Десь за декілька днів до відрядження до найбільшого села Татарбунарського району – Тузли, я розмовляла з чоловіком, який виявився його мешканцем. А мова зайшла, звичайно ж, про посуху, непрості будні землеробів, про те, що очікуване зерно не отримали. Але попутник був оптимістом: “Нічого, прорвемося! 1987 рік у нас також був п’ятим підряд посушливим, а у колгоспі “Перемога” по 193 пуди озимої пшениці з гектара зібрали. Наші люди стійкі, патріоти”. І не тому я здивувалася, що висловив він ці пафосні слова, а його пам’яті та знанням минулого свого рідного села, якому у цьому році виповнюється 220 років. Пізніше, протягом дня, під час зустрічей з багатьма тузлівцями я не раз чула таку коротеньку, але змістовну фразу: “Це моє село”. Тут десятирічна дівчинка може повідомити вам: “А у нас під Тузлами знайшли печенізьке дитяче поховання одинадцятого століття, а під Татарбунарами – курган, якому чотири тисячі років”.
Звідки підлітку відомі такі деталі?! Відповідь була дана у сільського голови Людмили Михайлівни Покровщук: у селі скурпульозно збирають та дбайливо зберігають всі дані про нього з часів заснування до цього часу.
У Тузлівському музеї – відповіді на численні запитання тих, кому небайдужа історія цього краю. Вони – у сотнях знімках, безцінних експонатах старовини, у портретах селян, що відмінно збереглися, у розповідях хранительки музею Єфросинії Дмитрівни Шевченко.
Людмила Михайлівна, педагог за фахом і за велінням душі, і на новій своїй посаді – сільського голови, створила умови для всебічного розвитку особистості. Саме це записала і у своїй передвиборній програмі. “Це моє село, – говорить Покровщук. – Мої прабатьки народилися тут. Тому хочу, щоб було воно найкращим. Та й життєвий принцип мій такий: якщо не я, то хто ж? За ним і дію”. І, потрібно сказати, небезуспішно. Її випускний клас – всі 27 учнів – у цьому році стали студентами різноманітних навчальних закладів – не кожен класний керівник цим може похвалитися. Тепер важливо, щоб вони повернулися до рідного села. І Покровщук розпочала із, здавалося б, безнадійного – відновлення Будинку культури, що пережив вісім року тому страшну пожежу. Їй тоді в очі говорили, співчуваючи: мовляв, покинь цю забаганку, не потягнеш – надірвешся. А вона за своє: “Якщо не я, то хто ж?”. Ось де знадобився її дар педагога, вміння спілкуватися з людьми, зокрема і з керівниками підприємств різних форм власності, багато з них і були спонсорами дорогих ремонтних робіт. Ми побували на першому поверсі БК: велика глядацька зала вже повністю оновлена.
Справді, як все ж таки це важливо – уміти знаходити контакти з тими, хто може допомогти, при цьому не опускаючись до невдячної ролі того, хто просить. Адже і капітальний ремонт дитячого садка “Вишенька”, в якому сьогодні чудово проводять час 50 малюків, також зроблено не без допомоги спонсорів. Солідним внеском великої білоруської фірми – ТОВ “Теплый дом”, наприклад, стали 60 тисяч гривень, щоправда, в обмін на надання в аренду гектара землі під будівництво лікувально-оздоровчої бази, що працює цілий рік. І свої підприємці підтримали. А закінчили з ремонтом – оголосили нову благодійну акцію: “З добротою до дітей”. І з’явилися – пральні машини, пилососи, паласи, меблі, іграшки, у “Вишенці”. Але ж ще двадцять сімей мріють, щоб їхні діти ходили б до дитсадочка, але місця поки що всім не вистачає. Є плани об’єднати дитсадок з Тузлівським навчально-виховним комплексом, і найімовірніше з часом так воно і буде. Ось тільки бюджети різні: ТНВК – на обласному (у ньому є і ліцейні класи), а дитсадок – на місцевому. Але розв’язання цієї проблеми, впевнена Людмила Михайлівна, лише справа часу.
Так, якщо врахувати досить невеликий поки що термін перебування Покровщук на посаді сільського голови, то зроблено навіть дуже немало. “Де сили берете?” – запитую. “Є таке магічне слово “потрібно”. Воно і є моїм головним рушієм, – посміхається. – Втім, погодьтеся, просто соромно жити нашим селам погано, маючи курорт та рекреаційні землі”.
