СТОЛИЧНЕ МЕТРО – ЦЕ СПРАВЖНІЙ «ОСТРІВ СКАРБІВ»
16 листопада, п’ятниця, 11.45. Я щойно прибув до Києва швидким «Львів – Луганськ». Біля будівлі станції метрополітену «Вокзальна» людей як завжди; унизу, безпосередньо на пероні метропотягів, їх значно більше. З боку «Академмістечка» неквапно підходить склад.
«Ой, а чому це сьогодні так багато крадіїв?!» (Чоловіків, котрі розподілили між собою вагони, я навчився вираховувати ще кілька років тому).
Сідаю у «середній» вагон, в якому розташувалися щонайменше троє «посадочників» і стільки ж «волинщиків». Мій гаманець завбачливо покладений у невеличкий кейс, який тримаю перед собою. Решта вмісту кишень, включаючи недорогий стільниковий телефон, особливого інтересу для потенційних «перевіряючих» не становить.
– А ну, подними! Подними, тебе говорю! Что ж ты, скотина, вытворяешь?!
– В морду его!
Міні-спектакль у виконанні пересувної трупи «волинщиків» здебільшого так і починається. У ці хвилини треба бути максимально уважним: саме зараз, коли кремезні чоловіки затіяли голосну «розбірку» із жертвою (себто «упійманим на гарячому» кишеньковим крадієм) і обивателі із цікавістю спостерігають за екзекуцією, у кишенях та сумках багатьох з них завдяки дещо притупленій реакції «посадочники» здійснюють «флеш-шмон».
На «жертву» – особу чоловічої статі з явними ознаками «зони», у потертих джинсах, синій куртці, на яку звисає півтораметровий шарф – «наїжджають» одразу кілька «качків» у чорних довгих пальто; один з них робить рух, ніби «вичавлює очі» у злодюжки.
Скільки стусанів отримує той впродовж півтора хвилин, доки на найближчій станції «Університет» його не виштовхнуть з вагону, підрахувати важко.
Упевнившись, що «спійманий» повільно прямує до протилежного перону (мабуть, там на нього вже чекає наступна «група захоплення»), виходжу з вагону і, дотримуючись безпечної дистанції, слідую паралельним курсом. Крадій мав би сідати до «мого» вагону. Вираз мого обличчя повністю відповідає моменту. Удаю, ніби над чимось глибоко замислився (насправді я обдумую, як виправдати неминуче спізнення на зустріч із ньюсмейкером, який обіцяв надати важливу інформацію), й не надто придивляюся до траєкторій пересувань потенційних членів «бригади». Коли «людина у синьому» займає місце поруч зі мною, щосили продовжую удавати «неуважного лоха». На притаманну «професіоналам» швидку «прогулянку» по моїй правій кишені теж не реагую. Бо за хвилину до цього спустошив її, – навіть дешеву рукавичку переклав до лівої.
ЗА ВСЕ ТРЕБА ПЛАТИТИ
Звичка не дивитися у вічі кишеньковим крадіям з’явилася у мене не від хорошого життя: у жовтні 2001 року на перегоні «Театральна» – «Кловська» у мене непомітно відкрили «робочий» портфель...
Задовго до тієї крадіжки прочитав в якомусь журналі пам’ятку, що її вручають кожному іноземному туристові, ледь він ступає на благословенну землю Сполучених Штатів. Є там, серед інших, такий пункт: «Якщо людина йде вулицею із виглядом жертви, – вона неодмінно нею стане...»
Восени 2001-го мій вигляд теж був пригнічений: поряд, у сусідній квартирі помирала родичка, допомогти їй не було змоги. Отримавши запрошення від однієї з партій-учасниць майбутніх парламентських виборів до агенції «Укрінформ», я не вагаючись підтвердив свою присутність. Мав надію хоч трохи вдасться відволіктися від сумних думок. Краще б я того дня залишався вдома!..
По завершенні заходу машинально спустився на потрібний мені пересадочний вузол, зайшов до повного вагону. За звичкою, в голові складу. Пам’ятаю, праворуч від мене стояли два хлопці та дівчина, іще одна, влаштувавшись на сидінні біля вікна, періодично кидала на мене виразні погляди. На «Печерській» вийшов одним з перших, поквапившись зайняти місце на іще вільному ескалаторі (ті, хто прибуває сюди у другому та наступних вагонах, відчувають під час підйому певний дискомфорт). Діставшись поверхні, підійшов до газетного кіоску і... не виявив гаманця! Збоку, мабуть, сцена була ще та: чоловік наче в лихоманці вивертає назовні всі кишені, кілька разів поспіль виймає, передивляється й знову кладе назад до портфелю його вміст...
Повертаючись додому, вирішив: нікому про подію не розповідати. Наступного дня відбув до Одеси; неприємні переживання самі собою відійшли на третій план.
