…Старожили кажуть, що кам’янські хлопці споконвіку заглядалися на дівчат із сусіднього Каланчака й одружувалися з ними – дуже вже вони лагідні та роботящі. Але кам’янські дівчата до Каланчака не поспішали, мовляв, яка в Каланчаку перспектива? Але це так, до слова, не ображаючи каланчацьких чоловіків. Але як же вийшло, що одне село Ізмаїльського району сьогодні ледве чи не Бессарабською Швейцарією називають, а друге, за якихось 10 кілометрів, зубожіле? В одному як і колись успішне базове господарство – АСГП «Прогрес», в другому фактично розвалився сільгоспкооператив «Дружба». Розпочнемо з того, що у Кам’янці багато років керував господарством, а фактично – селом – Микола Георгійович Миндру, унікальний у всіх стосунках чоловік. Він дивився далеко вперед і по-своєму передбачив процеси, які згодом, на рубежі століть, прокотилися по аграрному комплексу країни. Саме він не побоявся реформувати колгосп й створити на його місці асоціацію сільгоспвиробників. Час довів розумність цього кроку. Сьогодні кожний із 12 сільгоспкооперативів, які входять до асоціації, має досить самостійні права. Але у той же час зберігся на виборчих засадах спільний керівний орган, який координує роботу сільгоспкооперативів та взаємини між його ланками. Справою честі, відповідно до наявної інформації, тут вважають розраховуватися із орендодавцями. Боргів, принаймні на 1 вересня нинішнього року, жоден сільгоспкооператив асоціації не має, хоча неврожай болюче вдарив і по АСГП. Більше того, як і в минулому, відраховано значні суми від прибутку на благоустрій села та утримання його соціальної сфери, найпотужнішої в районі. Щороку на соцсферу АСГП перераховує у межах 600 тисяч гривень. Цього року доведеться піднатужитися, але однак необхідні відрахування будуть.
– Асоціація не дає нікому йти на дно, як би не було важко, – коментує ситуацію директор АСГП І.М. Карайванський. – Так, звичайно, сумно, що сьогодні держава з багатьох питань не йде селянам назустріч, не відпрацьовано систему достатніх дотацій, а те, що аграрії одержують, становить лише кілька відсотків від витрат у нинішньому, дуже тяжкому році. Але, знаєте, у нас прийнято не покладатися на когось, а спільно, допомагаючи один одному, виходити зі становища. І ми виходимо – завдяки асоціації.
Ви запитуєте – чому в інших не все вдається? А хто заважав їм свого часу почати переймати наш досвід реорганізації? Вважаю, що АСГП «Прогрес», а разом із ним і кам’янська громада, увійшли в нелегкий період реформ підготовленими. Не було особливих проблем і щодо переходу на ринкові рейки. Не розтягли, як деякі, майно, зуміли зберегти його у комплексі. І працюємо не з нуля, а маючи і матеріальну базу, й солідний досвід.
Із цими доказами залишається лише погоджуватися, знайомлячись зі станом справ у сусідньому Каланчаку. Колись потужне господарство «Дружба» було міцним, надійним, багатогалузевим. Була вода – діяла система зрошення. Завдяки цьому тут вирощували помідори не гірші, аніж в Утконосівці. Постійно лідирували в районних відомостях тутешні доярки – усі знали імена тритисячниць, які працювали на фермах у Каланчаку й Новому Каланчаку. А сьогодні, як це не сумно, від колишнього господарства не залишилося нічого. Керівник сільгоспкооперативу володіє лише... ключами від сейфу та печаткою. Зависли в повітрі борги – понад 240 тисяч гривень. Цю цифру мені назвали у Каланчацькій сільській раді.
