Одеський «кавеенщик», артист, багатьма нами улюблений, за безліччю зіграних ролей у телевізійній програмі «Джентльмен-шоу», заслужений артист України Олег Філімонов уміє радіти життю, накопичувати в собі життєстверджуючу енергію, якою щедро ділиться з оточеням. А ще він гарний співбесідник, тож я влучив у «десятку», запросивши його до розмови.
Накопичення радості: аспект пам’ятний
Уперше, як нині кажуть, наживо Олега Філімонова я побачив на київській сцені, в Палаці офіцерів, у концертній програмі «КВК розкриває секрети». Це було майже двадцять років тому. Зазначу, що «Одеськими джентльменами», унікально інтелігентною командою з тонким і вишуканим гумором, захоплювався і раніше... Але то було – заекранне захоплення.
– Дозвольте, пане Олеже, навернути Вас до спогадів. Кажуть, що перший сезон відновленої телевізійної програми «КВК» для Вас був по-справжньому щасливим?
– О, як це було давно! Хоча ніби вчора… Коли на центральному телебаченні прийняли рішення відродити «КВК» після п’ятнадцятирічної перерви, відродилася і молодіжна редакція.
Олександр Васильович Масляков подзвонив Валерію Ісааковичу Хаіту, легендарному одеському капітану КВК кінця 60-х початку 70-х років, аби довідатися, чи є команда, яку можна запросити до Москви, й отримав позитивну відповідь, адже в Одеському університеті продовжували грати, навіть тоді, коли на всесоюзному рівні КВК було заборонено, знято з ефіру.
Фізики грали з математиками, філологи – з юристами. Іншими словами, була університетська першість. На фізфаці та мехфаці зібралися сильні команди КВК. Філологи ж відзначалися своєю художньою самодіяльністю. На той час на факультеті іноземних мов, діяв студентський театр, яким я керував. Так ось, нас тоді зібрали з різних факультетів, аби з кращих організувати команду. Мене спочатку взяли як музиканта, довірили, так би мовити, безсловесну роль.
– Не повірю, що на початок горбачовської перебудови партія послабила контроль за гумором і сатирою...
– Зізнаюсь, Ви маєте рацію. Одного разу мене викликали до університетського парткому. Леон Хачікович Калустьян, знаменитий багаторічний парторг, сказав: «Слушай, Филимонов, там собирают ребят, да. В Москву надо ехать, да. Ты поезжай, присмотри, чтобы глупость какую-то не сказали. Ты ответственный человек, молодой, партийный, кандидат наук, да».
– Головне, що член партії!?…
– Були членами партії я та ще Ян Левінзон. І коли Слава Пелішенко, наш капітан, дізнався, що ми обидва члени партії, сказав: «В таку партію, напевне, і я вступив би». Це один із епізодів формування наших «Одеських джентльменів», які з’явилися у відновленому КВК.
У чвертьфіналі був лише піаністом. А у фінальній грі мені вже довірили роль зі словами. Зіграв роль Горбатого за мотивами фільму «Місце зустрічі змінити не можна». Це була знаменита «Чорно-біла кішка» в конкурсі «Скарга», в якому ми, просто з тріском розгромивши всіх, виграли. А наступного дня мені судилося прокинутися знаменитим. Весь Радянський Союз уже знав мене.
Закінчилася фінальна гра. Нас нагородили золотими медалями. Скажу відверто, була жорстока боротьба за них. І багато хто, навіть Олександр Васильович, намагалися все зробити, щоб виграла Москва. Але виграли ми! Був прямий ефір, і не можна було щось зробити інше.
– А можна було?
– Гадаю, що ні. Але траплялися випадки, коли ігри, скажімо, як з воронезькою командою, пускали в ефір у запису і, зрозуміло, не без втручання цензорських ножиць. Із нашого тодішнього домашнього завдання «Перебудова в клубі одеських джентльменів» вирізали всі слова «перебудова». Це було жахливо і сумно! Тому завжди наполягали на прямому телевізійному ефірі.
Коли виграли сезон і стали першими всесоюзними чемпіонами гри КВК після її відродження, нас стали запрошувати на гастролі. І платити грошики!
