Вадим Брунківський народився не таким, як усі. На ручках і ніжках у нього не було пальчиків, він страждав на косоокість. А згодом у хлопчика відмовили нирки. Щоб врятувати дитину, двадцятичотирирічна мама віддала для трансплантації свою нирку. Про цей випадок писали «Факти», транслювали передачу на першому каналі телебачення. «А чому нічого не розповідає про цю сім’ю, що мешкає в Саврані, наша газета?» – звертаються до редакції читачі.
Будемо відверті. Тому, що було багато сумнівів і роздумів. Ми боялися, що в котрий раз спогади про пережите можуть знову розтривожити ще незагоєну рану у людських душах. Але за збігом обставин у тих же «Фактах» довелося прочитати статтю про те, як, прагнучи заробити великі гроші, інша мати вирішила… продати нирку свого здорового чотирирічного сина. «Ну і що… Йому ж не топлес танцювати!» – безапеляційно заявила вона.
Коли після шоку від такої інформації приходиш до тями, починають поставати запитання. Чому ми такі різні? Що керувало вчинками першої і другої жінки? Щоб одержати відповіді на них, ми все-таки вирішили відвідати сім’ю Брунківських – Цибухів.
Олена – мати Вадима, або просто Лєна, як її усі називають, відразу розсіяла всі наші побоювання. Вийшовши назустріч, вона привітно запросила нас до хати і охоче погодилася відповісти на те, що нас цікавило.
Лєна Брунківська навчалася в Первомайському політехнічному коледжі. Вийшла заміж рано. Коли носила під серцем дитину, лікарі жодних загрозливих симптомів не виявляли. Не насторожували і результати ультразвукового обстеження. А коли хлопчик народився, всі зойкнули. Лєні пропонували відмовитися від дитини.
– Але це питання навіть не обговорювалося, – пригадує пережите Лєна. – Я мати. І дитина, якою б вона не була, повинна бути разом зі мною.
Правда, рідний батько розцінив ситуацію по-іншому. Він просто покинув сім’ю. Лєна не хоче про нього згадувати і давати оцінку його вчинку.
– Життя саме все розсудить, – каже вона. – Напевне, кожному із нас колись доведеться відповідати за те, що вчинив. Де ми тільки з Вадимом не були, – переводить жінка розмову на головне, – і в інституті Філатова, і по інших лікарнях возили – хотіли зробити пластичну операцію рук і ніг. Але Вадим був ще дуже маленьким, і нам радили трохи зачекати.
Коли хлопчику було два роки, Лєна із села Очеретня, де мешкала з мамою, переїхала до Саврані. Тут вона і познайомилася із Владиславом Цибухом. Чоловік не побоявся ні дитини-інваліда, ні тих проблем, що чекали його попереду. Відтоді Лєна, Владислав, Вадим і одинадцятирічний син Владислава Сергій живуть разом однією дружною сім’єю, у якої і горе, і радість стали спільними.
– Мамо, можна я зайду до вас? – почулося під час нашої розмови з іншої кімнати.
Це Вадиму набридло гратися самому, і він вирішив подивитися, хто це прийшов до них. Почувши мої стривожені заперечення (несподівано, напевне, від хвилювання, у мене почало дряпати у горлі, а для дитини будь-яка інфекція може стати згубною), Вадим по-дорослому мене заспокоїв:
– А Ви не переймайтеся, я масочку надіну.
Він так легко і швидко підбіг до матері, що й не скажеш, що у нього сильно деформовані стопи. І ручку дитина вправно тримає (хоча на руках у нього тільки по одному пальчику), і іграшками грається – до всього пристосувався. Тільки коли дивишся на все це, до болю стискається серце… До того ж це не основна проблема.
Коли влітку Лєна і Владислав з дітьми відпочивали на морі разом із сім’ями інших працівників ТОВ «Авантаж», Вадиму стало погано. Висновок одеських лікарів був страшним: не працюють нирки. Вадима направили в Українську дитячу спеціалізовану лікарню «Охматдет».
– У мене й зараз все холоне всередині, коли пригадую, якими виснажливими були для Вадима процедури під’єднання під штучну нирку. Але коли у нього набрякло все тіло, коли йому ставало зовсім погано, він сам просився в реанімацію.
