у програмі закладено створення Студентської республіки. Студенти, живучи на туристичній базі, одержать можливість повністю самостійно керувати своєю невеликою організацією. Передбачається обрання студентського мера та різних комісій, робота яких буде, з одного боку, спрямована на організацію життя у таборі та проведення різних розважальних заходів, а з другого боку – на створення умов для молодих людей реалізувати свої лідерські та організаторські здібності.
Крім того, до програми закладено низку спортивних заходів, які мають патріотичний характер, а також конкурсів для обдарованої молоді, спрямованих на розкриття потенціалу одеських студентів.
– Програма охоплює діяльність громадських молодіжних організацій?
– Ми спробували передбачити необхідність залучення до роботи із молоддю і громадських організацій. Таким чином, відповідно до програми, буде влаштовано конкурс проектів, які молодіжні організації хочуть здійснювати. Створена при нашому управлінні експертна рада буде відбирати кращі й ухвалювати рішення щодо їхнього фінансування. Це дозволить глибше вивчити молодіжні проблеми не за допомогою адмінресурсу, а ніби зсередини, очима самих молодих людей. Ми розуміємо, що ніхто не зможе визначити найбільш животрепетні проблеми краще, аніж ті люди, які щодня з ними зіштовхуються.
– Коли програма почне діяти?
– Ми розраховуємо на те, що вже наприкінці вересня програму буде затверджено на сесії обласної ради.
Максим МАЛИНОВ, «Одеські вісті»
ЗАЗВУЧАЛА МУЗИКА…
Ця мила жінка, сама того не відаючи, багато років тому допомогла мені вийти з депресії, якої, я впевнена, наприкінці 90-х зазнали багато людей. Згадаємо постійні невиплати заробітної плати, коли не було чим нагодувати сімґю, нескінченні відключення «два через два» електроенергії, ці темні і тужливі вечори... Одного такого безвихідного вечора у нашому двоповерховому будинку раптом зазвучала фортепіанна класична музика, що відразу змусила забути про всі злигодні. Було так несподівано, у суцільній пітьмі звучала музика, заповнюючи собою все навколо. Душа злітала кудись угору, туди, де живуть мрії, надії, віра, любов, – і пітьма відступила. З'явилося відчуття, що все погане – тимчасово, і попереду – радість.
Наступного дня я довідалася, що грала Оксана Гачик. Потім ще не раз безсмертна музика Шопена і Рахманінова творила чудо, викликаючи піднесені почуття в моїй душі. А потім і справді, усе в нашому житті почало змінюватися на краще. І в житті Оксани теж відбулося багато гарних, приємних подій.
Сьогодні вона – учитель другої категорії з класу фортепіано Татарбунарської музичної школи. Її не тільки поважають колеги, учні і їхні батьки, її – люблять. За талант, працьовитість, терпіння й доброту. Як вона колись любила своїх учителів-піаністок Ганну Пилипівну Сухоліту і Людмилу Миколаївну Третьякову. Любов породжує довіру. Без довіри немає учнів.
До своєї мети Оксана йшла цілеспрямовано. Випускниця Татарбунарської музичної школи, вона, щоб одержати право працювати тут, заочно закінчила музвідділення Південноукраїнського держуніверситету ім. К. Ушинського. Її клас у музичній школі – один із кращих за успішністю. Її учні – постійні учасники обласних конкурсів, фестивалів – відзначаються дипломами й грамотами. А сьогодні вже і маленька Валерія – донька Оксани, натискує пальчиками клавіші музичного інструмента, і відірвати її від інструмента буває дуже важко. Оксана Анатоліївна має цілковите право перебувати у відпустці щодо догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Тільки не змогла вона залишити на сваволю долі своїх учнів, і тому виходить на роботу. І цей вчинок особисто в мене викликає велику повагу.
Світлана ОКОРОКОВА, Татарбунарський район,
ПОКЛИКАННЯ – ПЕДАГОГ
«Найбільше щастя в житті – це вранці з радістю іти на роботу, увечері з радістю повертатися додому»
Віктор Інжестойков
Віктор Інжестойков відмінно навчався у школі й мріяв стати кухарем. Після школи думки в сім’ї розділилися: батько наполягав на вступі сина до політеху, мати ж пропонувала педагогічний.
– Я їх послухав і почав збирати документи для вступу до училища № 26, щоб стати кухарем, – розповідає Віктор Іванович. – Якось мати випадково виявила у моєму столі цілу купу документів, які я готував для вступу. Зібрався сімейний консиліум. Мені заявили, що, лише переступивши через три трупи – матері, батька та бабусі, – я стану кухарем. Довелося здавати документи до університету на хімфак. Іспити здав добре, однак за конкурсом міг не пройти. Швиденько зібравши усі довідки, побіг до училища. Однак на порозі мене зупинив телефонний дзвінок із деканату хімічного факультету, який повідомив, що я зарахований.
Через п'ять років молодий вчитель хімії Інжестойков почав викладати в школі. Ось тут-то він по-справжньому й відчув своє покликання бути вчителем.
