Такі листи надходять до редакції досить часто. Їх важко читати, тому що чудово усвідомлюєш усю абсурдність більшості висунутих звинувачень, розумієш глибину горя людей, які звернулися по допомогу до редакції, і, що найжахливіше, особливо гостро відчуваєш власне безсилля.
Журналіст – не третейський суддя, він не може карати й милувати, він не має піддаватися емоціям. А ще він не слідчий і не прокурор. Саме тому поняття «журналістське розслідування» досить умовне. І мене, чесно кажучи, щоразу острах бере, коли читаю в листах «лікарі вбили мою близьку людину й покривають один одного», вислухую прохання «надрукуйте, що ці лікарі – вбивці». Помилуйте, як я можу це зробити? Газета ж – не істина в останній інстанції. Є слідство, є прокуратура, суд – ті, хто законодавчо призначені провадити відповідні розслідування й робити висновки. Однак, ці висновки – вірні й цілком об'єктивні – не завжди відповідають сподіванням вбитих горем людей. Тоді й надходять до редакції листи зі словами «від мене скрізь відписуються, допоможіть усіх вивести на чисту воду». І що відповідати авторам таких листів?
…Я прийшла до цієї лікарні, коли тільки-но закінчувався операційний день. У телефонних дзвінках до редакції нерідко звучить прохання направити хворих із віддалених районів саме сюди, хоча давнішня клініка – не обласна, а міська лікарня. Грамотні фахівці, передові методики, розумний головлікар – усе це складові авторитету лікувального центру.
Історія хвороби – дуже потерта папочка – у головлікаря на столі. Показувати її доводиться нерідко – після смерті молодої дівчини – колишньої пацієнтки, її родичі звертаються до різних інстанцій: від прокуратури до ЗМІ. Лікарі прийшли на нашу зустріч одразу після операції – і лікар, і хірург – секретар комісії, яка провадила розслідування смертного випадку.
Так само вони ходили і до прокуратури – спочатку до одного слідчого, потім до другого. Втомлені чоловіки, які ще не зняли операційних костюмів, із натрудженими руками, у черговий раз рятуючи людей, розповідають мені усі подробиці лікування й спроб відсунути неминучу смерть зовсім молодої дівчини.
Вони – не боги, їхня щоденна робота – швидше, не диво, а тяжка чоловіча праця, якою вони й займаються вже не одне десятиріччя. І не їхня провина, що не вдається допомогти абсолютно усім. Це провина нічия. Це доля.
Отже, 23-річну пацієнтку привезли «швидкою допомогою» пізно ввечері. Почувалася вона дуже погано – ті, хто знає, що таке гострий панкреатит – запалення підшлункової залози зі здуттям живота, поганою роботою кишечника, жахливими хвилями болю, що накочуються, це зрозуміють.
Лікар що лікував, розповідає:
– Початковий діагноз не викликав сумнівів – після огляду було призначено стандартне лікування. Таке ж застосовується у подібних випадках в усьому світі. Дівчина перебувала на крапельницях усю ніч, і антибактеріальна, й протизапальна терапія дали позитивний результат – їй полегшало. Усю ніч від пацієнтки не відходила бабуся.
Чи можна було тоді, після поліпшення, забрати дівчину з лікарні? Звичайно. Але полегшення було суто зовнішнім. Біль в животі не зник, лише трохи стишився, а запальний процес розвивався далі. Досить скоро (а в таких випадках стан погіршується буквально на очах) хвора потрапила б знову до лікрні. Хвороби підшлункової залози дуже небезпечні, і смертність від багатьох з них в усьому світі дуже висока.
Що могло спровокувати такий сильний напад? Та усе, що завгодно. Жирна, гостра їжа, алкоголь (декілька ковтків пива), переїдання після голодування.
Один із медиків, яких я розпитувала про хвороби підшлункової залози, згадав випадок із власної практики – зі смаком з’ївши шматок кров'яної ковбаси, дебелий та здоровий, кров з молоком, чоловік середніх років, помер у лікарні наступного дня, незважаючи на усі зусилля медиків. Декілька років тому така ж ситуація сталася із підлітком, який з апетитом поїв кавуна. Усі зусилля медиків були марними. Із зусиллями врятували в обласній дитячій лікарні дитину, яка поїла слив натщесерце... Від гострого деструктивного панкреатиту, за якого до запального процесу долучається печінка, нирки, інші органи смертність в усьому світі надзвичайно висока – близько 40%. Про процес, який відбувається при цьому, нерідко говорять так: підшлункова залоза знищила сама себе. Це близько до істини, тому що залозу знищують її власні ферменти.
