Свята закінчилися. Будні почалися. Скільки справ незроблених нагромадилося – ох! Свята – це погляд в далину, у майбутнє. Це насолода надій. А тепер наш тверезий погляд спрямований на найближче, найневідкладніше. Дрібниці – великим планом! Немов під збільшувальним склом.
Повинен сказати відверто: це – нездорово! Це в нас щось з очима! Але лікар-окуліст не допоможе. Справді – свята для того і придумані, щоб відрегулювати нашу оптику. Знаєте, яка найвірніша? Звичайно, у дитини – тому що вона дивиться на світ широко розкритими здивованими очима. І з якою надією! З якою готовністю до радощів! І ще – у закоханого юнака. Уявляєте, що було б, якби він бачив всі дрібні побутові подробиці в особі і поводженні коханої! А він, навпаки, бачить тільки ідеальне, не побутове, гарне, і як безбожно перебільшує! Молодець, так би і нам треба: перебільшувати гарне, зменшувати погане і дрібне.
Але ні, ми вже серед дрібниць, які безумно розростаються, і починається гонитва, поспіх. Кого не запитаю, всі скаржаться, що бракує часу. На що не вистачає? На ремонт? (Кожен другий або третій з моїх знайомих – займається нехай і не євроремонтом, але хоча б банальним клеєнням шпалер). У тому-то і справа, що на це – час (і гроші – чималі!) все ж таки знаходять. Можливо, бракує часу на телевізор? На жаль, і на це – вистачає. Хоча я намагаюся тепер мати таких знайомих, які телевізор майже не дивляться. Особисто я – навіть власною фізіономією на екрані не милуюся, оскільки антена на даху давно чи то звалилася, чи то украли. Упокорився! Виявляється, приємніше, коли хто-небудь тобі зателефонує і скаже: «Як ти добре виглядаєш! Послухай, як тобі це вдається?» І я відповідаю, що в мене є секрет. Дуже, дуже великий секрет. Хочете, відкрию? Тільки для того, щоб скористатися ним – у вас все одно... не знайдеться часу!
Але якщо вже взявся писати – поділюся: я щоранку... сам собі аплодую! Роблячи ранкову гімнастику – кручу руками в передпліччях, і долоні самі собою зводяться разом, і виходять гучні оплески. І промовляю: молодець, що не залежався, встав (хоча дуже не хотілося). Молодець, що гімнастику робиш (хоча дуже не хотілося). Молодець, що час знайшов сам себе похвалити. Адже саме для цього у нас зазвичай і не знаходиться часу!
Справді – мова йде про речі, які дуже мене цікавлять. Розмінявши восьмий десяток, я все уважніше дивлюся на «плем’я молоде, незнайоме». І бачу, що ледве чи не всі вони – просто нестерпні трудоголіки! Мій комп’ютер цього слова довго не розумів, але читачеві воно зрозуміле і без перекладу. Всі працюють, всім страшенно ніколи, ну а деякі дорослі люди – ті і на трьох роботах працюють. Ні, моє покоління знало, що таке блаженство лінощів, приємного байдикування, споглядання стелі або власного пупа, а ще краще – бесіди із найприємнішим співрозмовником, тобто із самим собою. У сьогоднішніх людей катастрофічно бракує часу саме на спілкування – не тільки з іншими людьми (вже це ми знаємо!), але і із самим собою.
І я починаю замислюватися про причини цього. І роблю парадоксальний висновок: люди багато працюють не для того тільки, щоб багато заробляти (або багато чому навчитися). А для того, щоб… багато працювати. Щоб часу вільного не було. Щоб заведений мотор працював на великих обертах, і приємно бадьорив своїм темпом і ритмом, щоб життя здавалося наповненим, змістовним, не безглуздим. Тільки не зупинятися, в жодному разі не зупинятися!
Років тридцять тому талановитий та популярний журналіст написав повість, яку назвав дуже точно: «Зупинитися, оглянутися…» Але зупинитися, зупинити інерцію свого життя – отже, замислитися. А раптом настане мить істини, і ненароком зрозумієш, як мало сенсу в тому, що ти вважав таким важливим і життєво необхідним? І стане зрозуміло, що всі ці «справи, справи, справи» – лише зручний спосіб втечі від найголовнішого. Але тоді потрібно і запитати себе твердо: а що – найголовніше? Як кажуть студенти, це питання на засипку. Особливо для сучасної людини, якій навіюють, що найголовніше – схуднути так, щоб розміри талії та інших частин тіла відповідали скороминучій моді, або ж вигідно вкласти гроші, щоб круто заробити, або зробити запаморочливу кар’єру.
Про «головне» – пишуть на всіх рекламних щитах. А зупинитися – означає раптом згадати одного біблійного старця, який шукав сенс життя то в тому, то в цьому, і кожного разу говорив: все – суєта суєт і всіляка суєта. З чого, звичайно, не випливає, що все побутове і життєве не має ціни, – просто потрібно знати йому щиру, відносну ціну. Цей майже вже нечутний шепіт, що долинає з далечіні століть, “усе – суєта суєт” – повинен просто відновити в нашій свідомості істинну ієрархію цінностей.
Спробуйте. Відновіть. Цікаво, що у вас вийде? Яка цінність постане на першому місці, – якщо не автомобіль престижної марки, не триповерхова дача, не гроші, не кар’єра? У так звані роки застою, – коли на тлі відносної ситості життя стала очевиднішою його бездуховність – я якось прийшов до старшокласників з лекцією від товариства «Знання». Не так вже важливо, якою була тема лекції. Важливо, яке запитання я їм поставив. Я запитав у них: що для вас є найголовнішою цінністю? Посипалися впевнені стандартні відповіді, розраховані на оцінку «відмінно». І ось – у присутності разом зблідлої вчительки – я сказав: найголовніша, найбільша цінність кожної людини – це вона сама для себе. Всі сторопіли: їх цьому не вчили, і взагалі – чи не проповідую я індивідуалізм? А то і найсправжнісінький примітивний егоїзм?
Справді, я мав на увазі те, що ще дві тисячі років тому називали «внутрішньою людиною» – на відміну від людини «зовнішньої», ніби цілком вивернутої назовні, яка демонструє себе. Чи не зрозуміло, що ця остання сьогодні і панує (і тоді вже панувала!) Та все ж таки в кожному з нас є хоча б зародок «внутрішньої людини» – і ми, так чи інакше, хоч інколи зустрічаємося із самим собою. Тільки от – з яким собою? Зі справжнім, відвертим, щирим, люблячим, який чекає і від нас – любові до себе? Що ми йому – своєму сокровенному «я» – скажемо? Чи зуміємо відповісти на його здивовані запитання? Якщо зуміємо, якщо готові навіть визнати гірку правду – то в нас є шанс подружитися із самим собою, полюбити себе, тобто не самолюбство своє плекати, а найголовніше в собі – любити.
Чи любимо ми себе? А якщо ні, то як можна, не люблячи себе – «любити ближнього»? Адже сказано ж: «возлюби ближнього, як самого себе». Тобто передбачається, що любов до себе – первинна, і є основою, фундаментом для любові до всього іншого. Але якщо ми себе не любимо, душу свою не любимо – то життя перетворюється на… втечу від себе.
…І куди ми так поспішаємо? У життя – чи від життя в його справжності і неповторності? До себе – чи від себе?
