Зараз багато хто згадав останнього кошового отамана П. Калнишевського, хтось намагається прикрасити події, хтось, як завжди, поливає грязюкою, не вдаючись особливо до подробиць відтворених історичних фактів. Але історія у нашого народу є, ми не повинні принижувати її і робити з неї знаряддя для сучасної ворожнечі і злопам'ятств.
Англійський політичний діяч Е. Берк колись вірно сказав: «Історія — це союз між померлими, живими та ще не народженими». Ми не повинні позбавляти наших дітей і онуків можливості знати і шанувати історію нашого народу. На мій погляд, однією з видатних особистостей нашої історії є останній кошовий отаман Запорізької Січі – Петро Іванович Калнишевський.
Згідно з проведеними біографічними дослідженнями, Петро Калнишевський народився в 1691 (за деякими даними в 1690 р.) році в с. Пустовійтівка (зараз Роменського району Сумської області). Існує легенда про те, як він потрапив до Запорізької Січі. Восьмилітній Петрик нібито пас худобу за селом і зустрів невеликий кінний загін запорожців. Хлопчик попросив попробувати козацької люльки. Його прохання розвеселило козаків, вони зупинилися і пригостили малюка. Дізнавшись, що запорожці їдуть на Січ, Петрик попросив їх узяти з собою і його. Так він став джурою (прислужником, гінцем) у одного з сотників.
За довгі роки бурхливого і небезпечного козачого життя П. Калнишевський набув величезного досвіду як у військових, так і в державних справах. Він пройшов довгий шлях від козачого джури до кошового. П. Калнишевський обирався військовим осавулом, тривалий час був військовим суддею Запорізької Січі, що за обсягом влади і авторитетом було другою посадою після кошового отамана.
Вперше кошовим отаманом Запорізької Січі П. Калнишевський став в 1762 році, але пробув на цій посаді трохи менше року. Мабуть, Калнишевський не сподобався цариці Катерині ІІ, оскільки після відвідин ним її коронації він був усунений з цієї посади. Слід зазначити, що в середині XVIII століття царизм відмінив вибори на Січі. З тої пори кошового та інших керівників обирали не на громадських радах, а на обмежених по кількості зібраннях, де, як правило, затверджувалися рекомендовані царицею кандидатури.
Але П. Калнишевський мав настільки великий авторитет серед козаків, що, ігноруючи думку цариці, в січні 1765 року, всупереч її волі, він був повторно обраний кошовим отаманом Січі. Калнишевський посідав цю високу посаду десять років підряд, чого раніше в коші «споконвіку не бувало». Справа «Про самовільне обрання козаками отаманом Коша Запорізької Січі Калнишевського» розглядалася спеціально утвореною слідчою комісією, але ні визнання запорожців винними, ні ордер малоросійського генерал-губернатора Рум'янцева про призначення кошовим Григорія Лантуха не допомогли імператриці усунути Калнишевського.
Оскільки імператриця готувалася до війни з Туреччиною, в якій українському козацтву відводилася чи не вирішальна роль, Катерина ІІ змирилася з самовільним обранням кошового і визнала Петра Івановича на цій посаді.
Саме у російсько-турецькій війні 1768 – 1774 років кошовий отаман П. Калнишевський увійшов до історії як видатний військовий діяч. Треба відзначити, що ланцюг успішних військових операцій, які по справжньому були оцінені Катериною ІІ і знайшли своє письмове відображення, були проведені козаками на чолі з П. Калнишевським саме поблизу турецької фортеці Хаджибей, яка була розташована на території теперішнього Приморського бульвару м. Одеси.
Так, 12 червня 1770 р. під безпосереднім керівництвом кошового, якому було вже 80 років, запорожці захопили передмістя Хаджибея, а 13 липня 1770 р., під обстрілом турецького флоту і з фортеці козаки захопили форштадт Хаджибея. Про хоробрість запорожців під час цього бою головнокомандуючий Другою армією Петро Панін негайно доповів цариці.
Катерина ІІ настільки була вражена цими успішними бойовими діями, а також кількістю здобичі, що тут же похвалилася цим у листі від 22 червня 1770 р., адресованому Вольтеру.
