Наприкінці минулого тижня голова Одеської обласної ради Микола Скорик став гостем підсумкового випуску новин телекомпанії «РІАК-інформ».
Пропонуємо вашій увазі короткий виклад основних тем бесіди.
Ведучий Сергій Братчук: Миколо Леонідовичу! В країні з'явився сумний жарт про те, що після нещодавніх подій (мається на увазі недавній інцидент між Юрієм Луценком та Леонідом Черновецьким на засіданні Ради національної безпеки та оборони) кожен начальник УМВС області має побитися із мером якогось великого міста. Ваша оцінка як політика, голови обласної ради та рядового громадянина стосовно того, що сталося. Якими мають бути наслідки інциденту, реакція Президента та народу України?
– Що стосується цих подій, то моє ставлення, гадаю, таке ж, як і в усіх наших співгромадян. Бійка двох державних чиновників на офіційному заході не красить нашу державу. Я, звичайно, цього всього не бачив, тому мені складно давати якусь категоричну оцінку. Є компетентні органи, які мають у цьому розібратися. Але, якщо правда те, що кажуть у пресі, то мають бути відповідні висновки й заходи.
А що стосується жарту... В Одесі, слава Богу, це неможливо, оскільки в нас і міський голова, й начальник обласного УМВС – гідні люди.
Якщо ж у столиці вважають, що саме так потрібно вирішувати питання, то, напевно, це вже системна проблема, яку потрібно вирішувати на державному рівні. І я впевнений, що і правоохоронні органи, і Президент у цьому розберуться.
– Темою минулого тижня стали події у Верховній Раді. Ваша політична сила – Партія регіонів, обстоюючи інтереси своїх виборців, зокрема, щодо питання провадження референдуму щодо НАТО, блокує роботу парламенту й говорить про те, що Президент, Прем'єр-міністр та Голова Верховної Ради України не мали права від імені народу країни посилати заявку до НАТО. Сьогодні ця тема вже обговорюється і в самому НАТО, породжуючи суперечки й конфлікти між тамтешніми чиновниками. Чому Партія регіонів наполягає на провадженні референдуму? Адже Юлія Тимошенко теж не проти цього, але вважає, що такий плебісцит потрібно провадити безпосередньо перед тим, як буде стояти питання: завтра чи післязавтра Україну будуть приймати до НАТО? Дайте оцінку дій вашої політичної сили.
– Я не згодний із тим, що з референдумом потрібно зволікати. Не хочу обговорювати, мав чи не мав право Президент підписувати дану заявку. Гадаю, нашим землякам трішки ближча інша філософія. А саме: чого ми все ж таки хочемо і яким бачимо подальший розвиток нашої країни? Даний лист говорить про готовність України приєднатися до плану дій щодо вступу до НАТО. Давайте без казуїстики. Що означає план вступу й сам вступ – різні речі? Це завтра вступив, а ще два роки готуєшся? Якщо справді підійти до цього питання справедливо, то я не бачу проблеми для керівництва країни провести плебісцит серед народу України вже зараз. Але! Це якщо ми прагнемо довідатися щодо реальної точки зору людей. А якщо просто хочемо надати цьому якусь видимість ради з народом, то краще його взагалі не провадити.
Чесно кажучи, у мене виникають смутні почуття, коли активно розвивається тема НАТО для України. Є політики, які кажуть, що політичні сили, які виступають проти НАТО, насправді у такий спосіб відволікають увагу народу від інших насущних проблем. Я б не став так міркувати, тому що вступ до НАТО – це тема нашого геополітичного становища і шляху, яким ми будемо розвиватися.
Ми часто чуємо, що нам потрібно бути ближче до Росії або до США, НАТО. Але ті, хто ратує за це, забувають, що Україна – самостійна і незалежна держава, у Конституції якої записано безблоковий статус. І такі дії фактично порушують наш Основний Закон.
Знову ж, у цьому питанні є дві сторони. Політики – прихильники НАТО говорять про те, що вступ України до Північноатлантичного альянсу допоможе зміцнити безпеку країни, пов'язуючи це зі скороченням нашої армії, зношенням техніки, слабкістю бюджету тощо. Тоді запитується: безпека від кого? Зараз активно мусується тема, що НАТО та Америка виставляють свої опорні пункти як боротьбу із міжнародним тероризмом. Але не треба бути великим географом, щоб зрозуміти: приєднання України до Північноатлантичного альянсу ніяк не допоможе Європі врятуватися від міжнародного тероризму.
І потім, наша країна межує із Євросоюзом та Росією. Якщо НАТО позиціює ситуацію приєднання України як елемент боротьби із Російською Федерацією, то так відверто й потрібно говорити народу. Сказати, що політики, які ратують за членство України в НАТО, вважають Росію нашим потенційним супротивником у якомусь глобальному конфлікті тощо. Й тоді населення має чітко розуміти, що на нас чекає, зокрема, якими будуть подальші стосунки із Росією. Справді деякі гарячі голови на Заході вважають, що Росія – це величезні простори, надра, які не мають належати одній державі, а підлягають справедливому розподілу між усіма країнами. Але навіть якби таке сталося, то не було б жодного розподілу. Схоже, лише одна країна, та, яка вважає себе наддержавою (та, по суті, на сьогоднішній день нею і є) має право на такий справедливий розподіл.
