Виступаючи на оборону зеленої краси нашого степового краю, ми час від часу повинні звертатися до прикладів минулого, в якому віднаходимо чимало взірців того, як дбали про його озеленення тодішні державні мужі та чиновники. Один із таких прикладів можна віднайти в документах, що стосуються головного попечителя і голови комітету про колоністів Південного краю Росії генерал-лейтенанта Івана Інзова.
Із запису в журналі Верховної ради Бессарабської області ми дізнаємося, що про призначення на високу посаду головного попечителя і голови комітету, який повинен дбати про колоністів Південного краю, генерала Інзова, болгарина за походженням, було оголошено на засіданні цієї ради 27 липня 1820 року. «1820 года 27 июля, – мовиться в цьому документі, – в совещательном заседании Бессарабского Верховного совета присутствовали господа: правящий должность полномочного наместника Бессарабской области генерал-лейтенант и кавалер Иван Никитич Инзов. Бессменные от короны члены: военный советник Логвинов и ключер Черкез. Об увольнении г-на генерал-лейтенанта Алексея Николаевича Бахметева в отпуск за границу для поправления расстроенного здоровья от тяжких ран и долговременных трудов... и о назначении к исправлению должности, впредь до повеления, главного попечителя и председателя комитета о колонистах Южного края России г-на генерал-лейтенанта Инзова...»
Коли на посаду чиновника такого високого рангу призначають відому в краї людину, а тим паче – військового, то одразу ж виникає природне і то досить прискіпливе питання: «А з чого ж ця людина почне свою діяльність?» І когось може вразити той факт, що намісник Бессарабської області, в якій існувало безліч проблем, почав наводити порядок із... лісових насаджень! «Его высокопревосходительство исправляющий должность полномочного наместника Бессарабской области генерал-лейтенант и кавалер Иван Никитич Инзов, – читаємо в “паперах Верховної ради”, – словесно объявил, что во всех российских губерниях, где только произрастают леса, хотя в малом количестве, и где можно достать деревьев, в некоторых заботливостью местного начальства, попечением помещиков и трудами поселян, все почтовые дороги обсажены аллеями из диких деревьев, в некоторых же местах сии аллеи доведены до такой степени, что проезжающим и проходящим доставляют особенное удовольствие и пользу, ибо во время зноя служат им тенью, толико нужною для прохлады путешественника, зимою же, во время бури, когда дорога заносится снегом и путешественники, теряя оную, могли бы подвергаться бедствию от холода и самой гибели, сии аллеи заменяют проводников и доводят их до благонадежного убежища».
Навіть якщо припустити, що Інзов дещо ідеалізував стан російських поштових трактів (а такими були основні шляхи, що пролягали між населеними пунктами), то й тоді добре, що він порушив питання озеленення шляхів, намагаючись всебічно аргументувати його корисність. Одначе цей виступ генерала перед чиновництвом так і залишився б сентиментальним спогадом, якби не логічне продовження його, засвідчене таким ось протокольним записом:
«По сим самым убеждениям его высокопревосходительство предлагает Совету придумать способ к обсажению на первый раз в течение теперешней осени и будущей весны почтовой дороги от Хотина до Бендер по обеим сторонам деревьями хотя в один ряд; посажение же другого ряда деревьев оставить до дальнейшего времени.
Определили: обсажение деревьями почтовой дороги от Хотина до Бендер возложить на хозяйственное попечение исправничеств Хотинского, Ясского и Оргеевского, под непосредственным наблюдением областного правительства, а в особенности г. гражданского губернатора. Нет сомнения, что господа помещики и прочие владельцы земель будут руководимы общей пользою...»
Зрозуміло, що хотинсько-бендерський тракт став лише початковим етапом озеленення краю, якого так домагався Інзов, дбаючи і про прояву в бессарабських та буджацьких степах і лісових смуг та виноградників; і про шанобливе ставлення до землі. Зверніть увагу на заключну думку цієї постанови повноправного імператорського намісника Інзова: «Нет сомнения, что господа помещики и прочие владельцы земель будут руководимы общею пользою...»