– Спокусливо… Хто ж займався концертною діяльністю джентльменів?
– Славнозвісний Валерій Ісаакович Хаіт. В Одесі створили свій самостійний гастрольний колектив, який нікому не був підлеглий. Ансамбль сам приймав рішення, коли і куди їхати. То була радість пізнання світу «от Москвы до самых до окраин», від Петропавловська-Камчатського до Карпат. В окремих столицях союзних республік, таких як Ташкент, Алма-Ата, Вільнюс, Рига, Таллінн, бували по кілька разів. Знаємо добре майже всі українські концертні майданчики. Згодом нам було дозволено виїздити і за кордон – запрошували російські діаспори. Успіх був шалений! Таким чином ми концертували десь років зо три.
– А мені і зараз приємно, що був свідком ваших успіхів. Але, насолодившись гастролями ансамблю КВК, ви віднайшли нову форму подачі гумору?
– Так, але то вже інша історія.
Накопичення радості: аспект телевізійного шоу
– Пане Олеже, кому належить ідея створення гумористичної телевізійної програми?
– «Джентльмен-шоу» придумав Олександр Тарасуль, один із наших найобдарованіших авторів КВК. У нього виникла ідея: чому б не зробити програму на телебаченні? Але уявити, що нас з нашими жартами могли пустити на Центральне телебачення, було складно, і ми з того приводу висловлювали певний скепсис. Та він наполягав створити смішну передачу, яку й запропонував сам.
– Успіх вашого телепроекту, напевно, криється якраз у колориті одеського гумору. Вихоплена з життя одеська комунальна квартира відлунювала соціальними проблемами і в інших містах.
– Маєте рацію. Гумор – гумором, але нам було до того ж складно технологічно реалізувати проектний замах на Центральне телебачення. Одеські умови не порівняти із столичними. Та, зрештою, якось упоралися й повезли запис до Москви. Показали Лисенко і Попцову, які на той час на противагу ЦТ організовували російське телебачення. Воно було незалежним. Це був ковток свободи у телевізійному просторі.
Ми вийшли з нашою програмою у перший день роботи російського телебачення. З того й пишаємося, що стояли біля його витоків. Спершу «Джентльмен-шоу» була щомісячною програмою. Потім вона стала виходити в ефір двічі на місяць, а згодом – щотижня. Сім років нас можна було бачити на каналі російського телебачення. Далі ми ще три сезони пропрацювали на ГРТ.
– Керував проектом увесь час Олександр Тарасуль?
– Так. Він був головним продюсером, керівником авторської групи. Згодом, коли ми організували продюсерський центр, стали його компаньйоном, а мені ще й випало займатися фінансовою діяльністю. Вів перемовини зі спонсорами, діставав кошти на проект. Маючи бізнесовий досвід, мені робити це було дещо простіше.
– Але ж допомагала й популярність?
– Безперечно.
– А що можете сказати про авторів інтермедій та акторський склад?
– Знаєте, в основному у нас усі актори – аматори. Але до нашої команди долучилися і професіонали – народний артист України Олег Школьник, Ірина Татарчук, які створили симпатичні гумористичні образи.
Раніше писали для нас багато талановитих людей. В основному – авторська група КВК. Не можу не згадати знаних майстрів гумористичного пера Юрія Сичова, який нині працює у Москві, Анатолія Кунтуша, котрий є професором Сорбонни. Постійні ж автори, які писали тут, – Олександр Тарасуль, Владислав Царьов, Євген Хаіт та Ігор Міняйло. Останній – автор кращих анекдотів у «Джентльмен-шоу».
– Розумію, що структура проекту упродовж свого існування трансформувалася, але блок анекдотів залишався непохитним. Це Ваша ідея?
– Ні, авторської групи. Але я із задоволенням у неї вписався, сам частенько добирав анекдоти. А от щодо їхньої театралізації – то це вже моя знахідка.
– І жіночі образи теж?
– Основна ідея полягала в тому, що всі ролі в театралізованому анекдоті мала грати одна людина – тобто я. Та в окремих із них дійовими особами виступали й жінки. Тож мені запропонували спробувати себе на цих ролях. Сподобалося. Вийшло нормально. Мушу зазначити, що жіночі образи – це моя акторська удача. Це моя ще одна радість! Нею пишаюся.
