Сьогодні минає 70 років від дня народження відомого поета Валентина Мороза, лауреата літературних премій імені Павла Тичини та Едуарда Багрицького, автора близько двадцяти поетичних збірок лірико-філософської поезії.

Осягаючи таїнства пізнання, поет Едуардис Межелайтіс якось сказав: “Нелегко відкрити людину в людині, інакше кажучи, людину в собі. Але коли поет відкриває людину в собі, – він взагалі відкриває людину...” Так от, майже вся лірико-філософська поезія Валентина Мороза – це ланцюгова реакція мистецького самопізнання, в процесі якого відбувається і мистецьке сотворіння себе як творчої та громадської особистості. В одному з його програмних віршів “Сумніви митця”, що ввійшов до збірки “Дерево на обрії”, цей процес сповідного самопізнання, самотворення і знову – самопізнання уособлено в сумнівах різьбяра, який з каменя (і зі Слова) витворює отой химерно-уявний, та водночас до болю душевного реальний, світ, суть якого йому ще тільки належить пізнати, бо тільки тоді здатен буде пізнати і свою власну, приховану сутність.

...І все-таки я мушу сотворить

Цей світ – хоч би і для самого себе,

Бодай мені потрібно буде зрить

Камінну землю і камінне небо.

Ти, істино, явись хоч уві сні,

Посеред буднів, як посеред світу...

І ще благаю долю:

– Дай мені

Себе в собі у сумнівах творити...

На тлі ніагарського водопаду словоблуддя, яке спадає на нас із сучасного віршотворного потоку отого чуттєвого дрібнокопання, поезія Валентина Мороза праведно вирізняється своєю життепробною аналітикою, своїм прагненням побачити світ не лише таким, яким він романтично уявляється митцеві, а яким він насправді є – у всіх своїх таїнствах першородства і всій своїй поєднуваній непоєднуваності.

І колос важкий на долоні,

І колос жовтого сонця,

І сонце жовтого колосу на стеблині руки моєї –

Всі вони, врешті, мають один

філософський корінь,

І одну філософську сутність –

жменьку зерна живого.

І як мені часто поле бачиться

пантеоном –

Тим, де мільярди мертвих несуть

до нас хліб пізнання.

І золоті стеблини рук їх,

налитих сонцем,

Тихо хитає вітер – першопроходець

Всесвіту...

– намагається віднаходити він потаємні зв’язки, які незримо, але нерозривно і божественно-матеріалістично поєднують у величній зав’язі життя скроплену селянським потом зернину; предками зорану і заповідану ниву та невтомного, у світ цей білий залюбленого оратая – у вірші “Дві хліборобські медитації”. Одному з багатьох творів отієї валентино-морозівської поетичної енциклопедії “Землі – і людини на ній”, яку він започатковував ще своєю першою поетичною збірочкою “Говоріть, колоски, говоріть”, що побачила світ 1962 року у видавництві “Радянський письменник”. Отієї збірки, з якої – і з ковилових цілинно-казахських степів, і з ниви подільських долин ще в ті заідеологізовані підцензурні часи українські плугатарі повставали “...усі, як один, з Золотою Зорею Героя”. Саме так, не з “зіркою”, а з “зорею”, вранішньою прадідівсько селянською, яка і день годує.

Серед митців уже давно побутує теза, що неминучою ознакою справжнього літературного таланту є... тяжке дитинство поета. Якщо це справді так, що то слід визнати, що дитинство Валентина Мороза гартувало його насправді великий талант. Народжений в січні 1938 року, в Кіровограді, він, разом із батьком, кадровим військовиком, опинився на початку війни в західноукраїнському Самборі, а отже, в самому пеклі перших днів війни. У вирі яких батько зник безвісти, а малому хлопчині і його матері – вчительці повелося пройти через сотні кілометрів розбомблених біженських доріг, які врешті-решт привели їх аж до казахських степів.

Згодом, уже студентом університету, Валентин Мороз творчо відболить цими цілинними степами циклом віршів “В степах Казахстану”, яким відкриватиметься його перша збірка, і до якої він прийшов уже відомим одеським літератором, оскільки твори його публікувалися в періодиці ще з 1955 року.

І де б він потім не заробляв собі на хліб – чи то завідувачем сільгоспвідділу Немирівської районної газети на Вінниччині, чи в редакціях інших газет або редактором Одеського обласного радіо – він скрізь залишався вірним світогляду отієї “людини від землі”, образ якої творив і в самому собі, і в своїх не “під селянина”, ні, а таки в справді по-селянськи мудрих поезіях. Які віднаходимо і в уже згадуваних поетичних книжках, і в його збірках “Пісочний годинник”, “Осінній сад”, “Земле моя – доле моя”, “Ми – земля”, “Білий-білий світ”, “Крило трави”.

Валентин Мороз належить до тих постатей, без яких важко, а правдивіше буде сказати, що й неможливо уявити собі зараз український національно-патріотичний, національно-визвольний рух на Одещині. Поєднання гостроти журналістського пера з бунтарським духом істинно українського поета дозволяли йому творити поезії, які ще в ті підцензурні часи читалися в “націоналістіческі настроєних” колах студентства, переписувалися з записника в записник, а деякі з них – і з доноса в донос, щоб потім кадебешники довго з’ясовували: “То хто ж все-таки їх автор?!”. Валентин із тих бунтарів пера, яким перекраювали душу болі українського народу – за мову, за історію, за право на вишиванку і козацькі вуса, за право з гідністю називатися українцем:

Одбоявся... Не хочу більше

Зло присмачувати добром,

Щоб мої помирали вірші

Під моїм же таки пером.

– висповідувався він перед своїм читачем, як перед людиною, яка й сама ще, можливо, не відбоялася, а тому добре розуміє стан душі митця. Який власні ідеали і власну честь вважає невід’ємними від ідеалів і честі свого народу, своєї України:

Одвіку жили у народі

Не фраза красива, не жест –

Але ідеали свободі,

І честь України, і честь...

За них під козацькі клейноди

Йшли люди, і ліку їм несть.

В серцях – ідеали свободи,

І честь України, і честь...

І жде нас одна нагорода –

Нести на Голгофу свій хрест.

А там – ідеали свободи,

І честь України, і честь...

Валентин Мороз – громадянин і просвітянин за покликанням та станом своєї душі. Тому й чергове “річчя” зустрічає з новим рукописом на письмово-письменницькому столі та з ідеалами вищості українського слова, українського народу, української держави. І в цьому – святість його мистецької віри.