У цьому ж 1770 році за особливі заслуги у боях проти турецьких військ Катерина ІІ усьому війську Запорізькому оголосила подяку за відвагу, а самого отамана П. Калнишевського цариця нагородила найвищою нагородою імперії – орденом Андрія Первозванного і присвоїла йому військове звання генерал-лейтенанта російської армії. Відомо, що саму медаль було зроблено зі щирого золота й осипано діамантами.
Запорізьке козацтво, значною мірою завдяки особі Петра Калнишевського стало «модним явищем» у придворних колах Петербургу. Багато російських вельмож і офіцерів прагнули записатися в реєстр війська Запорізького, прославленого перемогами в битвах. Сам новоросійський генерал-губернатор Г. Потьомкін висловлював свою пошану і любов до війська Запорізького. У 1772 році Потьомкін навіть розіграв фарс, попросивши П. Калнишевського записати його в козаки, що і було зроблено.
Як кошовий отаман Калнишевський проявив себе як видатний державний, політичний, дипломатичний і військовий діяч. Калнишевський, уміло будував дипломатичні відносини і, уникаючи прямої конфронтації з Росією, намагався вести самостійну політику і передусім почав зміцнювати економічну незалежність Запорізької вольниці. Завдяки його ініціативі, в диких степах почали зростати села, хутори-зимівники, в яких селилися втікачі з кріпосної неволі, звільнені в'язні з турецького і татарського полону. На запорізькі землі Калнишевський переманює також молдаван і болгар з Нової Сербії, Полину і Буджака. Результатом його зусиль стала поява 45 нових сіл, більше 4 тисяч хуторів-зимівників, в яких до 1775 р. проживало близько 50 тисяч хліборобів.
Діяльність кошового цього періоду навіки прославилася в приказці: «Як був кошовим Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то лежав на столі цілий книш». Пізніше Катерина II напише: «...Внедряя собственное земледелие, разрушали они тем саму основу зависимости их от престола Нашего и мыслили, конечно, образовать из себя посреди отчизны область, полностью независимую, под собственным своим неистовым управлением».
Достатньо багато уваги П. Калнишевський приділяв також гуманітарній сфері Нової Січі. Він стежив, щоб школи своєчасно і в потрібній кількості забезпечувалися приміщеннями, продуктами, книгами. Освіта фінансувалася за «кошт війська». При розподілі прибутків від торгівлі і військової здобичі частина коштів обов'язково виділялася на школи.
П. Калнишевський був достатньо заможною людиною, і за його власні кошти в Україні було побудовано багато церков, що збереглися і до наших днів: церква в Лохвіце, дерев'яна церква Св. Трійці в Пустовійтівці, дерев'яна церква Св. Покрови в Ромнах, кам'яна церква в Межігорському монастирі і Георгіївська церква в Петриківці. Не жалкував грошей кошовий і на церковні книги, начиння і одяг. Церкві в рідній Пустовійтівці Калнишевський подарував Євангеліє, обрамлене сріблом і прикрашене коштовними каміннями. Як і Гетьман Мазепа, він регулярно посилав внески в Церкву Труни Господньої в Єрусалимі. Срібні і позолочені чаші, ложки, зірки та інші цінності від Калнишевського досі зберігаються на Святій Землі.
Як відомо, після закінчення війни з Туреччиною Росія вже не потребувала військової підтримки волелюбних запорожців, після чого імператриця тут же вирішила скористатися випадком, щоб назавжди покінчити з козацькою вольницею.
У ніч на 17 червня 1775 р. табір запорожців був оточений загоном російської армії під командуванням генерала П. Текли і, оскільки, сили були нерівні, П. Калнишевський переконав козаків «не проливати християнську кров» і здав табір без бою. Загарбники розграбували військову скарбницю, вивезли зі сховищ зброю та припаси, а також архів коша Запорізького. Кошовий отаман П. Калнишевський, військовий писар І. Глоба і військовий суддя П. Головатий були заарештовані, а майно їхнє конфісковано. Під конвоєм Калнишевський був доставлений до Петербургу у Військову контору, де пробув в ув'язненні близько року, спершу його передбачалися стратити, але за клопотанням Потьомкіна страту було замінено на ув'язнення в Соловецький монастир.