– Додамо до жінок із анекдотів і напрочуд яскраві, колоритні образи, які запам’яталися із гумористичних серіалів, – Клавдії, жінки важкої долі із села Тупі Кути, чи маленької п’ятдесятирічної Марії Кончити, яка не може вийти заміж за Родриго. Скажу відверто – то було смішно! Цікаво, а коли ви почали себе пробувати на сцені, відчувати, що вам вдається смішити людей? Чи було у кого вчитися цьому ремеслу?
– Мабуть, ще у шкільні роки. Я вже тоді був капітаном команди КВК школи. Пізніше в університеті, де навчався на факультеті іноземних мов, грав у англомовному шекспірівському театрі студентів.
Це вже зараз ми маємо таких китів гумору, як Михайло Жванецький та Роман Карцев. Майстрів гумористичного цеху, як Ви розумієте, в радянський період було небагато. Із закордонного ж до нас тоді нічого не доходило. Але гумор Аркадія Райкіна чи Тарапуньки і Штепселя не міг не посіяти в моїй душі зерна захоплення мистецтвом сміху. Те захоплення стало моєю щоденною потребою, зрештою довелося педагогічну діяльність змінити на акторську.
– Популярність, слава не шкодили?
– Складне запитання. Спробую відповісти таким чином. Слава прийшла до мене у тому віці, коли я уже чогось досяг окрім сцени, телевізійного екрану. На той час зробив успішну наукову кар’єру – захистив кандидатську дисертацію, став доцентом. Мені подобалося навчати студентів. Тобто я вже був самодостатньою людиною. А коли прийшла всесоюзна слава, це Філімонова не «зашкалило». У мене абсолютно немає «зіркової» хвороби. Я спокійно до цього ставлюся, славу сприймаю як частину свого іміджу. Коли до мене підходять за автографами чи з побажаннями сфотографуватися, я зажди це роблю. І якогось подратування не відчуваю. Інколи слава допомагає вирішити якісь побутові питання. Скажімо, пропускають без черги, хоча я цього робити ніколи і нікого не прошу. Зате, зізнаюся, від того стає приємно.
– А зворотній бік. За гумор і сатиру ніколи не перепадало на горіхи Філімонову?
– Траплялося. Мене викликали і вчили «уму-разуму». Це в Комітеті держаної безпеки називалося профілактичною роботою. Тактовно нагадували, де я працюю, що пора кінчати із гумористичними штучками. Натякали, що можна й позбутися університетської посади. Та Бог з ними.
– Можете пролити світло на природу вашого сміху?
– Ще більш складне питання ви віднайшли для мене. Природа сміху ще вивчена недосконало. Людям буває смішно з різних причин. Іноді тому, що штани спали, чи хтось заїхав тортом у «фейс». Такий сміх викликаний першою сигнальною системою. Складніше – сміх, викликаний другою сигнальною системою, коли у цьому бере участь слово. І саме тут я прихильник тонкого гумору. Не люблю чорного. Я виключаю сміх над людськими фізичними вадами. Мені не подобається гумор нижче пояса. Зараз, на жаль, він модний і популярний. При всій повазі до напрочуд талановитих хлопців із «Комеді клабу», хочу зазначити, що їхні жарти – вульгарні. Я ніколи б такого не озвучував. Тим більше, по телебаченню. Це не предмет для сміху.
– Поза сценою Філімонов – весела людина?
– У житті я не великий веселун, але звання актора гумористичного жанру змушує постійно бути готовим допомогти тим, хто потребує підняття життєвого тонусу.
– А коли втомлюється артист, як він відновлює свої сили?
– На це у мене є низка інших захоплень.
Накопичення радості: аспект музичний
– Начуваний, що Олег Миколайович пише пісні.
