Судова реформа в Україні, як і належить будь-якій серйозній реформі, здійснюється поступово. Та ось лише вкрай нерівномірно. Деякі ділянки роботи, кажучи метафорично, нагадують сучасні будівлі, що вискочили вгору. Там вже сьогодні діє законодавство, що відповідає кращим європейським стандартам. Інші ж більше схожі на руїни середньовічного азіатського аулу. Створюється гнітюче враження, що їх не торкнулися ані аналіз експертів, ані увага законодавця.
Саме у цій, останній якості змушений звернути увагу на юридичний статус голови Верховного суду України, у якому, як у дзеркалі, відобразилися проблеми законодавства України про судоустрій. Він належить до нормативного пласту, не порушеного сучасним етапом судово-правової реформи – так само, як і порядок призначення на посаду судді, інститут дисциплінарної відповідальності суддів, організація суддівського самоврядування. Більше того. Кажучи об’єктивно, статус голови Верховного суду мало змінився з радянських часів, коли він був виписаний під посаду одноосібного голови судової системи держави, який відповідає безпосередньо перед керівництвом Комуністичної партії у Києві та в Москві за виконання партійних завдань. Тоді кожний керівник наділявся такими повноваженнями, щоб «залізною рукою» викорінювати будь-яке інакомислення та зайву ініціативність. Зокрема й незалежність суддів при здійсненні ними правосуддя, яка для будь-якого тоталітарного режиму за усіх часів становила особливу небезпеку.
Звичайно ж, сьогодні незмінність такого статусу містить у собі потенційну загрозу. Досі вона не проявлялася через високі етичні стандарти та толерантність тих, хто посідав крісло голови Верховного суду. Але чи довго це триватиме? Це запитання до усіх, хто залучений до процесу судової реформи. Важко сперечатися із тими, хто стверджує: небезпеку краще передбачити і попередити заздалегідь. Незалежний і неупереджений суд – надто важлива складова української державності, щоб віддавати її на волю випадку.
Величезні владні важелі, дані чинним законодавством голові Верховного суду, справді важко вписуються до концепції цивілізованої та незалежної судової влади, проголошеної Декларацією про державний суверенітет України та прописаної у чинній Конституції.
Сьогоднішні повноваження голови Верховного суду України, по суті, дають йому можливість визначати кадровий склад усієї судової системи країни. Зараз, у розпал кампанії щодо протидії роботі Вищої ради юстиції, яку безпідставно оголосили відповідальною за огріхи при формуванні судового корпусу держави, мало згадують про те, що саме через голову Верховного суду проходять подання про призначення на посаду, обрання або звільнення українських суддів, голів судів та їхніх заступників. Ніхто у державі не має права контролювати, як реалізується це повноваження. У результаті, із урахуванням багаторічних традицій роботи української судової системи, повз голову Верховного суду не проходить жодне призначення на суддівську посаду у державі, і кожний суддя, кожний голова суду має усі підстави почувати себе вдячним та зобов’язаним за своє призначення особисто голові Верховного суду – і навпаки, побоюватися його ж у плані свого звільнення з посади. Не варто пояснювати, яку структуру взаємин вибудовує закон між головою Верховного суду, керівником кожного із судів і кожним рядовим суддею. Це взаємини верховного головнокомандувача, командувача військової частини та рядового солдата. У таких умовах, бажає того чи ні голова Верховного суду, але із урахуванням управлінської культури, що склалася у незалежній українській державі, не те що його вказівка – будь-який його натяк, невдоволений вираз обличчя або тон голосу – багатьма головами судів та суддями сприймаються як наказ вирішити «бойове завдання», яке не підлягає обговоренню й має бути виконаним будь-якою ціною.
У самому Верховному суді, який він очолює, влада голови також має всеохопний характер. Голова Верховного суду не просто головує на засіданнях президії та пленуму Верховного суду України. Саме він вирішує, чи будуть скликатися засідання цих органів, як і коли вони будуть проходити. Саме він одноосібно формує їхній порядок денний – що дає можливість у будь-якій ситуації домогтися розгляду одного питання й, навпаки, назавжди заблокувати розгляд іншого. Багато хто погодиться, що цього достатньо, щоб одержати значний (якщо не повний) контроль над президією та пленумом Верховного суду України і рішеннями , які ними ухвалюються. У результаті створено усі умови для того, щоб одноосібні владні повноваження голови Верховного суду «приростали» за рахунок повноважень цих де-юре незалежних колегіальних органів.
