Щойно побачила світ збірка «Будь на земле человеком. Книга памяти Бориса Федоровича Деревянко», упорядником й одним із авторів якої виступила редактор «Вечірньої Одеси» Лариса Бурчо. Роздумами з приводу цього видання ділиться сьогодні письменник і журналіст Богдан Сушинський, який свого часу теж відгукнувся на загибель (11 серпня 1997 р.) письменника і редактора «Вечірки» Бориса Дерев'янко публіцистичною статтею у республіканській газеті Спілки письменників «Літературна Україна» (23 жовтня 1997 р., «Ціна розстріляного слова»).

Тим, хто залишається на цій землі після нас, завжди доводиться жити під подвійним тягарем: тягарем душі – пов'язаним з усіма тими грішними і праведними діяннями, які їм ще тільки належить сотворяти у відведений долею час; і тягарем совісті – пов'язаним із оцінками діянь наших, тих, хто вже ПІШОВ, хто не повернеться і святими справами не змінить думки про себе; хто вже нічого не уточнить і не пояснить, не виправдається і не вибачиться. І саме в цьому полягає найважливіший і найвідповідальніший морально-етичний урок для кожного з нас, на цій землі сутніх, у той трагічно короткий, але безжалісно судний проміжок буття, коли все більше часу являється нам у потребах по-житейському мудро осягнути впливи на злети і падіння дійсних чи примарливих ворогів наших; і все менше часу залишається для того, щоб у тих-таки злетах і падіннях нажити собі нових, але по-справжньому гідних друзів і ворогів. І, бачить Бог, особливо тяжко ведеться в цьому “літо-пісочнику” нам, приреченим на писемно-публічне слово газетярам, оскільки біблійно-житійне “Не судіть, і не судимі будете” не про нас писане було, і не за нашими судо-судженнями вивіряється.

А саме з цього погляду на буття по-справжньому западають в серце слова Людмили Гіпфріх, однієї з тих журналістів, яким випало пройти значний шлях у журналістиці пліч-о-пліч з Борисом Дерев'янком. “...В семидесятые годы, когда оттепель уже весьма похолодела, когда воцарился всеобщий формализм, а идеологические тиски становились все ощутимее, ставший редактором молодежной газеты Борис Деревянко сумел быть – и в своих публикациях, и в требованиях к газете в целом – неформальным, искренне заинтересованным в каждом, кто обращался в газету, во всем, что происходило вокруг. Безусловно, он не был безошибочным, как безусловно и то, что с сегодняшних позиций у каждого, кто активно работал тогда, можно найти немало прегрешений, компромиссов и даже лукавства… Но уверена, не было бы сегодняшних свобод, если бы в те “года глухие” не было таких журналистов, редакторов, которые сумели отстоять пусть ограниченное, но все же заметное пространство для принципиального слова, отстоять право газеты на собственную точку зрения, право журналиста, автора на свое “Я”.

Як людина, яка, після служби в армії, куди я пішов з редакції молодіжки, починала відроджувати свій статус журналіста в той самий час, коли Борис Дерев'янко зароджувався у новій для себе іпостасі редактора, можу засвідчити, що слова ці виважено правдиві. Такі постаті, як Борис Дерев'янко, за всіх тих природних для кожного з нас достоїнств і вад характеру, про які мовиться в численних статтях, спогадах, відгуках та нотатках, що зібрані упорядником під обкладинкою цієї книжки, – є, безсумнівно, знаковими й у всеукраїнській і, тим паче, в нашій регіональній журналістиці, в нашому громадському житті. І навіть для тих, хто не мав честі ні працювати, ні взагалі знатися з Борисом Дерев’янком, це образно і переконливо випливає з емоційно-професійних та сповідально-людяних нотаток Людмили Гіпфріх та Лариси Бурчо, Євгена Голубовського і Віри Крохмальової, Наталі Сімісінової і Петра Осадчука, Віктора Мамонтова, Анатолія Глущака і Юрія Гаврилова...

Хтось із авторів цієї книжки намагається визначити образ убивці Дерев’янка за суспільно-державними ознаками нашого криміналізованого, соціально і політично невизначеного буття; хтось, як (тоді ще будучи Одеським міським головою) Руслан Боделан у своїй статті “Смерть не знает сослагательного наклонения” у “Вечірці “ від 11 серпня 2001 р. прямо, майже поклавши правицю на “Карний кодекс”, заявляє: “Я знаю, кто убил Бориса. Я с самого начала это знал. И я по-прежнему не могу это доказать. Все оказалось не так просто...” Але всі одностайні – в тому, що вбивство Дерев’янка, як і нездатність виявити справжнього вбивцю-замовника – наша спільна трагедія і спільна ганьба. Тож, вибудовувати суспільство слід так, щоб наступні покоління їх ніколи не зазнавали.

А ще нам слід уважно прислухатися до слів тодішнього (часів загибелі Б. Дерев’янка) і нинішнього публічного діяча нашого краю Сергія Гриневецького, який, цитуючи відповідні щоденникові записи редактора “Вечірки” та осмислюючи наше сьогодення, попереджає: “Зерно свободы, брошенное в неподготовленную для него почву, может произвести на свет мутантов. Слово – весьма мощное оружие, но, как всякое оружие, оно может использоваться как во благо, так и во зло. Им можно защищать преступников и лжецов, и в то же время им можно воспользоваться, как кистенем, пуская на головы неугодных. И против этого оружия порой человек бывает весьма бессилен.

Средствами массовой информации сегодня весьма успешно пользуются в своих интересах различные финансово-политические группировки. К сожалению, эта тенденция характерна для большинства государств, возникших на развалинах Советского Союза. Кто не знает о существовании “газетных киллеров” или, как их еще иногда называют, “шакалов”, готовых за приличное вознаграждение уничтожить политических оппонентов или деловых конкурентов? Их услугами в последнее время начинают пользоваться все чаще и чаще, причем, как свидетельствует опыт, подобную работу берут на себя зачастую молодые журналисты”.

Мудро вчинила Лариса Бурчо як упорядник, приєднавши до цієї “книги пам’яті” і статті та спогади самого Бориса Дерев’янка. У такий спосіб він і сам прилучається до творення свого посмертного образу, а головне – до об’єктивного і контрастного відтворення того часу, тієї епохи і тих редакційно-одеських реалій, в яких йому довелося діяти, і в коловерті яких випало фізично, але не творчо та духовно, загинути.