– Грішу трохи. З дитинства люблю музику. На жаль, до фортепіано дійшов трохи згодом. Спершу мені батьки для навчання у музичній школі купили акордеон, бо для великого інструмента просто у нашій квартирці в Миколаєві, в якій мешкали тато і мама, дідусь з бабусею і я з молодшим братом, не було місця. Та це не завадило мені вже у старших класах створити у школі естрадний ансамбль. Нам купили модну тоді «іоніку», на якій я грав. А через те, що школа наша була профільною з англійської мови, дозволяли співати пісні з репертуару «Бітлз». Популярність була неймовірною!
– Такою, що сягала і за шкільні межі?
– Так. Ми брали участь у різних концертах, фестивалях. Миколаїв згадується і за добрими знайомими з часів юності – Олександр Сєров, Ігор Крутой. Вони навчалися у моєму рідному місті. Саме з нього вони торували свій шлях на естраду. Пісні ж я писав для шкільного КВК, згодом для студентського театру мініатюр. Більше з них гумористичного спрямування. І зараз захоплення музикою та піснею у мене не згасло. Вони чи не найперші джерела, з яких черпаю радість життя.
Накопичення радості: аспект спортивний та оздоровчий
– Сьогодні ми зустрілися з Вами в Одеській академії тенісу. Спостерігаючи за вашим вправним володінням ракеткою, темпом гри на корті, по-доброму заздрю вам, пане Олеже.
– Починав я тут майже тридцять років тому, ще коли корти були асфальтові, ще коли грали дерев’яними ракетками. Взимку навіть лід схолювали, щоб провести гру. Тоді ж не було таких розкішних критих кортів. Вся теперішня краса виросла лише останнім часом. Зараз це сучасний тенісний комплекс, який виплекали президент тенісної академії заслужений тренер України Валерій Бахчеван та закоханий у теніс бізнесмен Валерій Горєлов. Тут прекрасна аура. Тут отримую радість від фізичного навантаження.
– Чи не перевтомлені нині?
– Щось таке є, але ж виробляються ендорфіни – гормони радості. Хто працює над собою, переборює себе, той зрозуміє мене. Такі ж гормони виробляються і тоді, коли занурюю себе в холодну воду.
– Ви давно займаєтеся «моржуванням»?
– Достатньо давно. Ще з вісімдесятих років. Коли писав дисертацію ночами, я зірвав собі сон. Знеміг. Порадили колеги зайнятися «моржуванням». Спробував. Допомогло. А почав я водні процедури з вересня. А далі – і жовтень, і листопад, і зимові місяці. Найголовніше, щоб купання мало систему, а організм не переохолоджувався.
– То ж порадьте, скільки треба купатися у холодній воді, аби поновити енергію?
– Це індивідуальна справа. Як пояснили мені «моржі» зі стажем, головне, щоб у людини не було відчуття дискомфорту. Як тільки ти починаєш мерзнути, зразу ж треба завершувати процедуру. Для мене комфортно бути у крижаній воді дві хвилини, після чого я витираюся, одягаю суху білизну. Вона має бути з натурального матеріалу. І вже за кілька хвилин спрацьовує внутрішня пічка. Тіло червоніє, зігрівається. Від мене йде пара. У цей час знову виробляються ті ж гормони радості.
– Хотілося б дізнатися, а в чому шукає заспокоєння Олег Філімонов?
– Я вже казав – у хорошій музиці. Дуже люблю читати. Люблю готувати і заспокоюсь, коли гості з апетитом з’ідають приготовлені мною страви. До речі, у мене гарно виходить м’ясна печеня – крильця курки, буженина, шашлики.
– Ви маєте власний будинок. Чи є біля нього квіти?
– Так, то для мене особлива втіха. Мені допомогли дизайнери розпланувати сад, у якому ростуть і груші, і яблуні, і черешні. Газони моїх квітників завжди в цвітінні: з весни, коли розпускається перед вікнами магнолія, і аж до грудня, коли розкішно квітують троянди. Люблю поливати газони. Це особлива, неспішна процедура. Я виношу поливалки, до недоступних місць протягую шланги. І коли перші водні струмені досягають своєї мети, я втішаюся. Якщо зайнятий роботою чи перебуваю в гастрольних турне, цією справою із задоволенням займається моя родина.
Накопичення радості: аспект родинний
– Певно, і в родинному колі Ви накопичуєте радість?