Є й друга сторона питання, що підігріває наше населення. Окремі політики Росії починають заявляти, що Крим – споконвіку російський, Одеса – теж частина Російської Федерації тощо. Це теж не додає доброго ставлення населення України до РФ. Я на побутовому рівні чув від окремих російських громадян, що ми, українці, у них крадемо газ (?!)
Тобто, якесь крило в російській політиці дає привід певному крилу нашої політики робити крен в бік НАТО.
Насправді нам треба зрозуміти, що немає нічого поганого у статусі країни як безблокової держави. Навпаки, такий статус ми можемо використовувати й розвивати. Швейцарія – яскравий приклад такого прагматизму. Вступ до НАТО – не панацея безпеки нашої держави.
І, нарешті, потрібно зрозуміти, проти кого ми у такий спосіб збираємося боротися і від кого захищатися. Від міжнародного тероризму? Слава Богу, нічого поганого ісламському світові ми не робили.
Статусом України, коли держава живе у мирі і злагоді із усіма країнами, потрібно дорожити. Ми – не супердержава, у нас немає жодних глобальних геополітичних інтересів десь в іншій півкулі, ми повинні думати про те, як допомогти країні стати заможнішою та сильнішою. А вступ до НАТО (окрім тих ризиків, які я назвав) несе досить серйозні витрати щодо переозброєння усієї нашої армії під стандарти НАТО, які істотно відрізняються від колишніх, радянських.
Ось кажуть, що усе оплачує НАТО. А навіщо? У чому така велика користь для НАТО від нашого вступу туди? НАТО тоді стане сильнішим? А сильнішим для чого?
Цей крок вимагає дуже великого фінансового навантаження, але зовсім незрозумілі наші політичні перспективи. Переводити цю тему в площину протистояння непотрібно, але якщо ми хочемо прийти до консенсусу, давайте винесемо її на референдум і запитаємо у людей.
Адже коли ми прийшли в тупик у 2007 році, усі розуміли, що ці вибори нікому не потрібні. Але для миру, спокою, нормальної життєдіяльності та подальшого розвитку держави наша політична сила на них погодилася. Хоча за усіма нормами закону могла б цього не робити.
Чому зараз нашим опонентам не погодитися на референдум і зняти усі питання та пересуди навколо цієї теми?
– Знаю, що Ви регулярно цікавитеся у начальника регіонального управління «Ощадбанку» України в Одеській області Олександра Дацюка, як триває процес видачі внесків населенню. Цікаво, Ви телефонуєте йому як голова обласної ради, економіст чи рядовий громадянин?
– Звичайно, як голова облради, тому що мене хвилює цей процес. Більше того, у мене є домовленість із Олександром Володимировичем, що якщо буде потрібна якась допомога, сприяння, усі органи місцевого самоврядування регіону готові її надати і вже надають. А оскільки я у минулому – банкір, то розумію, наскільки велике навантаження випало на працівників «Ощадбанку», які одержують одну із найменших зарплат у банківській сфері не лише нашого регіону, але й країни. Вони працюють цілий робочий день, який фактично не припиняється, без вихідних. Їм надзвичайно важко, але вони роблять те, що можуть.
Що стосується мого ставлення до теми видачі внесків... Почни я зараз критикувати даний крок, багато наших співгромадян справедливо скажуть: "А чому уряд Януковича не зробив цього"? Те, що зараз відбувається, я б не став цілком паплюжити, тому що для багатьох людей ця тисяча гривень – великі гроші. І, слава Богу, що вони їх одержують. А що стосується попереднього уряду, то фактично Юлія Володимирівна витрачає гроші, які залишилися на казначейських рахунках Януковича. Віктор Федорович та його уряд вважали, що ми маємо розвивати економіку, нарощувати стабільну базу громадян. Тому що ця тисяча гривень навіть для людини незаможної – не ті гроші, які вирішать питання її добробуту або його відсутності. Мало того, ми не розуміємо, як що рахується. Ось нам дали тисячу гривень. А скільки ж внеску нам зарахували? Фактично це елемент купівлі виборця. Що таке тисяча гривень, якщо у радянських рублях в людей "згоріло" 5,10,15 тисяч рублів – колосальні гроші за тими мірками.
Окрім того, що цей величезний тиск на наш споживчий ринок і досить серйозний інфляційний чинник для нього, це не розв’язання проблеми громадян. Хоча ще раз підкреслю, що паплюжити цю дію я б не хотів, оскільки будь-яка соціальна допомога людям – це добре. Інше питання, що це якийсь елемент проїдання. Коли Юлія Володимирівна говорить, що ми спрямуємо гроші від приватизації на погашення боргів «Ощадбанку», це тупик. Гроші від приватизації ми маємо спрямовувати на переозброєння нашої промисловості, інвестиційні проекти тощо.
А що таке так звані борги «Ощадбанку»? Це гроші, які Російська Федерація залишила у себе на рахунках. «Ощадбанк» не є спадкоємцем боргів. Практично Кабмін їх бере на себе і гасить за рахунок державної власності, тобто за рахунок тих же людських грошей.
Це не той випадок, що уряд десь заробив нові гроші й погасив старі борги, швидше, він "із правої кишені переклав до лівої".
