Під означеною рубрикою редакція має намір упродовж поточного року розповісти про те, чим зараз живуть населені пункти Одещини, котрі колись були центрами адміністративних районів, а в результаті радянських реформацій кінця 50-х – початку 60-х років минулого століття, спрямованих то на укрупнення, то на розукрупнення територій, перетворилися на рядові села і селища міського типу. Серед них Суворове Ізмаїльського, Нова Іванівка Арцизького, Шабо Білгород-Дністровського, Тузли Татарбунарського, Бородіно Тарутинського, Цебрикове Великомихайлівського районів та деякі інші.
Одним з найближчих до Одеси колишніх районних центрів є село Жовтень Ширяївського району.
Воно розкинулося у мальовничій долині річки Великий Куяльник з-поміж висаджених людськими руками лісків за 100 кілометрів від обласного центру і за кілометр від автомагістралі Одеса – Київ. Петровіровка (такою була стара назва) заснована 1814 року на чумацькому (Шпаковому) шляху, що пролягав з Поділля та Волині до соледобувних промислів на чорноморських лиманах: Куяльницькому, Хаджибейському, Бурнасі, Алібеї, Шаганах та Сасику. Тут чумаки відпочивали перед далеким зворотнім шляхом на батьківщину, купували різноманітний крам у осідлих євреїв, збрую для волів і харч собі на дорогу, підковували коней. Усе це сприяло розвитку торгівлі та ремесел. Вже 1830 року Петровіровка була віднесена до розряду містечок Тираспольського повіту. По вихідних тут вирували багатолюдні базари. Частина жителів села займалася сільським господарством, решта – торгівлею, шевством, чоботарством, столярництвом і теслярством, ковальською і бондарівською справами.
Не оминули Петровіровку, де на початок двадцятого століття налічувалося понад тисячу дворів і близько трьох тисяч населення, буревії двох революцій, громадянської війни, розкуркулення, Голодомору.
До сьогодні у стінах будівлі, у якій зараз розташована сільрада, живе пам’ять про те, як у великому підвалі під приміщенням енкавесники катували особливо непоступливих заможних селян, вимагаючи від них видачі прихованого хліба. Багато з тих, хто не погоджувався вступати до колгоспу або здавати вирощений власноруч урожай, знайшли у тих підвальних застінках смерть від тортур. Досвід совєтських катів перейняли гестапівці та агенти сигуранци під час окупації райцентру Жовтень (таку назву село отримало у 1927 році на честь 10-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції) у роки Великої Вітчизняної війни. Тут вони мордували і розстрілювали полоненних бійців Червоної Армії, партизанів і людей, які всіляко підтримували рух опору фашистському режиму.
Хвилюючі, навіть дещо приголомшливі, причому однакові випадки, розповіли нинішній сільський голова Володимир Скульський та секретар сільради Валентина Діброва. Якось Володимир Григорович, готуючи термінові папери, затримався допізна. Занурившись у роботу, почув, як відчинилися вхідні двері до сільради, під чиїмись кроками зарипіла підлога. Голова, не відволікаючись від документів, подумав, що зараз зайде хтось із сільчан. Проте минула хвилина-друга, а ніхто його не турбував. Вирішив сам вийти назустріч відвідувачеві, та ні в приймальній, ні в коридорі, ні на ганку нікого не побачив.
Через деякий час аналогічна історія повторилася з Валентиною Михайлівною, що теж затрималася допізна. Коли розповіли про це старожилам, вони повідали, що в селі справді існує легенда про роз’ятрені душі закатованих, що вряди-годи ночами блукають приміщеннями, піднімаючись догори із вже давно замурованого підвалу...
Час початку головування Володимира Григоровича (було це 10 літ тому) припав на пік розвалу інфраструктури села Жовтень, що до 1959 року було районним центром. Рушилося колись економічно міцне однойменне господарство, а згодом його правонаступник – КСП “Мрія”, наказали довго жити райсільгосптехніка, міжколгоспбуд, спеціалізована пересувна механізована колона, у вкрай занедбаному стані опинилися Будинок культури, дороги, дитячий садок, заклади торгівлі, де нікому було працювати, Будинок побуту.
– Голова йшла обертом, – згадує він, – з чого починати, за що хапатися, у кого просити допомоги?
Перше, чим зайнялися сільський голова, депутати і вся громада – збереженням від повного розграбування і плюндрування усіх будівель, що опинилися без господарів. Колишні магазини, кинуті напризволяще райспоживспілкою, віддали у руки місцевих підприємців, які інвестували їх ремонт і наповнення різноманітними товарами. І невдовзі жителі Жовтня та невеликих населених пунктів Ревова, Польове, Костянтинів, що входять до складу сільської ради, вже не мали проблем з придбанням різноманітних продуктів харчування, товарів промислової групи, оскільки запрацювали 12 торговельних точок, бари, кафе. На базі сільгосппідприємства “Мрія” утворилися приватні господарства “Жовтень” та “Новатор”, з’явилися фермери. Склади, ангари, бокси, адміністративні приміщення, що лишилися на площі 6,5 гектара від колишніх спеціалізованої пересувної механізованої колони та райсільгосптехніки, успадкувало і привело в належний порядок утворене понад 15 років тому товариство з обмеженою відповідальністю “Жовтнева машинно-технологічна станція”. Ініціатор її створення, становлення і ствердження – інженер за фахом, здібний організатор виробництва і адміністратор Василь Іванович Попович. Нині очолюване ним підприємство, котре має у своєму розпорядженні повний набір грунтообробної, посівної і збиральної техніки (комбайн “Кейс” і “Джон Дір”, трактори “Джон Дір” і МТЗ, агрегати точного висіву, сучасне знаряддя для обробітку полів плюс 3,5 тисячі гектарів землі) є солідним гравцем на обласному і державному аграрних ринках.
