Стареньку хатину, що заховалася у нетрях на околиці села Іванівки, прикриває від негоди ще добротний бляшаний дах. Колись такі оселі рідко зустрічалися серед солом’яних стріх і свідчили про заможність їхніх власників. Сьогодні у цій напіврозваленій будівлі майже у злиднях мешкає вісімдесятидворічна Валентина Олександрівна Сімсон разом зі своїми трьома онуками.
Невеличка, метка бабуся з добрим, щедро помереженим зморшками лицем, у яке навічно в’їлася кіптява, варила на саморобній плиті якусь нехитру страву, щоб нагодувати голодних хлопчаків. Один з них, нетерплячий п’ятнадцятирічний Олексій, намагався виловити із закіптявілої каструльки галушку. Насварившись на бешкетника і очікуючи коли "дійде” їжа, Валентина Олександрівна повідала про своє життя-буття, яке розпочалося 15 травня 1925 року у Ленінграді. Свого рідного батька вона не пам’ятає, її вихованням займалася мати, Євдокія Олександрівна Алєхнович, разом з вітчимом. Розпочалася війна, семикласниця Валя спізнала всі жахи блокадного життя: постійні авіанальоти ворожої авіації, відсутність хліба та води. У 1942 році з голоду померла мати, вітчима на передовій розірвало снарядом, а Валя втратила всі зуби. Вкрай знесилена від недоїдання дівчинка разом з однолітками допомагала дорослим і прибирала під’їзди, що були з першого по останній поверх загаджені замерзлими фекальними масами. Лише у 1944 році її евакуювали, але дорогою ленінградці якимсь чином потрапили під Сталінград, звідки неушкодженими таки дісталися до України. Полтавський радгосп "Червона Армія” радо прийняв біженців, роботи в полі та на фермі вистачало всім. Разом з ними відбудовували господарство і полонені німецькі солдати, яких доброзичлива Валентина підгодовувала чим могла.
Заміжжя за вірменином Надіром Мамедовичем Алєкберовим, що сталося у 1953 році, дало змогу В.О. Сімсон поїхати у Вірменію на будівництво електростанції. Після народження сина Олега і доньки Олени подружжя переселилося на Україну, в село Антонівка Іванівської сільради. Життя потроху налагоджувалося, одружився син і народилася онучка Оленка, названа в честь доньки Валентини Олександрівни (молодою загинула в автокатастрофі), потім лелека приніс онуків Сергія і Олексія. Сімнадцять років тому уже старенькі батьки перебралися поближче до дітей і пристосували під помешкання покинуту іванівську оселю. Але невістка Людмила, як кажуть, викинула фортель. Вона, покинувши синів, втекла з донькою на Миколаївщину, де віддала її заміж за свого старшого брата. Бабуся, скрушно зітхаючи, повідала, що недавно стала прабабусею, але ще не бачила своєї правнучки Люби...
Десять років тому не стало старого вірменина, і старенька пішла працювати технічкою в одну з любашівський шкіл, а згодом перейшла в Іванівську школу.
2001 рік став найжахливішим роком у житті старої ленінградки. Помер її син, і В.О. Сімсон залишилася напризволяще з онуками – дванадцятирічним Сергієм і дев’ятирічним Олександром. Бабуся, як може, виховує своїх внучат, але відсутність твердої батьківської руки негативно позначилася на їхньому вихованні. Тож бабусині клопоти лягли на плечі дільничного інспектора, Іванівського сільського голови Віталія Ковальчука і секретаря Наталі Чечельницької. Останнім навіть доводилося будити хлопців і супроводжувати їх до школи. Сусіди також не залишили в біді обездолених й інколи допомагають одежею та продуктами, бо бабуся Сімсон не має господарства і не взмозі навести лад на зарослому бур’янами городі.
Але на цьому життєві перипетії старої ленінградки не завершилися. Близько року тому повернулася у село блудлива невістка з десятирічним сином Сашком. Незважаючи ні на що, бабуся зраділа, що у дітей буде мати, але Люба через два тижні втекла у Любашівку і, звичайно, без свого меншенького. У хлопця не було свідоцтва про народження, і бабуся майже щоденно долала семикілометрову відстань до Любашівки, щоб відновити цей важливий документ і влаштувати дитину у школу. Сьогодні Сашко Золотніцький навчається у третьому класі, а його старші брати – у Любашівському СПТУ. Зрідка матуся відвідує своїх дітей, але, як прикро це говорити, ніяких гостинців з собою не привозить....
Поспів нехитрий обід, і лише Олексій і Сашко заходилися сьорбати бабусине вариво, поділивши страву з собачками Каштанкою і Розочкою, а ось Сергій ховався у хаті, щоб не потрапити в об’єктив фотоапарата. Трохи згодом до тину підійшов якийсь сусіда, щоб позичити хліба, і бабуся поділилася з ним, мабуть, останнім окрайцем.