Довго так тривати не могло.
Щоб врятувати дитину від смерті, яка вже чатувала за її спиною, потрібно було робити пересадку нирки. І тоді мама без вагань вирішила стати донором. Так вони потрапили до Києва, до Національного інституту хірургії і трансплантології.
В Україні дітям до семирічного віку рідко роблять трансплантацію нирок. Тож досвід у медиків був невеликим. До того ж стояло питання про те, чи поміститься нирка дорослої людини в організмі малюка.
– Я страшенно переживала, щоб мені не відмовили ще й тому, що у мене друга група крові позитивна, а у сина – друга негативна, – розповідає Лєна. – Але аналізи дали позитивні результати.
Спочатку прооперували Лєну. Коли після наркозу вона прийшла до тями, перше, що побачила, – це було уважне і схвильоване чоловікове обличчя, якому дозволили перебувати в реанімації.
Потім зайшов лікар і сповістив:
– Операція у Вадима пройшла успішно.
Права мамина нирка не викликала дискомфорту у сина. Для батьків то було щастя. Але попереду на них чекало ще багато тривог.
Через декілька днів Вадим сказав:
– Мамо, твоя нирка дуже важка.
Боялися, щоб не було ускладнення. Але все обійшлося.
Зараз шестирічний Вадим виглядає по-іншому, ніж до операції. Він почав набирати вагу. Окрім того, з допомогою медикаментів пригнічується імунітет, щоб не було відторження пересадженого органу, що робить дитину незахищеною перед будь-яким захворюванням.
«Господи, скільки ж довелося пережити цій сім’ї», – подумалося.
Мабуть, вгадавши мої думки, до нашої розмови долучився чоловік Лєни Владислав.
– Нам дуже допомогли люди – і морально, і матеріально, – каже він. – Коли про нашу біду дізнався І.В. Дергачов – директор ТОВ «Авантаж», де я працюю, він відразу виділив велику суму. Організували збір грошей і хлопці. У нас на роботі висіла карнавка, і туди скидали всі – хто скільки міг. Навіть ті, які були у відрядженнях, по приїзді допитувалися, хто збирав гроші, і вкладали свою частку.
– Якби не вони, не знаємо, як було б, – робить висновок подружжя.
Тим часом Сергійко, який став для Вадима не тільки старшим братом, а й вірним і надійним другом, повів малюка на відпочинок. Для дитини це необхідно, щоб набиралася сил. Батьки мріють, щоб він пішов до школи. Лєна тричі на тиждень водить сина до територіального центру СОПОНГ, де працює відділення ранньої та соціальної реабілітації дітей-інвалідів.
Вчитель-реабілітолог Ольга Володимирівна Гончарук про свого маленького учня каже:
– Вадим – хлопчик дуже рухливий, активний, не за роками розумний і кмітливий. Якби ви тільки знали, як він запам’ятовує вірші і як їх декламує! А коли ми провадимо якісь заходи, Вадим завжди на перших ролях. Він дуже доброзичливий, комунікабельний. І діти до нього тягнуться. Вада в нього одна – фізична. Інших немає.
Після розмови Лєна проводжає нас до машини.
– Знаєте, чому я завжди погоджуюся і на телепередачі, і на інтерв’ю? – несподівано каже вона, відповідаючи на запитання, яке я так і не наважилася задати. – Я хочу, щоб всі батьки знали: якщо з дитиною трапиться біда, не треба опускати руки, не треба прирікати себе на бездіяльне очікування вироку долі. Треба шукати вихід, треба боротися, треба робити все, щоб врятувати дитину, щоб продовжити їй дане тобою життя.
Додати до цього нічого. Лєна, як мати, сказала все. І знову пригадалася ота матінка, яка заради грошей намагалася продати внутрішній орган свого маляти…
Напевне, дії і вчинки кожного із нас залежать не тільки від життєвих обставин, не тільки від умов, в які ми потрапляємо. А й від того, які ми є. Яким є те, що називається людським єством. Тому й випробування життям ми проходимо по-різному. Одні ламаються, інші ідуть на злочин чи підлість. А ще інші залишаються ЛЮДЬМИ.