Втім, жевріла маленька надія на те, що хтось знайде мій гаманець і по візитівках, що лежали в одному з відділень, зорієнтується, куди треба зателефонувати.
Минуло трохи більше місяця. І мене дійсно знайшли! Колезі з «Правды Украины» подзвонили...з Центра інформації та документації НАТО (цей № телефона також був серед візитівок) і зорієнтували на одну зі співробітниць метрополітена. Вона нібито знайшла згубу й готова повернути її журналістові.
Подякувавши колезі, набрав номер «Бюро знахідок» (це в районі ст. метро «Нивки») і попросив завідувачку про одну делікатну послугу. Моє прохання полягало у наступному: дізнатись якомога більше про співробітницю, яка знайшла мій гаманець.
– Я вас одразу хочу попередити: готуйте гроші на викуп!
– За що, Маріє Іванівно?! Там лише перепустки лишилися й візитівки...
– От побачите, вона вам просто так це все не віддасть.
За півгодини задзвонив Марії Іванівні вдруге. Ольга Жуковська (прізвище змінене – авт.) справді працювала черговою по станції N. В якихось сумнівних історіях поміченою не була...
ШВИДКІСТЬ ПОЇЗДІВ ЯК ГАРАНТІЯ МОВЧАННЯ
Доброго дня, я той самий журналіст, документи якого ви знайшли. До речі, де?
А вам хіба не сказали? Ваш гаманець лежав там, де зазвичай такі ж валяються, – на коліях. Скільки хоч у ньому було?
Я відповів.
– Зараз знайду і поверну вам.
Гаманець, як мене й попереджали, довго не знаходився.
– Може, інша зміна кудись переклала? Бо ж він місяць на вас чекав. Вам хіба не телефонували?
– Телефонували. Та лише позавчора вдалося додзвонитися. А що, часто знаходите такі?
– Знаєте, за зміну – не менше десяти. Одного разу барсетку з колій підняли. Я подзвонила по номеру, що в ній був, а там весілля! Так прямо звідти друг нареченого приїхав – з величезним тортом, із пляшкою коньяку Він зникнення одразу не помітив; а у барсетці були і паспорт, і техпаспорт на автівку, і права, і квиток на літак кудись далеко...
– Як, на вашу думку, хто цим займається?
– Ми, навіть перші півмісяця пропрацювавши на станції, знаємо всіх членів «бригад» в обличчя. Та й ви сам придивіться, хто застрибує в останній момент до першого і до останнього вагонів. До речі, ви в якому тоді їхали?
– В першому, – відповідаю не без здивування.
– Крадії тому й сідають туди, де більше людей, аби кожен член «ланки» в разі чого міг сховатися за пасажира. Один тягне гроші або гаманець, потім непомітно передає іншому. А той або сам викидає у вікно на ходу (коли вийме гроші), або передає третьому компаньйонові.
– А навіщо взагалі вони скидають гаманці? Як на мене, з ними зручніше. Можна зібратися наприкінці зміни, у спокійній обстановці поділити...
– Коли в нього чужий гаманець, він злочинець. А коли він його позбавляється, знов стає законослухняним громадянином.
– Ви їх знаєте в обличчя, проте до міліції не здаєте...
– Моїм колегам вони зазвичай кажуть: «Швидкості у метрополітені зростають...» Це має означати, що за подібну ініціативу вони можуть несподівано опинитись поряд зі мною в момент, коли потяг рушає з місця. І тоді вже нічого я не вдію...
Тим часом колега Ольги, узявши в її кімнатці триметрову розсувну перекладину (жовтого кольору з чорними смугами поперек, наче на рекламі «Білайна», і з затиском на кінчику), рушила вдовж колій – підіймати чергову партію скинутого вагонними крадіями. Такі допоміжні засоби є на кожній станції столичного метрополітену. Як на мене, непоганий додаток до основної зарплати. Не так вже й важливо, що гаманці вже без банкнот. Все одно в них і фотографії коханих, і документи, і чиїсь візитівки.
ПРИ ЧОМУ ТУТ МІЛІЦІЯ?
Гаманець мій так і не знайшовся.
– Може, черговий наряд міліції його взяв? Я вам дам номер телефона і ви сам подзвоніть.
– Я, власне, маю час сьогодні аби під’їхати до управління. Раптом він справді у них? – щосили прагну підіграти жінці.
Управління по охороні метрополітену розташоване неподалік від ст. «Контрактова площа». Терпляче дочекавшись, доки черговий опер розбереться із черговим постраждалим, спускаюся до його кабінету.
– То ви журналіст? І що вас цікавить? Відсоток розкритих нами злочинів?
– Уявіть собі, зараз я перед вами у ролі потерпілого.
– Ну тоді скаржтеся, – весело говорить капітан.
Переповідаю йому все по порядку, починаючи з тієї ідіотської прес-конференції в «Укрінформі».