Звичайно ж, ця коротенька стаття під рубрикою “екологія краю, екологія душі” – не дозволяє вдаватися до розлогих досліджень того, як саме Інзов дбав про розвиток виноградарства на задністровських землях, і як озеленення краю поєднувалося у його намірах із відродженням віри і духовності цього краю. Але щоразу, коли я бачу обабіч доріг отих “поштових трактів”, які ведуть від села до села, від містечка до містечка, кілометри цілковито занедбаних лісосмуг і тисячі вирубаних дерев; коли кидається у вічі варварське ставлення до тих гайків, які вдалося виплекати нашим предкам по степових пагорбах і річкових видолинках, я завжди згадую давнього керівника краю Інзова, який був переконаний, що кожна прокладена у степах дорога повинна тішити людське око своїм зеленим обрамленням, а насаджені уздовж неї лісові смуги повинні слугувати орієнтиром та прихистком мандрівникові під час спеки і негоди.
Пригадую, як минулого літа головний лісничий області Олександр Скрипник з болем в душі говорив про ті проблеми, які пов’язані з нашими лісосмугами. І не лише тими, що обабіч доріг. Свого часу, здебільшого в п’ятдесяті-шістдесяті роки, по південних степах з’явилися тисячі кілометрів лісосмуг, які покликані були рятувати наші поля від пилових бур та суховіїв, змінювати клімат степів, дарувати їм кисневу свіжість і мальовничість. Тоді кожна така лісосмуга мала свого реального господаря в образі сільрад, колгоспів і радгоспів – з їх технікою і робочими руками. Відтак ці лісосмуги прочищали, підсаджували, підживлювали, омолоджували, оборювали, рятуючи їх від степових пожеж. Але в наш час стан більшості лісосмуг такий, що постає питання: а чи не повернемося ми незабаром до цілковитого степового безлісся?
Причин подібного становища кілька. По-перше, щоліта сотні гектарів лісосмуг вигорають, адже в спеку досить кинутого з кабіни проїжджої машини недопалка, щоб десятки гектарів степу і лісонасаджень вигоріло. А ще ж трапляється й необережне поводження з вогнищами відпочиваючих “шашличників”, і навіть зухвалі хуліганські підпали, здійснювані підлітками.
Інша біда – тисячам сільських родин нема чим опалювати свої оселі, і це змушує їх робити нічні рейди на поближні лісосмуги, вирубуючи під корінь тисячі дерев. Чимало лісосмуг гине ще й через свою старість та занедбаність. Та найбільша біда лісосмуг у тому, що вони не мають реального господаря. Ні-ні, я добре знаю, що переважна більшість із них належить місцевим сільським громадам, які уособлюються сільрадами. Але що таке сучасна сільрада? Це голова, секретар, землемір і бухгалтер, за якими тепер уже не стоїть економічна та людська потуга колгоспів і радгоспів. Відтак, у цих сільрад нема ні коштів на те, щоб ці лісосмуги відроджувати та доглядати, ні коштів та штатних одиниць для того, щоб потім ці насадження охороняти.
Певним розв’язанням цієї проблеми була б передача всіх лісосмуг місцевим лісгоспам, але, по-перше, це потребує законодавчої основи, по-друге, спочатку слід провести інвентаризацію всіх цих насаджень та їх експертну оцінку, а потім додатково виділити лісництвам кошти на відродження насаджень та штатні одиниці – для догляду і охорони.
Тобто, як бачимо, кожну нашу невеличку степову лісосмугу облягає ціла низка державних проблем. Але дуже хочеться сподіватись, що колись з’являться у нас керівники та законодавці, які нарешті згадають і про стан озеленень наших “поштових трактів” та почнуть діяти “будучи керованими загальною користю” для громади і всього народу.