Ці фактори пов’язані з орендованими землями, викупленими приміщеннями, сплатою податків, сприяли зростанню наповнюваності бюджету сільської ради. Якщо десятиліття тому він ледь сягав 100 тисяч гривень, то минулого року склав півмільйона. Такий стан справ дозволив забезпечувати нормальну роботу дитячого садка, що знаходиться на балансі сільради, вчасно сплачуючи заробітну плату персоналу, розраховуючись за використану закладом електроенергію, паливо, постачаючи його якісними продуктами харчування. Крім того, за рахунок цих же коштів утримується штат (8 чоловік) сільського органу місцевого самоврядування, фельдшерсько-акушерський пункт у селі Ревова, проводиться ремонт доріг, впорядковується територія населених пунктів.
Є у Жовтні два навчальні заклади, котрими можна пишатися не лише в районі, а й в області. Це – загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів, що недавно відзначила свій столітній ювілей, та школа-інтернат І-ІІ ступенів (тут у поточному році відзначатимуть 50-річчя з дня створення). Педагоги, учні та й взагалі сільчани гордяться іменами колишніх вихованців середньої школи – заслуженого будівельника України, лауреата Ленінської премії П. Кононенка, який зробив вагомий внесок у повоєнне відродження і подальший розвиток підприємств вітчизняного металургійного комплексу; відомого у свої часи спеціаліста з декоративного садівництва Л. Сігіди, удостоєного за роботу по озелененню державних об’єктів ордена Трудового Червоного Прапора; учасника багатьох виставок, живописця Б. Геруса та багатьох інших відомих людей.
З особливою теплотою розповів сільський голова про те, що вчився у школі разом зі спокійним, скромним, порядним, цілеспрямованим хлопцем Павлом Шкляруком, про подвиг котрого у червні 1966 року розповіла газета “Правда” та ряд інших видань Радянського Союзу.
...Павло, закінчивши Жовтневу середню школу, став курсантом військово-авіаційного училища. Під час одного із самостійних навчально-тренувальних польотів у літаку 20-річного юнака відмовив двигун. Часу на роздуми лишалися лічені секунди. Або катапультуватися, або, щоб не постраждали люди, вивести літак за межі великого приволзького міста, хоча тоді врятуватися вже не вдасться... Павло вибрав останнє.
У пам’ять про цей героїчний вчинок у Жовтні, Ширяєвому та Одесі тоді з’явилися вулиці Шклярука, а на подвір’ї рідної школи льотчика-героя йому встановлено пам’ятник.
Відтепер у селі шанують й ім’я жовтненця молодшого покоління, нині одеського підприємця Валерія Івановича Юрдика. Завдяки його активній організаторській та інвестиційній діяльності на руїнах зведено симпатичний магазин і відновлено величний храм, котрий за радянських часів було перетворено на колгоспний склад. Довкруж відбудованих магазину та церкви, якої не в кожному місті знайдеш, впорядковано території, прокладено зручні під’їздні шляхи. Турботами депутатського корпусу (він налічує 20 чоловік) вдалося поновити роботу Будинку культури зі зручною глядацькою залою на 600 місць, кімнатами для репетицій колективів художньої самодіяльності. Слава Богу і дітей в обох школах та дитячому садку за останні роки не зменшилося (та навіть побільшало), і працюючої молоді вистачає, і людей середнього та старшого покоління, охочих співати у хорі, грати в духовому оркестрі чи ансамблі народних інструментів, танцювати, займатися народними промислами, вистачає.
Не стоїть гостро тут і проблема безробіття. Адже, крім названих вже підприємств АПК, установ та закладів, у селі знаходяться дільнична та ветеринарна лікарні, поштовий відділок, ретрансляційний комплекс з потужною телевежею, що забезпечує надійним сигналом ряд районів центральної і північної зон області, кабельні дільниці зв’язку. Перспективи розвитку свого населеного пункту жовтненці вбачають в отриманні блакитного палива. Відвід від магістрального газопроводу, що пролягає землями Ширяївського району, і газифікацію села заплановано розпочати, а якщо всі із передбачених на це 5 мільйонів гривень будуть виділені з бюджетів усіх рівнів, то й закінчити вже цього року.
А ще поблизу Жовтня, на автомагістралі Одеса – Київ, має з’явитися сервісний комплекс, що складатиметься із заправочної станції, центру технічного обслуговування, торговельного міні-маркету, ресторану, готелю. А це теж хороша перспектива. І в плані збільшення кількості робочих місць, і в плані поліпшення культури обслуговування.