– Не приховую, що я нині в другому шлюбі. Від першого маю лише одну радість – донечку Вікторію, яка нині мешкає в США. Там вона знайшла свою половинку – чоловіка Віктора. Ощасливили вони мене чарівною внученькою – Марселою. Ми ніколи не переставали спілкуватися. І досі між нами родинні теплі стосунки. І радість, і негаразди ділимо навпіл.
Давно створив другу сім’ю. Лариса, яка увійшла в моє життя як кохана людина, дружина, – то щастя, з яким я не міг розминутися у житті. Ніколи б не простив собі такого! Вона дуже любить маленьких дітей. Заради них вдруге здобула вищу освіту у педагогічному інституті, хоча перед цим закінчила мехмат факультет університету. Багато років пропрацювала вчителем початкових класів. З нею ми пройшли неабияку школу життя. Зазнали «щастя» пізнати однокімнатну комунальну квартиру, де майже на голові нашої донечки Каріни писалася дисертація. Та багато чого було! Я не люблю плакатися. Моє кредо: хто працює, той має. А ще треба не просто працювати, а багато працювати, щоб жити краще.
Час так швидко стікає… Вже і Каріна стала дорослою. І, що мене непокоїло, теж поїхала за океан із чоловіком Андрієм. Я не заперечував, навіть допомагав їм з виїздом. Знав, що кожна людина хоче пізнати щось краще, хоча для цього наб’є на лобі чимало гуль. Ми з Ларисою страшенно сумували за ними. І неймовірно радіємо – не так давно вони повернулися! Та ще з онуком, якого назвали Еваном!
– Розкажіть про нього.
– Це дідусеве диво треба бачити і чути. Дивуюся семимильному темпу його розвитку. З року і трьох місяців почав говорити. Трохи більше за два рочки Евану нині. Одного разу їдемо в машині. Озирнувся на заднє сидіння, де він сидів у корсеті, і подивувався його замисленості. «Що з тобою, Еване?» – питаю. А він у відповідь: «Думаю. Про життя». Не дитина, а ціла філософія.
– Хороша заявка для серії нових номерів, які буде починати Олег Філімонов словами «Як каже мій Еван…»
– Дякую за презент. Все може бути.
– А чи не хотілося, щоб онук пішов артистичною дорогою, як дідусь?
– На все воля Божа. А зрештою чому б і ні?
– Не обійдуся і без банального запитання: що для Вас щастя?
– Якогось оригінального визначення я не маю. Просто живу. У мене чудова родина: коханна дружина, прекрасні діти, найчарівніші у світі онуки. На превелику радість, живі мої батьки. Маю вірних друзів ще з часів КВК. У мене є улюблена робота. Це дійсно те, чим я люблю займатися: зніматися, виступати зі сцени, вести всілякі розважальні заходи. Маю успішний бізнес. Що ще треба для щастя?
– Знаю, Ви захистили докторську дисертацію. А чи не жалкуєте, що наукове звання змінили на звання заслуженого артиста України?
– Інколи таки бракує студентської аудиторії, де б я міг передавати свої знання молодому поколінню. Саме за такою втратою сумую. А щодо звань, я ніколи не замислювався. Хоча запам’яталися слова губернатора, коли мені вручали посвідчення заслуженого артиста. Він сказав: «Ти, Олеже, давно вже народний, хоча вручають звання заслуженого». Треба замислитися. Є чимало народних артистів, про яких мало хто чув, я ж пишаюся не стільки тим, що я заслужений, скільки тим, що мене знають.
– На порозі Новий 2008 рік. Хотілося б почути від Вас, пане Олеже, побажання і нашим читачам.
– У кожної людини є своє хобі. Хочу, щоб воно радувало і їх самих, і оточуючих. Радість в серці накопичується. Вона багато чого варта! Її не купиш за гроші. Радість треба пізнавати кожного дня. Мені хотілося, щоб люди частіше отримували задоволення від життя, можливо, і завдяки моїй роботі. Знайомі і незнайомі мої співвітчизники, дорогі одесити, будьте терпимими один до одного! Радійте кожній хвилині життя! Накопичуйте радість й періодично дивіться у телевізор, можливо, і я там з’явлюся.
