ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ
Тмуторокань... В уяві старожитніх українців, це була далека і напівлегендарна земля, котра, залишаючись землею їх предків, поступово – військово та демографічно – обступалася візантійцями, кавказцями, кочовими степовиками. Загалом Тамань, на якій перебував князівський град Тмуторокані, була не більш віддаленою від Києва, ніж, скажімо, Новгород чи Псков, але від метрополії її відокремлював велетенський масив Дикого Поля і войовничо настроєних степових орд, крізь стани яких щоразу доводилося прорубуватися, мов крізь лісові хащі, і котрі, незважаючи на всілякі угоди між ними та київським, тмутороканським й іншими князівствами, все ж таки дуже й дуже заважали налагодженню сталого, надійного сполучення між великокняжою і тмутороканською столицями.
При розподілі земель (уділів), цією сонячною, але похмуро далекою землею випало опікуватися одному з синів Володимира Великого, князю Мстиславу. Літописці відгукуються про нього, як про людину одчайдушно сміливу, називаючи його «Мстиславом Хоробрим», та войовничу, і справжнього богатиря. А ще вони визначали, що Мстислав був кремезним, з червонуватим, зарум’яненим обличчям і великими очима. На війні був хоробрим, а проте милостивим, а щодо воїнів своєї дружини – щедрим, не жаліючи ні грошей, ні їжі та питва. А таких воїни любили, за такими відважно йшли в бій.
Тривалий час, поки в Україні відбувалася боротьба між братами його за спадщину Володимира Великого, Мстислав із хижим прищуром яструба споглядав за тим, як Святополк розправляється з його братами, та за смертельним двобоєм Святополка і Ярослава. Але події в Києві та навколо нього розгорталися занадто стрімко, а звістки про них долітали до далекої Тмуторокані занадто повільно, щоб Мстислав міг вчасно та дієво реагувати на них, втручаючись в їх перебіг, прогнозуючи й упереджуючи розвиток подій. Одне слово, багряне свято меча і крові, котре палахкотіло на українських землях, до часу святилося не йому. Проте Мстислав готувався до того, що коли військові сили братів ослабнуть, а головні претенденти на великокняжий трон падуть у непримиренній боротьбі, – неминуче настане його час.
Особливо це стало очевидним для нього по тому, як 1019 року відбулася велика і страшна битва між військами Святополка та Ярослава на криваво-пам’ятній для нашого народу річці Альті. Для Мстислава вона була знаменною не лише тим, що після неї втратив трон, утік із Києва і розчинився у світах найжорстокіший з братів і найзапекліший поборник великокняжої корони Святополк Окаянний, але й тим, що в цій січі була розгромлена союзниця Святополка – могутня печенізька орда. Саме та орда, котра постійно загрожувала його князівству з півночі, і крізь володіння якої йому належало пробиватися до переяславської, чернігівської та київської земель. Отож, уже в 1020 році Мстислав психологічно перейшов свій Рубікон, остаточно вирішивши для себе, що нема сенсу доживати вік у цій болотній таманській глушині, час розширювати володіння у бік Новгорода, у бік Балтики, володінь його предків – норманів.
Але для того, щоб збройно втрутитися в події, котрі відбувалися на берегах Дніпра, слід було убезпечити кавказькі кордони князівства, по яких упродовж багатьох років українці не так воювали, як побутово, до дрібних сутичок, ворогували з північнокавказькими племенами, на чолі яких стояв косозький (черкеський) князь Редедя. І в 1022 р. Мстислав пішов війною на косогів. Втім, війни, як такої, власне, не сталося. Зате стався випадок, який дозволив князю Мстиславу особисто прославитися. Річ у тому, що суперник його, князь Редедя, якому, напевне, й самому вже набридли безкінечні сутички, котрі не дозволяли його племені жити в мирі і спокої, запропонував Мстиславові вийти з ним на двобій. Умови були суто лицарськими: військо переможця двобою буде визнане переможцем у битві. Переможені ж платитимуть данину.
«Навіщо нам вести на погибель війська наші? – мовив Редедя. – Краще зійдемося у двобої самі. Якщо ти переможеш, то візьмеш усі мої володіння, і дружину мою, й дітей моїх, і землю мою; якщо ж я переможу, то візьму твоє». Ось так, коротко, невідступно і, справді, по-лицарському.