Але звинувачувати у цьому лише нинішнього керівника Миколу Григоровича Єфименка – остання справа. У тому, що свого часу не знайшлося тут антикризового менеджера – хто ж винен? І ще. Спробував він минулого року вчинити нестандартно – передав частину земель до суборенди, щоб хоч якось «вирулити» за допомогою фермера, якому передав землі. Однак «забув» узгодити це питання із пайовиками. Довідалися вони про те, що трапилося, лише після збирання врожаю, коли з ними, до речі, не порушуючи домовленостей, які укладалися із СК, розрахувався суборендатор. Це, мабуть, послужило остаточним поштовхом для того, щоб орендодавці розібрали свої земельні паї й пішли «здаватися» до інших, більш успішних підприємців. Як розповів сільський голова Каланчака Дмитро Дмитрович Терзі, минулого року ініціативна група намагалася утримати базове господарство на плаву, провела чотири рази збори, але усе – безуспішно, селяни не підтримали жодної із кандидатур, що висувалися, оскільки вже не вірили нікому. Звернулася ініціативна група із пропозицією очолити потопаюче господарство й до найбільш успішних фермерів. І – теж одержала відмову, оскільки ніхто не захотів брати на себе борги «Дружби» – ані багато, ані мало, 240 тисяч гривень. Підсумок – відомий. Господарство сьогодні існує лише на папері.
– У тому, що сьогодні від сільгоспкооперативу залишилися ріжки та ніжки, потроху винні усі, – говорить фермер Дмитро Самур. – Поклавши руку на серце, каланчаківці мають визнати, що частенько працювали, м'яко кажучи, із прохолодою. У господарстві було 60 механізаторів раніше, й усі, як кажуть, «при ділі». А сьогодні на тих же полях працюють 10 трактористів, і виконують ту ж саму роботу.
Так, у моєму фермерському господарстві бракує механізаторів, але самі ж вони відсиджуються вдома, не приходять. На що чекають?
– У нашому селі, як і в нашій державі – немає сьогодні єдності, на жаль, не спостерігається й певної, єдиної мети – це моя особиста думка, – продовжив розмову ще один фермер Василь Ананійович Калудов. – Кожен сам по собі виживає, як може, а що погано лежить – тягне додому. Хоча й тягти вже, за великим рахунком, майже нічого. Базове господарство розвалилося, тому що за останні 10 років змінилося п'ять керівників. А оскільки вони змінювалися як рукавички, то кожен наступний про перспективу не думав. І ще одна наша невигойна хвороба – чекати, коли хтось щось за нас зробить. Та ні, хлопці, так не буває, треба сьогодні кожному впрягатися й працювати. Ото якби держава ще повернулася до нас обличчям.
…Так, у «Дружбі», судячи з розмов із каланчаківцями, як і в багатьох інших господарствах району, упустили момент, не взяли на озброєння досвід кам’янців, які домоглися, як це не парадоксально, збереження єдності завдяки «федералізації». Більше того, ставилися до новацій М.Г. Миндру насторожено. Як же, мовляв, можна було господарство дробити? І навіть бачачи тенденції, які складалися, залишалися консервативними, сприймали в багнети будь-які новації. Пройшов Каланчак і через «революційні» події, під час яких одних керівників знімали, висловлюючи їм недовіру у зв'язку із відсутністю прозорості в розпоряджанні майном та врожаєм; інших ставили, в надії, що становище виправиться, не до кінця усвідомлюючи свою особисту роль у цьому. Мовляв, є начальник, нехай «керує», а ми поки що у тінь відійдемо, подивимося, що далі буде. Й «накерували».
– Каланчацькій громаді, до якої входять два села, треба було пережити цю кризу, – сказав сільський голова. – Але земля нікуди не ділася, вона перейшла до інших орендарів. Заспокоїлися більш-менш пайовики. І якби не нинішній, кризовий, рік, можна було б говорити про перші паростки відродження на нових принципах. Потроху фермери все більше схиляються до думки, що поодинці мало чого доможешся, й тому навіть зараз традиційно збираються у сільській раді, спільно обговорюють ті або інші проблеми й шляхи їхнього розв’язання. Як кажуть, краще пізніше, аніж ніколи. На що чекати далі? Дощу гарного. Удачі. Й прагнення довести, що Каланчак теж може стати перспективним селом.
– І тоді кам’янські дівчата почнуть виходити заміж за каланчацьких хлопців?
– Хотілося б у це вірити.