На чолі президії голова Верховного суду, по суті, визначає, хто із суддів опиниться у якій палаті, відповідно, хто із них які категорії справ буде розглядати. Голова Верховного суду одноосібно затверджує штатний розклад та кошторис витрат усього Верховного суду, організовує його фінансування, керує організацією роботи судових палат та апаратом усього суду, у ході чого вирішує: прийняти, не прийняти на роботу, або звільнити, наприклад, досвідченого консультанта або дисциплінованого помічника, допомоги яких потребує той чи інший суддя. Йому ж закон довіряє репрезентувати Верховний суд у взаємовідносинах із усіма органами державної влади – а це і організація вирішення питань забезпечення суддів житлом, оздоровленням, захист суддів від тиску та провокацій.
Знову ж таки, закон створює ситуацію, коли суддя Верховного суду, якому хочеться і одержати премію, і розв’язати житлове питання, і розглядати ті категорії справ, у яких він має великий досвід та особливі навички, і сформувати команду консультантів, які допоможуть ефективно упоратися з пакетом судових справ і одержати захист від тиску зовні – думає насамперед про те, як би при здійсненні правосуддя найбільше сподобатися голові Верховного суду.
Тому, щоб не говорилося про успіхи у боротьбі за незалежність суддів від інших органів влади, коли ми говоримо про взаємини судді та голови Верховного суду, ця дорогоцінна незалежність опиняється під великим питанням. І хоча Конституція наказує судді при здійсненні правосуддя підкорятися лише закону, в умовах, коли закони найчастіше суперечать один одному, ці вимоги вже не виглядають надто безапеляційними. Натомість думка голови Верховного суду з кожного питання справді набуває для судді значення своєрідного найвищого закону, яким він готовий і буде керуватися незалежно від інших обставин.
Говорячи про значні повноваження, прямо й непрямо наданих законом голові Верховного суду, важко обійти увагою органи суддівського самоврядування – а вірніше, їхню нинішню організацію. Тут ми також дізнаємося про багато чого цікавого. Згідно з Конституцією, судова влада – це повноцінна гілка державної влади; гарантії її незалежності, самоврядування і, якщо хочете, самозабезпечення закріплені законом у вигляді передачі суддівському корпусу цілої низки дуже важливих повноважень. Наприклад, можливість вираження недовіри керівнику державної судової адміністрації, яка має на увазі його подальше звільнення. Або право призначати (й звільняти!) одну третину суддів Конституційного суду України – представництво, достатнє, щоб сформувати у Конституційному суді цілу колегію щодо розгляду справ, та й взагалі визначати напрям роботи єдиного органу конституційної юрисдикції у державі, з урахуванням традиційно високого авторитету суддів Конституційного суду, делегованих саме судовою владою (у нинішньому складі і голова Конституційного суду, і його заступник призначені суддями Конституційного суду від імені суддівського корпусу). Право призначати трьох членів Вищої ради юстиції та право припиняти їхні повноваження. Право призначати більшість членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів, які, зібравшись разом, можуть ухвалювати рішення Вищої кваліфікаційної комісії із будь-якого з питань її компетенції, зокрема проти волі решти її членів разом узятих. Усі ці повноваження законом передано з’їзду суддів України, як вищому органу суддівського самоврядування країни. Однак для надзвичайного скликання такого з’їзду достатньо рішення зібрання суддів Верховного суду України, для впливу на яких, як згадувалося вище, голові Верховного суду законом надані усі мислимі й немислимі важелі. Організує з’їзд Рада суддів, яка складається із голів судів та їхніх заступників, поставлених нинішньою редакцією закону у залежність від голови Верховного суду. А відкриває цей з’їзд (і, на практиці, незмінно головує на ньому) голова Ради суддів – він же перший заступник голови Верховного суду України. Подальше коментарів не потребує. Такий з’їзд за визначенням не здатний ухвалити жодного рішення, що йде урозріз із особистою позицією голови Верховного суду, – і, навпаки, приречений завжди і в усьому дотримуватися його думки.
(Закінчення в наступному номері)
