– Ну що, з Богом! – Олена Георгіївна Тасмали, праля Будинку милосердя, із хвилюванням натиснула на кнопку «Пуск» нової пральної машини-автомата. Всередині щось клацнуло і задзюрчало.

Праля присіла на стілець і стала дивитися через «ілюмінатор», як у машину затікає вода...

– Здрастуйте! – раптом пролунав жіночий голос.

Праля оглянулася – нікого.

– Здрастуйте! – повторив той же голос. – Будемо знайомі. Мене звуть Пральна Машина. Для вас просто Стіма.

Олена Георгіївна так і сіла.

– Не лякайтеся, – голос лунав зсередини. – Я просто нова модель, розроблена фірмою «Wonder». Як би вам пояснити... Доки не працюю, одержую з навколишнього середовища всю інформацію, аж до вологості повітря. А при натискуванні кнопки «Пуск» починаю думати. Нана-технології!.. В Україну мене помилково експортували. Так я тут ще в районний Притулок для старих потрапила! Ну у вас і дороги: доки мене з Рені до Новосільського везли, все нутро розтряслось. Я очікувала побачити щось страшне. Але тут мені сподобалося: гарний багатоповерховий будинок, чистий під'їзд і навіть квіти на майданчиках. А яке свято на старий Новий рік влаштували! Артисти з райцентру приїхали з концертом, голова адміністрації вітав. А що, він у вас часто буває?

– Так. Торік телевізор привозив, – хрипким голосом промовила праля, що ще не опам'яталася від шоку.

– О'кей! Тепло у вас. Кажуть, цього року індивідуальне опалення на природному газі зробили?

– Так, нещодавно.

– Чудово! Гадаю, спрацюємося. Адже вам не просто було двадцять старих людей обпирати? А, дивись, ще підселять. Скільки у вас тут місць?

– Двадцять п'ять.

– Доки я буду прати, ви можете займатися іншою роботою. Тут справ багато: старі, як малі: за ними потрібно доглядати. Але іноді заходьте, поговоримо. Цікавий у вас тут народ зібрався. А дядько Сашко що вчора відзначав? Він веселий був?

– Пенсію видали.

– Так, краї тут винні, навкруги – виноградники.

– Авжеж... Наші чоловіки як пенсію одержать, сили не розрахують, переберуть... А в персоналу – зайвий головний біль.

– На те ви і люди. Ви ж не встановите на своїх постояльців програму, як у мене: «замочувати», «прати», «віджимати». У людей взагалі все складно. Ось тітка Соня, наприклад. Як, пробачте, її прізвище?

– Коваленко.

– Все життя самотня. Розповідають, у сорок третьому чоловік на фронті загинув. Фотокартка його на тумбочці в рамці. Красивий, молодий. Любить його. Але ж скільки років минуло? Шість десятків. Так все життя і прожила самотньою. Дітей немає. Брати-сестри померли, залишилася самотою.

– Так, тут багато чого побачиш, – праля утерла краєчком хустки сльозу. – Але ж знаєте, е-е...

– Стіма.

– Знаєте, Стімо, у більшості наших старих діти є. Ростили-ростили, а ті про батьків тепер і знати не хочуть.

– Ось вашого дядька Сашка кореспондент нещодавно запитує: «А де ваш син?» А він у відповідь: «А ви читали п'єси Дюма-сина?» Вона йому: «А що, пробачте, сталося з вашою квартирою?» А він у відповідь: «А ви знаєте, як у Тихому океані китів добувають?» Начитаний чоловік, грамотний...

– Та він же плавав все життя, у китобійній флотилії ходив, був навіть помічником капітана.

– Та ви що! Як же вийшло, що «морський вовк» опинився у Притулку для самотніх старих?

– Хто його знає... А наша тітка Марія? Марія Калістратівна Мойсей. Адже чотирьох дітей на ноги поставила. Трьох синів в армію відправила. Один служив на Далекому Сході, другий – у Приморському краї, третій – у Болгарії. Так і не повернулися. Скільки не писала – так про них нічого і не відомо. А донька з чоловіком? Поїхали – ні відповіді, ні привіту. Тітка Марія 18 років за старим самотнім доглядала. А коли той помер, донька його, краля, з'явилася: будинок батьківський продала, а тітку Марію – на вулицю. Вона в нас вже 11 років живе.

– А ось ця маленька жінка, що у вас красиві килими з лоскутів в'яже?

– Клава Паладій, вона – інвалід.

– А яка молодець – без роботи не сидить. Втім, і тітка Соня: дев'ятий десяток розміняла, а все подушечки вишиває, домашній затишок наводить. Людина – не машина, до будь-яких умов пристосується, звикне. А на першому поверсі що у вас за «солодка парочка» живе?

– Це – наші молодята.

– Та ну!

– Уявіть собі. Лідія Миколаївна Петрова в нас живе два роки, а Костянтин Михайлович Гелас потрапив нещодавно. Їй – 67 років, йому – 65. Виникла між ними симпатія. Пішли до нашої завідувачки, до Альони Вікторівни Волкової, так і так, кажуть. Завідувачка наша – душа-людина, виділила нареченому і нареченій окрему кімнату. А щоб турбота була, бабусю-божу кульбабку підселила. Вони вдвох про неї піклуються як про свою дитину.

– Дивно: ходять разом, як голубки. Коли артисти з Рені приїжджали з концертом, так він її відразу на вальс запросив.

– Ви в нас у Притулку для самотніх старих і не таке побачите. Буває, влітку приходять із сільського Будинку культури наші музиканти, брати Панагія, з акордеонами, як почнуть грати – ціла дискотека. Вся округа збігається подивитися, як наші старі танго танцюють. А влітку наші постояльці на риболовлю ходять. Хто може, звичайно, адже в нас і лежачі є. Наловлять риби, юшки наварять. А коли улов великий, рибу солять, потім сушать на балконах.

– Я чула, як голова райдержадміністрації Андрій Миколайович Булгаров казав, що сільрада передала Притулку для старих ще кілька квартир на третьому поверсі. Їх переобладнають для VIP-старих. Буває, діти за кордоном працюють, а за старими батьками нема кому доглянути. Будуть таких привозити сюди. А гроші за послуги підуть на зміцнення матеріально-технічної бази. На мій погляд, непогано, так?

– Можливо... Хоча як на мій погляд, то немає нічого кращого рідного дому. І щоб чисте простирадло мені на старості років рідна донька постелила. Вам, машинам, цього не зрозуміти...

Пролунав звуковий сигнал. Праля отямилась від дрімоти (намотаєшся за день!) і побачила, що блимає червона лампочка – Стіма виконала задану програму і відключилася. Господи, привидиться ж таке...

Праля вийняла білизну і пішла розвішувати її на січневому морозі.