Вона має рацію. Так, і руки тут потрібно докласти хороші. Тим більше, що курорт Лебедівка увійшов до програми 25-річного розвитку курортів Одеської області. І вже тепер Покровщук міркує над тим, хто буде його обслуговувати. Ідея вже є: НВК перетворити на коледж, який і буде готувати з числа старшокласників фахівців для майбутньої їх зайнятості на місцевому курорті. У Києві цей проект визнали також реальним, враховуючи відмінну для відкриття коледжу базу – корпус НВК. Підтримує авторів досить цікавої ідеї і Валентин Андрійович Сминтина – ректор Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. Він побував тут, і зовсім не з цікавості. У Тузлах з великою вдячністю ставляться до його батька – Андрія Дмитровича Сминтини – колишнього директора середньої школи-інтернату, педагога з великої літери, що віддав вчительській справі все своє життя, відміннику освіти УРСР та СРСР, нагородженого орденом Трудового Червоного Прапора. У Тузлівському музеї цій гідній людині відведено цілий розділ. На жаль! Великий портрет Андрія Дмитровича тепер – у чорній рамці…
Так що після позачергових виборів до Верховної Ради мешканці Тузлів чекають приємних змін. Про перспективи відкриття коледжу відбулася розмова Валентина Андрійовича з нинішнім директором ТНВК – Михайлом Дмитровичем Покровщуком, котрий очолює його вже 23 роки.
А молоді у Тузлах багато. Їй є де працевлаштуватися – РЕМ, зв’язок, дільнична лікарня, лісництво, дитсадок. Тільки у ТНВК задіяно понад 200 чоловік. Зростає кількість підприємців. Одні зайняті фермерством, другі – торговельним бізнесом. У селі з’явилися нові магазини. Останнім часом збільшилася кількість приїжджих. Що й казати, землі Лебедівки – шматочок ласий. Вирішено здавати їх тільки в оренду, по-перше, на конкурсній основі, а по-друге, – лише під будівництво лікарень та оздоровниць.
Безумовно, втілення в життя солідних перспектив потребує участі інвесторів. І потенційно вони є. Тузли часто відвідують німці та греки, котрі готові вкласти значні кошти, але за умов політичної стабільності в країні.
…Ми йдемо з Людмилою Михайлівною по розпеченій гарячим сонцем дорозі. Праворуч – базар. Можливо, скоро він буде критим, а його територія асфальтованою. Натомість бізнесмен отримає у користування ділянку землі під рибний цех. Планує сільський голова у приміщенні колишнього колгоспного магазину відкрити пункт прийому молока, а ще в одному – будинок для літніх тузлівців. “Землі, – говорить вона, – не повинні стояти пусткою. Занадто велика розкіш. І доки вони є, – нехай люди законно орендують”. А бажаючих – хоч відбавляй. Одні хочуть цегельний цех відкрити, другі – побудувати будинок, оранжерею для квітів, треті – невелике підприємство з виготовлення електробатарей. Ще б пак! Немало тисяч гривень потрібно тільки для того, щоб закупити і завести вугілля для Будинку культури. Але ще до цього Людмилі Михайлівні доведеться поїхати до Києва, щоб одна з найдених нею фірм виграла на те тендер. Це ж скільки часу, нервів та коштів потрібно! Так що швидше за все Будинок культури перейде на електроопалення.
Душевний біль Покровщук – вимираюча Новомихайлівка, що на території сільради. Врятувати це село може хіба що зелений туризм. І у голові Людмили Михайлівни вже вимальовується і план дій, і причому цілком реальний. Адже поруч – озеро Алібей з його унікальними грязями. Отже, потрібно заохочувати інвесторів. Побудувати готелі, підвести добротні дороги. “Фантастика? – посміхається Людмила Михайлівна. – А мені імпонує сказане нашим молодим головою облради Миколою Скориком: “Немає нічого неможливого, зробити можна все!”.
Ця наполегливість – і в характері Покровщук. Здавалося ж майже нездійсненним придбання нового обладнання на сумму понад 90 тисяч гривень для дільничної лікарні і на 23 тисячі – для ФАПу. А їх придбали. Не було у селі своєї “швидкої допомоги” – тепер є. Ще й газель для ФАПу курорту буде. Сумніватися у цьому не потрібно. Людмила Михайлівна слово тримати вміє. І це – не єдине її достоїнство.
