Я поставив це запитання одному завідувачу сільського клубу. На що він, не замислюючись, відповів: “Якщо у нас в селі завтра закриють клуб, ніхто із сільчан цього навіть не помітить!”
Така відповідь мене просто вразила: чому? Немає матеріальної бази, недостатнє фінансування? Брак професійних кадрів та низька зарплата, недостатня увага до питань культури з боку місцевих керівників? А, можливо, у людей просто зник інтерес до клубу, як вогнища культури і дозвілля?! Чи це поодинокий випадок?
У вересні на відділення підвищення кваліфікації працівників культури Одеського училища мистецтв та культури ім. К.Ф. Данькевича були запрошені 30 завідувачів сільських клубів та будинками культури. Прибули 23. Щоб збагнути ситуацію з культурою на селі, довелося вдатися до соцопитування. Опитані були 20 чоловік з різних районів області. Ось що з’ясувалося. З 19 клубних приміщень чотири – двоповерхові, решта одноповерхові (спеціальні або пристосовані). У Татарбунарському районі БК Приморський – в аварійному стані. В Овідіопольському районі, в селі Йосипівка, де нараховується майже дві з половиною тисячі мешканців, для клубної роботи виділено приміщення при сільській раді. Хоча завідувач клубу – дипломований спеціаліст. Кімнати для репетиційної роботи на 20 відсотків відсутні. А хто ж очолює культуру на селі? З вищою освітою одна людина (інженер-будівельник). Спеціальна середня освіта у дев’яти чоловік (технік-технолог, автомобіліст, будівельник, спеціаліст легкої промисловості, вихователь дитсадка, зоотехнік, два ветеринари і навіть кухар). Шість чоловік із середньою освітою. І лише двоє закінчили училище культури.
Виникає запитання: а чому так? Та проста відповідь – а звідки вони візьмуться, спеціалісти? Десять років тому в Одесі було ліквідовано музичне училище, училище культури (яке випускало саме працівників культури для сільської місцевості!), обласні курси підвищення кваліфікації працівників культури. І – створено училище мистецтв та культури ім. К.Ф. Данькевича.
Нині училище цільовим призначенням випускає за рік по десять спеціалістів для села. З них до села “доїжджають” 2-3 фахівці. Це при тому, що в Одеській області нараховується понад 680 СК та БК. Майже дев’яносто відсотків їхніх керівників не мають спеціальної освіти. А призначають на посаду ентузіастів – активних учасників художньої самодіяльності або просто, як висловилися деякі слухачі, за хороші організаторські здібності.
Власне, щодо кадрів хочеться сказати таке. Всі завідувачі СК та БК, з ким мені довелося розмовляти – люди одержимі, закохані у свою роботу, не рахуються з часом і чималими труднощами. У більшості, активно працюють, втілюють свої творчі задуми у життя. Маючи другу спеціальність, вони все ж знайшли себе у культурі. І це похвально, коли людина займається своєю улюбленою справою. Жаль тільки, що клубна робота на селі ведеться в основному з школярами. (Є, звичайно, й інші категорії населення, але їх мало).
Навіть при зарплаті в середньому 600 грн (є і 450, і в одного – 730) важко втримати людину на цій складній і суєтній посаді. От і конкретна картина плинності кадрів. З 20 чоловік лише Людмила Володимирівна Чудак у Пиріжненському клубі (Кодимський район) працює завідувачкою з 1986 р. Далі: один чоловік – 5 років, три – по 2 роки, решта десять – один рік і менше.
Важлива причина такої плинності кадрів – ставлення місцевих керівників, особливо сільських голів, які регулюють фінансування клубів. Річний кошторис на культуру у деяких районах виконується частково. Лише завдяки організаційним здібностям багатьох завідувачів СК та БК, за допомогою спонсорів купуються музичні інструменти, апаратура, сценічні костюми.
Ще важливе питання. Як я говорив вище, є в Одеському училищі мистецтв та культури відділення підвищення кваліфікації культпрацівників області. Управлінням культури і туризму облдержадміністрації щороку видається наказ про підвищення кваліфікації у певні терміни. Складається річний календарний план проведення занять з врахуванням пропозицій відділів культури району.
Директор училища мистецтв і культури ім. К.Ф. Данькевича, заслужений працівник культури України В.Ф. Богорода дуже уважно стежить за навчальним процесом на відділенні і завжди надає посильну допомогу. Але відділення поставлено в складні умови. По-перше, на навчання виділяється на місяць всього 20 годин (4 дні). При всьому бажанні дати більш-менш істотний обсяг знань людям без фахової освіти – складно. По-друге, через недостатнє фінансування на відділенні зовсім відсутні технічні засоби і методична література. І я твердо можу сказати, що це не залежить від управління культури. Одеські курси (відділення) підвищення кваліфікації працівників культури області – єдині на Україні, де видаються слухачам гроші на відрядження за місцем навчання і надається безкоштовне житло. Хіба це не наслідок турботи управління? Але цього недостатньо, потрібна ще і відповідна матеріальна база для того, щоб забезпечити нормальний навчальний процес. Також варто звернути увагу на те, що деякі завідувачі районних відділів культури недостатньо приділяють увагу підвищенню кваліфікації своїх кадрів.
Наприклад, дуже вже «рідкісні гості» на курсах підвищення кваліфікації – культпрацівники з Ананьївського, Болградського, Білгород-Дністровського, Котовського, Тарутинського, Великомихайлівського, Фрунзівського районів.
…Я чудово розумію, що вичерпати порушену тему в одній статті неможливо. Хотілося б звернути увагу керівників, особливо на місцях, на ролі клубної роботи в питаннях естетичного виховання сільських жителів. На запитання: «Чи потрібен клуб, БК на селі?», я одержав такі відповіді: «Дуже потрібен» – 3 чоловіки. «Просто життєво необхідний» – 8 чоловік. «У нас у клубі, Будинку культури дуже цікаво!» – 7 чоловік. «Це просто невелике вогнище культури» – 1 чоловік. «Не дуже потрібен жителям села» – 1 чоловік.
Це думка лише чотирьох відсотків завідувачів клубних закладів Одеської області. Немає сумніву, що в інших клубах, Будинках культури, загальна картина проблем клубної роботи буде мало чим відрізнятися від викладеної вище. На одвічне запитання: «Що робити?» висновок напрошується сам. Треба всім, хто безпосередньо причетний до питань культури, більш відповідально ставитися до таких важливих на сьогоднішній день питань, як естетичне і моральне виховання, цікаве і розумне дозвілля сільських жителів. Повернутися лицем до проблем діяльності СК і БК. А це означає, насамперед, розвивати клубну справу на селі, щоб вогнище культури приваблювало жителів села. Коли ці питання будуть конкретно розв’язуватися на рівні місцевої адміністрації, тоді у кожного сільського жителя на запитання «Потрібен, чи не потрібен клуб?» буде лише одна, стверджувальна, відповідь: «Клуб для нас просто життєво необхідний!».