У холодній, сирій ямі, розміром 1м на 2 м П. Калнишевський сидів 16 років, після чого йому була відведена звичайна окрема камера, де він просидів ще 9 років. Лише у квітні 1801 року 110-річний в'язень, який за 25 років перебування наодинці осліпнув, отримав, нарешті, права на свободу, за наказом Олександра I, та П. Калнишевський не скористався «даром нового благодійника» і просив дозволити йому «в обителі чекати спокійним духом кінця свого життя, що наближався».
Восени 1803 року він помер. Досі на головному дворі Соловецького кремля перед Преображенським собором лежить надгробна гранітна плита з могили останнього кошового отамана Запорізької Січі.
Доля останнього кошового отамана військ запорізьких П. Калнишевського, на мою думку, відображає всю трагічну історію українського народу і держави з її зльотами, руйнацією, падіннями і відновленнями – немов птаха фенікса. Саме тому і виникла ідея поновити пам'ять отамана, тим паче, що історія його життя має пряме відношення до місць Одеського регіону, що був тоді турецькою фортецею Хаджибей. Адже недарма сучасні історики вважають похід на Хаджибей 1770 р. і бій за Хаджибейський форштадт одними з ліпших перемог запорізьких козаків під час російсько-турецької війни, а так само одним з славних подвигів П. Калнишевського як полководця.
Але це не єдина доленосна нитка, яка пов'язує П. Калнишевського з Одещиною, оскільки саме в Одесі знаходиться єдина в Україні ікона «Покрову Богородиці» з Січової Покровської церкви, на якій є прижиттєве зображення П. Калнишевського. Так Божим провидінням ця ікона, що дивом уціліла після пожежі в козацькій церкві під м. Нікополем, в середині ХІХ століття була привезена до Одеси і знаходиться зараз в Одеському історичному музеї. У зв'язку з цим, на мою думку, Благословінь Божих достатньо задля того, щоб вшанувати пам'ять останнього отамана війська Запорізького саме на одеській землі. Ідея звеличити особу П. Калнишевського мене хвилювала давно. Ще в 2004 році, коли будувався Одеський апеляційний господарський суд, зображення отамана Петра Калнишевського було розміщене на одній з фресок, що прикрашають суд. Саме тоді ми разом зі скульптором Михайлом Ревою вирішили запроектувати пам'ятник у вигляді стилізованого зображення П. Калнишевського з ікони «Покрову Богородиці» в бронзі, навколо якого будуть розміщені 8 дзвіниць, присвячених і сумним і радісним подіям в історії українського народу.
Запропоновано встановити цей монумент на місці перетину проспекту Т.Г. Шевченко і проспекту Ю.О. Гагаріна, в сквері біля Одеської обласної державної адміністрації. Для створення пам'ятника і проведення великої роботи по відновленню правди про історію українського народу вже зареєстровано Добродійний фонд ім. П. Калнишевського. Одними з перших дій фонду буде збір коштів і організація роботи по спорудженню пам'ятника. Засновниками фонду стали відомі в державі і на Одещині діячі науки, культури та мистецтва.
При особистій зустрічі зі мною, а також зі скульптором М. Ревою Президент України В.А. Ющенко підтримав ідею створення пам'ятника і доручив мені займатися цією справою. Ми знайшли всебічну підтримку з боку Одеського міського голови Е. Гурвіца, губернатора Одеської області М. Сердюка та голови Одеської обласної ради М. Скорика.
Гадаю, що цю праведну справу по справедливості оцінить вся Одещина і не тільки. Закликаю всіх патріотів України взяти посильну участь в створенні пам'ятника славному синові України Петру Калнишевському.
В. БАЛУХ, голова Одеського апеляційного господарського суду, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, генерал-осавул Українського Козацтва, почесний президент Добродійного фонду ім. П. Калнишевського