– Можу вам одразу сказати: шансів знов побачити ваші документи – практично жодних. У нас їх точно нема. Порядок наступний: забуті речі персонал метро і мої співробітники передають на «Нивки» до «Бюро знахідок», а документи лежать на станціях «до упору».
– Ось у тім-то й справа, що мій гаманець знайшовся! Але мені його не віддають.
– Зараз розберемося. Яка, кажете, станція метро?
Капітан по внутрішньому телефону набирає потрібний номер, представляється і просить покликати до апарата Жуковську. Хвилин з 10 вислуховує її пояснення. Потім бере слово сам: «Ну, зрозумій мене, Олю, тут кореспондентові допомогти треба, він завжди добре пише про міліцію. Ти все ж таки пошукай. Потім іще раз здзвонимось».
– Якщо вона й після мого дзвінка не віддасть, чекаю вас знову тут. Із письмовою заявою.
Ані того дня, ані через місяць Ольга для мене нічого не знайшла.
Мабуть, потрібно було інакше побудувати нашу першу розмову: замість розповіді про родичку, яка вмирала, одразу показати 20-30 гривень...
КЛІЄНТИ НА ВАШІ ГРОШІ
За шість років, що минули відтоді, крадії, що «працюють» на громадському транспорті, різко помолодшали. Раніше гаманці цікавили громадян від 20 до 60 років, нині ж – від 14 до 30. У молоді, яка наполегливо витискує професіоналів, жодної поваги навіть до вагітних та дідусів. І документи теж не повертали б, якби не було у злодіїв «правила № 1»: якомога швидше скинути випотрошений гаманець.
Представників наймасовішої категорії кишенькових крадіїв звуться «пінцетниками». Позаяк працюють звичайним медичним інструментом, схованим у рукаві. Зрозуміло, з дамських сумочок вони тягнуть переважно гроші. Оскільки життя у незалежній державі продиктувало жінкам від 30 й більше моду на глибокі сумки, відповідно й збільшилася довжина пінцетів.
«Писаки» найчастіше лишають з носом також представниць жіночої статі, в тому числі моїх колег-журналісток. Гаманці вони витягують за допомогою леза. Невловимий рух – і гаманець сам випадає з розрізаної кишені пальто або з пакета. Працюють ці спеціалісти не заточеними монетами, а «мойками» – половинками звичайних лез. «Волинщик» (або «волинщиця») безпосередньо перед крадіжкою спеціально затіває сварку із жертвою. Або іншу сценку. Розпаленіла людина забуває про обережність і не звертає у ці хвилини уваги на свої кишені. «Маршрутними», або «транспортники», шукають своїх клієнтів у трамваях, тролейбусах та автобусах. «Посадочники» тягнуть з кишень лише під час посадки у транспорт. До речі, що менше транспортних одиниць на вулицях міста, то комфортніше почуваються представники перелічених вище різновидів крадіїв. Бо «операційне поле» набуває просто-таки ідеальних рис!
Манери крадіїв, якщо розібратись, дуже нагадують ті, що описані у творах ХХ і навіть ХІХ сторіч. Приміром, якщо вам наступили на ногу або штовхнули в юрбі, не слід кидати гнівний погляд на винуватця – треба негайно подивитись на свою сумку. Цілком можливо, саме в цей момент напарник крадія витягає з неї ваші гроші.
СКІЛЬКИ ЛЮДЕЙ КРАДУТЬ У КИЄВІ?
Відповідь на це запитання не знає ані міліція, ані преса. Якщо виходити лише з числа викритих злодюжок – щомісяця порушуються до 30 – 35 кримінальних справ.
Насправді ж окрім розкритих крадіжок існують й приховані (як, приміром, описана мною у середині цього журналістського розслідування): більшість людей впевнені у тому, що міліція все одно вкрадене не поверне, отже, заяву писати не варто.
Трапляються, втім, й позаміліцейські розкриття. Якщо злодюжка, витягнувши гаманець, чомусь забарився і не передав його вчасно напарникові (ставши на кілька секунд уразливим), а у обікраденого у цьому ж салоні їдуть пара приятелів – невдаху-«щипача» виводять на вулицю кудись у під’їзд чи до скверу і... Напарники крадія зазвичай під ногами не плутаються, аби раптом й собі не впіймати низку ударів руками й ногами.
Але таке трапляється рідко.
Подейкують, ніби за «бригадами», закріпленими за лініями Київського метрополітену, стоять дуже й дуже потужні постаті. Передовсім обивателі вказують на одного з заступників міського голови, який у роки молодості зловживав нишпоренням у дамських сумочках.
Особисто я не впевнений, що весь «процес» контролює саме цей пан. Більш ймовірною є причетність інших, іще більш потужних «авторитетів». Прізвища декого з них дотепер у пресі жодним чином «не світили». Як мовиться, «їх знали лише в обличчя».