Через якийсь час здійснилася мрія матері Віктора – Валентини Олексіївни: син вступив до педагогічного університету на факультет молодших класів. Сама Валентина Олексіївна була викладачем у цьому університеті.
Минув час, Віктор одержав другу вищу освіту й одразу ж вирішив спробувати себе на місці директора Андрієво-Іванівської школи-інтернату, яке звільнилося.
– Спочатку було страшнувато їхати до села, де грубне опалення, зручності у дворі, а вода із колодязя, – згадує Віктор Інжестойков. – Однак мені було цікаво розпочинати усе практично з нуля, адже для інтернату було визначено колишній піонерський табір, який перебував у напівзруйнованому стані.
Новий колектив із наснагою взявся за роботу, і вже через півроку у коридорах нашої школи почав чутися дитячий сміх.
– Для мене діти – це найважливіше у житті, – говорить директор. – Після важкого дня приходиш до них і просто про все забуваєш. Зникають усі негативні думки, заспокоюються нерви й відбувається психологічна розрядка.
Особливим досягненням Віктор Іванович вважає створення власної системи виховної роботи, заснованої на принципах колегіальності. На його думку, дуже важливим є не лише виховання дитини на уроці в школі, але й у кожну мить життя маленької людини.
Розповідаючи про свою матір, яка ось вже понад п'ятнадцять років очолює факультет дошкільного виховання університету ім. К.Д. Ушинського, Віктор Інжестойков називає її педагогом від Бога:
– Вона ніколи ні на кого не підвищить голосу. Однак нас із братом завжди попереджає, що доки в неї є сили, вона завжди може взяти ремінь і гарненько нас провчити, не дивлячись на те, що ми вже давно не діти.
Окрім того, вона, як мати, завжди намагається підтримати мене порадою. Ми з нею завжди разом вирішуємо проблеми. Однак у питаннях керівництва колективом думки іноді розходяться. Мати прихильник більш лояльних методів, я ж вважаю, що необхідно бути суворішим. Остаточні рішення завжди приймаю сам, однак часто спираюся на материн чималий досвід.
Багато про що говорили ми із Віктором Івановичем цього дня, але одна обставина справді звернула на себе увагу. Батько дуже пишається своїм сином, який не випадково обрав педагогічний шлях.
Сергію Вікторовичу Інжестойкову сьогодні 22 роки. Коли настав час вступати до вищого навчального закладу, хлопець, не вагаючись, прийняв рішення вступати до педагогічного університету. Закінчуючи факультет фізичного виховання, юнак вже зараз увесь вільний час провадить із дітьми й просто не уявляє для себе іншого життя, окрім роботи педагога.
Колись великий мислитель Григорій Сковорода сказав: «Щоб прожити щасливе життя, потрібно займатися улюбленою справою». Віктор Інжестойков, засвоївши цю мудрість на своєму життєвому досвіді, говорить: «Даруйте дітям любов, і життя ніколи не залишиться перед вами в боргу».
Максим МАКСИМОВ, «Одеські вісті»
ЗІ СТОЛИЦІ – ДОДОМУ, ДЕ ЧЕКАЮТЬ
Коли Тетяна Потрібна вступала до Київської державної академії керівних кадрів культури і мистецтва, на спеціальність «хореографія», вона навіть не замислювалася над тим, що вона буде працювати в одній із найбільш низькооплачуваних бюджетних сфер. Дівчина займалася танцями в ренійському ансамблі «Конфетті» з 12-ти років і була зачарована мистецтвом Терпсихори.
– Запитання про зарплатню в мене не виникало, – говорить Т.Потрібна, нині викладач дитячої школи мистецтв. – Можливо, це прозвучить пишномовно, але, напевне, мене вела чиста ідея. Якоюсь мірою на моє рішення вплинула і сімейна традиція: мої бабуся й мама – педагоги. Коли я серйозно захопилася танцями, то зрозуміла, що мене цікавить не тільки підвищення рівня виконавської майстерності, але і подальша викладацька діяльність.
Звичайно, ж, навчання в столиці стали для ренійської дівчини джерелом яскравих незабутніх вражень. У стінах академії Тетяна занурилася у захоплююче творче середовище: за її визнанням, навчальний процес був до того самодостатнім, що учні іноді тижнями не виходили за межі своєї альма-матер.
Т. Потрібна одержала диплом хореографа торік, і маючи бажання, могла б залишитися в Києві – у неї була можливість знайти і сценічну, і викладацьку роботу. Але вдома, у Рені, Тетяну з нетерпінням чекала її перша наставниця І.І. Желєзова. До цього часу Ірина Іванівна, очоливши районний відділ культури, із головою пішла в адміністративні турботи, і часу на учнів катастрофічно не вистачало. Відділ культури дуже потребував викладача хореографії, і молодого фахівця Тетяну Потрібну зустріли в рідному місті з розпростертими обіймами.
Вчорашня випускниця столичного вузу більш ніж затребувана і працює з величезним задоволенням.
Андрій ПОТИЛІКО, м. Рені