Хтозна, що творилося в душі Мстислава, який, напевне, відчував, що фізично поступається цьому погрозливому на вид велетневі, проте відмовитися він не міг: рукавичку кинуто! І він погодився. Всміхнувшись в душі його жертовності, Редедя висунув ще одну умову, котра, на його переконання, не залишала Мстиславові жодного шансу: поєдинок має відбуватися без зброї, врукопашну. Знову ж таки, відступати Мстиславові вже не можна було.
Двобій був упертим. Настав момент, коли, опинившись у могутніх обіймах черкеського велетня-богатиря, Мстислав відчув, що ось-ось знесиліє. І тоді він звернувся з молитвою до Богородиці:
«Пречиста Богородице, допоможи мені! Якщо подужаю ворога, збудую церкву на твоє ім’я». І сталося диво: сила раптом повернулася до нього. І він, схопивши ворога, вдарив ним об землю, а тоді вихопив ножа і зарізав його. Очевидно, ніж, яким слід було завершувати поєдинок, умовами його не заборонявся.
Ну а далі... умови є умови. Прийшовши в Землю Косогів, Мстислав заволодів майном Редеді, узяв собі його дружину і дітей. Не знаю, чи почувався він щасливим від такого набутку, але перемога ця дозволила йому не лише покласти край нападам черкесів-косогів, а ще й залучити до свого війська значну частину воїнів Редеді. Зміцнивши в такий спосіб власне воїнство, князь одразу ж відчув, що в Тмуторокані йому ну, геть затісно! Просто невідомо, як це він досі мирився з такою тіснявою. Відтак, дійсно, почав звертати свої погляди на Переяславщину, Чернігівщину, Київщину і далі, до Балтії. А чому б і не помріяти: «Велика Тмуторокань від Азовії до Балтії!.. Хто сказав, що це неможливо?! Інша річ, що треба все розрахувати, виважити, вибрати момент».
І чекати нагоди довго не довелося. В 1024 році розвідка донесла, що князь Ярослав залишив Київ і подався до Новгорода, передавати новгородський князівський престол своєму синові. Але якщо в Києві нема ні Ярослава, ні князівської дружини, з усіма її провідними воєводами, то чи варто чекати більш слушної днини?
Того ж 1024 року Мстислав з військом підійшов до Києва. Ні-ні, штурмувати його наміру не мав: чи то побоювався, що не здолає, чи вирішив, що, захопивши Київ силоміць, довго в ньому не втримається. Адже Ярослав незабаром повернеться і збере проти нього всю рать, від Новгорода до Вишгорода, а в спину вдарять кияни. Так ось, Мстислав просто взяв і запропонував послам київським свою кандидатуру на посаду Великого князя. Мовляв, ось я, переможець косогів, ні в яких міжусобних розбірках ваших не замішаний. У себе, в Тмуторокані, порядок навів, а тепер готовий об’єднати землі Тамані з Землею Київською та всіма іншими, їй підлеглими.
Пропозиція виявилася заманливою. Проте кияни її відкинули. Знаєш що, чоловіче, сказали вони, ось повернеться наш князь Ярослав, з ним і поговориш. Як поміж собою вирішите, так і буде. Одначе Ярослав прийшов не сам, а з загоном норманів під командуванням, як мовиться в літописі, «сліпого Якуна». Мстислав у цей час уже князював у Чернігові. При цьому не зовсім зрозуміло: чи то він захопив це місто, чи, може, на відміну від киян, чернігівщани запросили його на княжіння.
Для битви війська зійшлися поблизу містечка Листвена, що неподалік Чернігова.
Мстислав повівся досить обачливо. На центр війська Ярослава, на норманів, він послав ополчення сіверян, тобто чернігівців, а на інші загони кинув косогів. Своє ж, тмутороканське, військо залишив у резерві. Знав, що знадобиться ще й після битви. І лише коли відчув, що нормани зазнали великих втрат і знесиліли від січі, – яка, до речі, з волі Мстислава, розпочалася грозової ночі, при світлі блискавиць, – кинув на підмогу свою добірну гвардію.
