Невелике село Гавиноси, на думку сільського голови Миколи Борисовича Терзі, нагадує собою своєрідний апендикс, оскільки є водночас крайньою точкою Красноокнянського району й Одеської області.
«Тут без декорацій можна кіно знімати», – промайнуло в голові, коли з невеличкого пагорба переді мною відкрився мальовничий краєвид. Однак вже через хвилину я відчув на собі перші реалії оманливого сільського пейзажу. Звивиста дорога по всій своїй довжині не мала жодного метра асфальтового покриття. Колись вона була добре відсипана щебенем. З часом утворилися вибоїни, і дорога стала практично непроїзною для легкових автомобілів. Отож кілька кілометрів до села, підскакуючи на горбках і об'їжджаючи ями, ми перебороли хвилин за 20.
Пізніше я довідався, що місцеві жителі, ніби жартома, називають це дорожнє диво своїм «автобаном», що доповнює собою цілий «букет» сільських проблем.
На сьогоднішній день у селі 735 мешканців. Однак вже під кінець року ця цифра, швидше за все, становитиме 740. Очікувану появу на світ п'ятьох малят, на жаль, не можна вважати позитивною тенденцією, оскільки демографічна криза в нашій країні дає про себе знати й у найвіддаленіших її куточках.
– Поступове вимирання сіл має кілька причин,– говорить сільський голова Микола Терзі. – Багато людей за останнє десятиріччя дуже розчарувалося в цьому житті. До того ж, приватний капітал, що прийшов у села, почав диктувати свої умови, практично цілком знецінив людський фактор. Багато селян, що прожили все життя в зовсім інших умовах, не змогли витримати такі зміни. Саме тому вони залишили рідні місця, подалися на заробітки. Причому мова йде не тільки про ринок «7-й кілометр», але і про близьке і далеке зарубіжжя. Так, кілька сот наших односільчан сьогодні працюють в Росії, Туреччині, Іспанії та Італії. Говорячи в цілому, з часу проголошення нашої держави до часу її юнацького становлення (а 16 – це саме юнацький вік) наше село перетворилося в «бідного родича», розгубивши майже половину жителів. На питання, чому так відбувається, я можу відповісти просто: у людей немає стимулу тут залишатися. Тому своїм основним завданням, як керівник села, я вбачаю створення умов, у яких громада хоча б виживала.
Гадаю, що питання виживання актуальне сьогодні для більшості малих сіл нашої області, що не можуть похвалитися ні близькістю до моря або річки, що істотно підняло б цінність землі, ні наявністю якогось виробництва, що дає можливість жителям заробити, не виїжджаючи з села за сотні кілометрів, ні перспективою газифікації...
Всього перерахованого в Гавиносах справді немає. А ось що є – так це велика проблема з дорогою. І якщо жителі інших сіл як подарунок Неба чи влади (хто у що вірить) чекають газифікації, то гавиносівці мріють про те, що й у їхнє маленьке село колись буде прокладена дорога.
– Я не прошу зробити тут автобан, – говорить Микола Борисович Терзі. – Зрозуміло, що він тут і не потрібний, для держави просто нема сенсу вкладати в це село кошти. Однак люди не винні, що їх природа розташувала саме тут, а не десь в іншому, більш перспективному районі. Тому наші жителі заслуговують такої ж самої уваги, як і всі інші. Виходячи з цього, ми постійно просимо про те, щоб зробили тут хоча б елементарне тверде покриття чи мінімально підремонтували дорогу. За той час, що я посідаю свою посаду, вже стукав, мабуть, в усі двері. Це і районна державна адміністрація, і районне шляхове управління, і ті люди, які могли б бути спонсорами цієї роботи... Однак у всіх відповідь однакова: «Немає фінансування».
Що і казати, відповідь справді змістовна. Але чи можна було очікувати іншого? Ну, наприклад, сільський голова, швидше за все, дуже здивувався б, почувши на своє прохання таку відповідь: «Ви знаєте, у нас не вистачає грошей на організацію роботи німецькими підрядчиками, а до послуг українських компаній ми вдаватися не хочемо. Не могли б ви почекати ще тиждень або два?»
Микола Терзі відзначив, що варіанти будівництва дороги розглядалися дуже різні. Мова йшла і про бетонне покриття, і про якусь недорогу технологію, пов'язану з застосуванням смоли, і про мінімальний асфальт… Однак складена з великим скрипом проектно-кошторисна документація показала, що «будівництво століття» влетить для бюджету в добрячий мільйон гривень. При цьому, необхідно врахувати, що сума була названа кілька років тому, у результаті чого сьогодні може бути набагато вищою.
Так що питання, як кажуть, «зависло між поверхами». При цьому згадавши, що на вулиці зараз розпал осені, можна припустити, що найближчим часом почнуться звичні для цієї пори року затяжні дощі. І що ж буде з дорогою і відповідно зі сполученням Гавиноси – Красні Окни?
– Минула зима була досить скупа щодо кількості опадів, тому і проблем особливих не було. Однак два-три роки тому з настанням сезону дощів або снігопаду Гавиноси були цілком відрізані від зовнішнього світу. Перебороти 7 кілометрів до села Чорної, де починається асфальт, можна було тільки на тракторі. Чи варто говорити, що забезпечення населення хлібом і найважливішими товарами першої необхідності переривалося на невизначений термін. Бувало, що по декілька днів люди сиділи без хліба, а щоб позичити в когось сірники, доводилося пройти півсела.
Чого нам чекати від зими, що наближається, не скаже ніхто. За прогнозами, швидше за все будуть сильні холоди й опади. А це означає, що знову умови життя майже восьмисот мешканців будуть залежати від погоди.
Самі селяни вже давно не вірять, що і до їхнього маленького прикордонного села дійде увага господарів високих одеських, а тим більше київських, кабінетів.
Розмовляючи із селянами, я кожного разу чув від них докори владі, що стосуються відсутності цілеспрямованої програми підтримки села. На запитання про те, чого люди чекають від життя, багато хто відповідав так: «Можливості виїхати туди, де можна буде жити нормально».
Повертаючись до статистики, озвученої сільським головою щодо постійного скорочення кількості жителів, слід відзначити, що, вирішивши проблему з дорогою, можна було б зупинити відтік сільських жителів. Адже оскільки працювати в селі просто ніде, багато хто з них їде на заробітки і подовгу не повертається через відсутність налагодженого транспортного сполучення.
І наприкінці ще кілька цифр: з 100 молодих людей віком від 18 до 35 років понад 70 залишили рідне село.
Ну що ж, доки по автобану Київ – Одеса, що проходить за кілька десятків кілометрів від Красних Окон, мчать дорогі “мерседеси” та “БМВ”, у невеликому селі місцеві дітки здивовано розглядають старенькі “жигулі”, що пробралися до них по бездоріжжю. Цікавість сільських дітей свідчить про те, що машини вони звикли частіше бачити по телевізору, ніж на дорогах рідного села.
