ВОЛОДИМИР КУЛИКІВСЬКИЙ. ПРОЩАННЯ З ТРАВНЕМ. ЗБІРНИК ВІРШІВ. ХЕРСОН, 2007.

“Митець живе доти, доки живуть його твори” – саме ця сентенція спадає на думку, коли дочитуєш останні твори нової, вже другої посмертної книжки Володимира Куликівського (1937 – 1985) “Прощання з травнем”, що побачила світ минулого року та приурочена була до 70-річчя поета.

Володимир Куликівський сповідував філософічну манеру віршописання, за якої загальнолюдські морально-етичні формули і поняття пропускаються через критичне сприйняття людини, не раз обпеченої суворими реаліями буття, його жорстокою дійсністю. І саме такий підхід породжує парадоксальність його творчого мислення і світобачення, примушує по-іншому, нетрадиційно поглянути на усталеність окремих наших уявлень, на збаналізовану традиційність деяких підходів. Але це не означає, що автор нав’язує нам істину в останній інстанції, просто іноді він бунтує проти непорушності певних постулатів, спонукаючи або й провокуючи нас до власного критичного аналізу того чи іншого явища.

Здавалося б, безліч разів ми стикалися з тим, що про митців, які зарано відійшли у вічність, теж говорять щось на зразок того, що “він між нами спалахнув, мов зірка, та, на жаль, своє не доспівав”. І раптом у вірші В. Куликівського “Суперечка” натрапляємо на спалах філософського обурення змістом цієї, здавалось би, традиційної форми вияву громадянської поваги і жалоби:

...Недожив, недолюбив,

як треба,

Недослухав небо чарівне...

Чорних рамок

прямокутні ребра

Обіймають те

байдуже “Не...”

Рицарів сльозливої одежі

В суперечці хочу запитать:

Чи давно вже визначено

межі –

Долюбить, дожити,

доспівать?

І хоча б один з них

скаже: – Знаю.

Доспівав, дожив я,

не втаю...

Мовчки зброю я тоді

складаю

І свою поразку визнаю.

Причому я не сприймав би ці рядки лише як заклик до “рицарів сльозливої одежі” не спрощувати підхід до оцінки творчої спадщини митця та до поблажливого визначення “недоспіваності” його творчого набутку. На мій погляд, зміст цих рядків глибинніший. У їхньому підтексті – звернення до Поета і, передусім, до самого себе, з вимогою писати так, наче кожен твір – останній, саме той, яким треба і небо чарівне дослухати, і пісню свою доспівати. До такого ж сприйняття спонукають і рядки іншого вірша – “Найдорожче”, що відкриваються вже значно прозорішими смисловими посиланнями:

Жив я і розмірено,

й спокійно,

Був пророком в завчених

речах: – Ні вітрів, щоб зустрічали

рвійно.

Ні вогню в розгніваних

очах.

А вже через три строфи, висповідавшись не так перед читачем, як перед самим собою, Поет спокутно говорить, ніби всім колегам своїм заповідає:

І тепер я голос підіймаю

Славить без хули і без

пишнот,

Те життя, що нас

і поламає,

Й перемеле жорнами

турбот.

Подібні настрої та сентенції зустрічаємо і в психологічно наснажених віршах: “Не вам судить”, в якому ліричний герой полемізує з тими, хто, “крім сірості і сивини”, не здатен вже “побачить більш нічого”; у “Сонеті перестороги”, з його полемічною сентенцією: “без опору лягає той під ноги, хто має намір сильного убить”, і в кількох інших віршах. А загалом, майже кожен твір Володимира Куликівського – це своєрідний “сонет перестороги”, який застерігає нас від легковажного ставлення до свого таланту, своєї професії, до минувшини і сьгодення нашого краю, до краси, історичної пам’яті і швидкоплинної, але в суті своїй вічної, любові.

Особливу увагу привертає досить сміливий, як на наш час національного, релігійного та політичного фанатизму, вірш В. Куликівського “Пророки”, в якому, віддавши данину ролі національних та доморощених пророків і “пророків”, поет рішуче заявляє:

Пророкам я ніколи

не моливсь,

Бо не один пророк

вже помиливсь

І суд народний їх прокляв

жорстоко.

І погодьмося, що в цих словах теж лунає досить значуща пересторога – від сліпого наслідування усталених схем та соціально-політичних постулатів. Логічним продовженням цього твору постає вірш “Проти вітру”, ліричний герой якого привчає себе іти “проти вітру колючого”, який “може здерти все до кісток”, але не здаватися, твердо вірячи, що за “даллю ясною світить сонце моєї мети”. Тож цілком виправдано автор передмови письменник Юрій Голобородько називає цього вірша, написаного Куликівським ще на початку свого творчого сходження і опублікованого в 1957 році в “Літературній Одесі”, програмним. “Це – без перебільшення – програмний вірш, котрий визначив творчий шлях молодого поета, – пише він. – В подальшій літературній діяльності В.П. Куликівський не уникав хвилюючих тем. В його віршах знаходимо не тільки лірику, а й гостру іронію, що часом переходить в їдку сатиру”.

До цього можна додати, що вірш “Проти вітру”, як і низка інших подібних творів – “Послання суддям”, “Пророки”, “Не вам судить”, “Люблю я травневі бурі”, які тематично та психологічно доповнюють і збагачують один одного, утворюють цілий розділ книжки, вдало названий “Бунтарські мотиви”. Втім, насправді бунтарські мотиви тією чи іншою мірою проявляються і в творах двох інших розділів книжки – “Пейзажна лірика” та “Інтимна лірика”. Чимало роздумів здатні викликати вміщена в цій книжці “Балада про украдену землю”, в якій історично правдиво відтворено й осмислено неординарну подію – викрадення фашистами під час минулої війни багатьох сотень тонн родючого українського чорнозему, який вони ешелонами вивозили до Німеччини; а також незакінчена поема “Любов і хліб”.

Збірка “Прощання з травнем” невипадково побачила світ у Херсоні, якому поет віддав майже 25 років свого життя. Проте дитинство і юність Володимира Куликівського минали в Балті. Тут, на Одещині, були написані й опубліковані перші твори поета (якого до Спілки письменників прийнято вже посмертно, в 1992 році). В одеському видавництві “Маяк” з’явилася і перша його поетична збірка “Подарунок”. Відтак у Балті свого земляка-поета пам’ятають. Його ім’я носить літературне об’єднання, що впродовж багатьох років діє при редакції районної газети “Народна трибуна”, на шпальтах якої публікувалися перші вірші Куликівського; а на будинку, в якому він народився, нещодавно з’явилася меморіальна дошка. Тож, як бачимо, і твори поета, і пам’ять про нього – живуть. І в цьому – вища справедливість, яку тільки здатне виявити суспільство щодо пам’яті свого талановитого земляка.