«Коли Ярослав побачив, – змальовує подальші події російський історик Сергій Соловйов, – що переможений братом, то втік разом з Якуном: Ярослав пішов у Новгород, Якун – за море... А другого дня на світанку, бачачи трупи сіверян та варягів, Мстислав сказав: «Хто цьому не порадується? Ось лежить сіверянин, а ось варяг, а дружина моя ціла».
А що, переконливо!
Проте далі Мстислав повівся дуже далекоглядно. Він послав гінців, які наздогнали Ярослава і передали листа від свого володаря, в якому той писав Ярославу: «Сядь у своєму Києві, ти – старший брат, а мені нехай буде ця сторона».
У ваганнях Ярослава спливло кілька місяців: раптом Мстислав замислив щось дуже підступне. Але, врешті-решт, він погодився. Уклавши угоду, брати поділили Україну по Дніпру, лівобережна частина якої залишилася за Мстиславом. Важливо підкреслити, що поставилися вони до цієї угоди надзвичайно відповідально, і це дало можливість літописцям відзначати, що після їхнього поділу в Україні запанували мир і спокій, припинилися усобиці та бунти, «і була велика тиша в землі»!
Щоправда, без війни все ж таки не обійшлося, але вже не громадянської. В 1031 році князі об’єднали свої війська і пішли походом у Галичину, котра в 1019 році, за Святополка, майже вся перейшла під оруду Польщі. Але часи міняються. Польський король Болеслав Хоробрий вмирає, в Польщі триває розбрат, країна ослаблена. Спостерігаючи за всім цим, брати подумали: а чому б нам не повернути ці землі, включно з червенськими містами, назад до Русі-України? При цьому зауважимо, що Галичина неминуче відходила під управління князя Ярослава, і Мстислав не міг не розуміти, що їх спільний успіх призведе до збільшення володінь брата, зміцнення його військової могутності. Одначе Мстислава це не стримало. Можна не сумніватися, що, вирушаючи в цей похід, він мріяв про часи, коли обидві частини України зростуться, і береги Дніпра не роз’єднуватимуть, а з’єднуватимуть їх. Тобто маємо приклад далекоглядного, державницького підходу до проблеми єдності земель, єдності народу.
Цікаво, що дружиною польського короля Казимира була тоді донька Ярослава Марія-Доброніга (в інших джерелах – Доброгніва). То як же, з якою душею було Ярославові йти на війну проти зятя? Але ж пішов. І нічого вражаючого в цьому немає. Вся світова історія свідок тому, що династичні шлюби ніколи не заважали правителям вдаватися до «династичних» воєн. До того ж тут існувала своя інтрига. Одібравши від Польщі Галичину, українці, взамін, допомогли Казимирові подолати дуже небезпечного для нього ворога – князя Мойслава Мазовецького, а всю Мазовію приєднати до Польщі. Тобто Казимир розумів, що рано чи пізно землі галицькі доведеться віддавати Русі, котра з кожним роком могутнішала. А ось Мазовія може залишитися з Польщею навіки. Бо хто здатен претендувати на неї? Хіба що Литва? Але з Литвою Польща якось упорається.
...Ось так би Мстиславові ще правити й правити на своєму Лівобережжі, допомагаючи час від часу Ярославу та іншим князям об’єднувати українські землі, збираючи їх під правицею Великого князя Київського. Але в 1036 році, під час полювання в чернігівських лісах, цей велетень, переможець косозького велетня Редеді, раптом застудився, тяжко занедужав і невдовзі – з медициною в ті часи, самі знаєте, було сутужно – помер. При цьому сам Бог змилостивився над Україною, не пославши йому спадкоємців. Й оскільки їх не було, а схоже, що Мстислав і не намагався подбати про них, мабуть, розраховуючи, що по смерті його Лівобережжя повернеться в лоно Києва, – Великий князь Ярослав Мудрий безболісно прибрав всю цю територію під свою владу. Маючи на це всі законні підстави.
Поховано було князя Мстислава, якого я з цілковитим правом можу назвати «Великим князем Лівобережної України», в Чернігові, в церкві Спаса, яку він сам, своїм коштом, збудував, і де заповідав поховати себе.