У дівчини, яку привезли до лікарні, був гострий деструктивний панкреатит, який підтвердили результати УЗД. Однак надія на порятунок хворої, нехай і невеличка, але була. Батьки придбали новітній та дуже дорогий препарат, який міг переломити перебіг хвороби. Однак, незважаючи на це, в животі у хворої з'явилася рідина, розвивався перитоніт.
Вирішили робити лапароскопію. І хвора, яка перебувала у стані свідомості, й родичі проти операції не заперечували.
Ці операції в клініці роблять понад 15 років. Тут їх починали впроваджувати до медичної практики, зараз роблять понад десять на тиждень. Через невеличкий, близько сантиметра, розріз у черевній порожнині, вводиться мініатюрна відеокамера й тоді з'ясовується, що відбувається всередині.
Лікарі побачили класичну картину важкого деструктивного панкреатиту – підшлункова залоза відмирала, розпочиналося гнійне запалення – панреонекроз. Чергового разу поставлений медиками діагноз було підтверджено. Надія на порятунок хворої танула на очах. Але лікарі робили усе можливе й неможливе – раптом молодий організм переможе хворобу. З післяопераційного наркозу хвора вийшла із тиском 130/70, почала дихати сама. Погіршення настало через 4 години після операції – почав падати тиск, реаніматологи одразу ж підключили дівчину до апарату штучного дихання. До роботи долучилася бригада лікарів. Однак незабаром відмовили нирки, потім печінка. Зміни, які відбувалися в організмі, виявилися незворотними, дівчина померла.
…Ми сидимо зі скаргою вже третю годину. Проговорено усе. І те, чому дівчина прийшла на УЗД і до операційної своїми ногами, а вивезена із операційної до реанімації під апарат штучного дихання – ну не могла вона вийти після наркозу із дренажами в животі своїм ходом. До реанімації ж після операції направляються на лікування усі хворі із таким діагнозом.
«Тричі змінювався діагноз, що це? Лікарська змова, приховування злочину?» – цитую я листа. Мені знову терпляче пояснюють. Діагноз було поставлено на самому початку, потім уточнювався.
– Родичі постійно були присутні у лікарні, були в курсі усього що відбувається, купували необхідні ліки, – згадують лікарі. – Ми робили усе необхідне, вводили препарати, які підтримують організм. Але ми – не боги...
У скарзі, яка надійшла до редакції, було ще одне звинувачення на адресу медиків. Щоправда, висловлене як припущення, але все ж таки... Це – можливе вилучення органів: кісткового мозку, нирок і крові ІІІ групи.
– Ми вже відповідали на ці запитання, – втомлено зітхнули лікарі. – Дівчина перебувала в операційній 20 хвилин. Про яке вилучення органів може йтися?
І справді, якщо у судово-медичному висновку серед іншого – захворювання нирок, то їх для цього потрібно було досліджувати. Отже, вже нирки точно не вилучено...
Внутрішньолікарняна комісія із ретельним вивченням історії хвороби (і відсутністю якихось зауважень щодо ведення хворої), пояснення у прокуратурі, тривала й не дуже приємна бесіда із журналістом – цікаво знати, як лікарі після цього ще і працювати умудряються, і людей рятувати?
– Добре, що коли вирішувалося питання щодо необхідності розтину, було ухвалено рішення обов'язково його зробити, – зітхають медики. – Тож остаточний судово-медичний діагноз розставив усі крапки над «і».
Вони прощаються й ідуть до прооперованих хворих, до тих, кого ще лише везуть сюди – лікарня сьогодні ургентує (надає швидку медичну допомогу) по місту. У мене в руках залишається лист до редакції із чітким формулюванням «Прошу розслідувати факт вбивства».
Я не знайшла у тому, що сталося, нічого такого, що навіть віддалено нагадує вбивство, вже вибачте мені, авторе звертання до редакції. Жахливе горе засліплює й випалює усе навколо. Напевно, нелегко у такому стані зрозуміти, що лікарям не все під силу, що вони щиро хотіли, щоб дівчина вижила, що вони невинні у тому, що сталося. Мстити тим, хто хотів і робив усе можливе, щоб близька людина вижила – не кращий спосіб заглушити власне горе.
А на моєму редакційному столі – черговий лист із проханням покарати лікарів-вбивць. Невже, медикам варто одразу брати розписку із тих, хто звертається до них по допомогу з обіцянкою у випадку летального результату претензій до лікарів не мати? Адже рятувати людей, одночасно відповідаючи на запитання численних перевіряльників, напевно, дуже нелегко...
