Як ми вже повідомляли, нещодавно відбулася прес-конференція заступника начальника Держуправління охорони навколишнього природного середовища в Одеській області Валентини Крутякової «Стан водних ресурсів Одеської області». Сьогодні ми подаємо нотатки нашого спеціального кореспондента, навіяні порушеними на цій прес-конференції проблемами забезпечення населення області питною водою.
Дунай – ріка, оспівана багатьма народами, які живуть на її берегах, і які в буквальному розумінні існують завдяки її життєдайним водам. Так, зараз ми все ще можемо говорити про те, що дунайська вода далека від того ідеалу, яким би ми хотіли бачити нашу питну воду; що ріка зазнає значного забруднення на протязі майже всіх трьох тисяч кілометрів своєї довжини (Дунай визнано другою за величиною рікою Європи); що вона потерпає від посушливої спеки і нестриманих паводків. Але навіть страшно уявити собі, до яких катастрофічних наслідків дійшло б у Європі, якби раптом ця ріка зникла, як позникало до неї багато рік, річок і струмків.
Довжина українського берега Дунаю нібито незначна – всього 174 км, але на ньому стоять такі важливі міста південно-західної частини України, як Ізмаїл, Рені, Кілія та Вилкове; саме Дунай, разом з озерами, які він живить, по суті, залишається єдиним значним джерелом водопостачання Дунай-Дністровського межиріччя. Для повного уявлення про гирлову область Дунаю, скажу, що з-понад 5640 км2 дельти цієї ріки, майже 1200 км2 належать Україні. Що вище Ізмаїла Дунай поділяється на два основні рукави – Кілійський і Тульчинський, а Тульчинський, у свою чергу, – на Сулинський і Георгіївський.
Ця ріка приносить в українську дельту велику кількість твердих наносів, які, відкладаючись при впадінні Дунаю в море, призводять до поступового наростання дельти і, звичайно ж, до замулення рукавів. Саме це замулення змусило наших річковиків вдатися до прокладення суднового ходу Дунай – Чорне море, бо лише в такий спосіб можна було відродити діяльність Ренійського, Ізмаїльського та інших українських подунайських портів, а відтак – відродити повноцінне економічне життя всього придунайського регіону.
Щоб зрозуміти, що означає дунайська вода для нашого краю, досить згадати, що на господарсько-питні потреби ми забираємо з гирла цієї ріки майже 7,5 млн м3; на зрошення – майже 52 млн м3 та понад 3 млн м3 іде на сільгоспводопостачання. Тобто, незважаючи на всі негаразди, ріка працює на нас чесно і щоденно. Але якої ж якості її вода? Пригадую, як ще декілька років назад Дунай екологи небезпідставно називали “каналізаційною трубою Європи”, а дехто з них навіть стверджував, що вода його насправді – вже не вода, оскільки вона не відповідає вимогам до неї, особливо до “води питної”; тобто вона не вкладається у її стандарти. А як зараз складається ситуація?
Одразу зауважу, що майже всі країни, які розташовані обабіч Дунаю, вживають заходів до поліпшення екологічної ситуації: перекривають джерела забруднення, запроваджують нові, або вдосконалюють давно існуючі, водоочисні споруди, жорстко карають тих господарників, які наважуються спускати в Дунай чи його притоки забруднені води, або розташовувати там сміттєзвалища та інші екологічно небезпечні об’єкти.
– Моніторинг за станом ріки Дунай, – говорить Валентина Крутякова, – на території Одеської області здійснюють чотири організації, у тому числі сектор моніторингу та оповіщення Держуправління охорони навколишнього природного середовища. Фонові показники якості води в Дунаї характеризуються зараз стабільним станом по мінералізації до 0,4 г/л та низьким вмістом магнію, хлоридів і сульфатів. Підвищення завислих речовин спостерігається лише при проходженні повені. Характерно, що якість води у прикордонному створі міста Рені практично не відрізняється від показників якості води в замикаючому створі гирла Дунаю поблизу міста Вилкового, що дозволяє дійти висновку про формування забруднення Дунаю за рахунок антропогенного навантаження здійснюваного вищерозташованими по течії ріки державами.
Як бачимо, з української сторони забруднення Дунаю мінімальне, а, точніше кажучи, воно практично не відбувається. Але все одно це не звільняє екологічні служби та екологічну громадськість від необхідності постійно контролювати дрібні притоки Дунаю, прибережні плавні та озера; всі ті великі і малі підприємства і тваринницькі комплекси, які здатні впливати на якість води та екологічну безпеку дунайського узбережжя та його островів.
Скажімо, за даними Держуправління охорони навколишнього природного середовища, лише впродовж 2000 – 2005 років на Дунаї скоїлося 9 значних транскордонних надзвичайних ситуацій, під час кожної з яких відбувалося забруднення ріки, що призводило до погіршення всіх хіміко-екологічних показників її життєдіяльності. Тож висновок Держуправління однозначний: “Надзвичайні ситуації призводять до погіршення якості води у Дунаї, який є єдиним джерелом госпитного водопостачання для населення міст Кілія та Вилкове, вони завдають шкоди природним ресурсам дельти ріки Дунай, знищують нерестовища, місця нагулу і кормових угідь різноманітних видів риб. Крім того, на річці Дунай розташовано водозабори рибогосподарського та зрошувального призначень”.
Вже зараз зрозуміло, що подальше поліпшення господарської діяльності на Дунаї залежатиме не лише від координації всіх органів місцевого самоврядування українського узбережжя, але й від налагодження міжнародного співробітництва, яке повинно тривати і по лінії наукових досліджень, і по лінії створення міжнародних екологічних постів контролю. Зокрема, цілком виправдане занепокоєння викликає зараз будівництво в районі молдавського містечка Джурджулешти нафтотерміналу, який може мати значний вплив на екологічний стан Українського Придунав’я. Знову ж таки, моніторинг за діяльністю цього нафтотерміналу повинна здійснювати постійна україно-молдовська (чи, можливо, і з залученням румунської сторони) комісія.
Одне слово, ми повинні передати нашим нащадкам таку ріку, яка й далі гідна була б оспівування всіма народами, що віддавна живуть і вічно житимуть на її берегах.
