Сьогодні, у XXI столітті, натуральне господарство вважається ознакою відсталості, свого роду анахронізмом. Проте це мало турбує людей, яких рідна держава прирікає на убогість і тим самим ставить на край фізичного виживання. Щоб скинути із себе залежність від цін на продукти, інфляції та стагнації, громадяни змушені самі про себе піклуватися. У підсумку натуральне господарство у наших селах процвітає так само, як і сотні років тому, а міське населення обзаводиться не тільки горезвісними шістьома сотками (чим давно нікого не здивуєш), але і різною живністю. І все-таки одна справа – мати город або курочок, як підмогу в умовах міста, і інша – одержувати від натурального господарства ОСНОВНІ засоби до існування, знаючи, що ти «сама собі держава».
То ось кому зайці косять трин-траву...
Коли Олександр Плясан втратив роботу, почав без зарплати і допомоги забезпечувати своє існування.
Принаймні тричі на тиждень О. Плясан вирушає на широку рівнину, що розкинулася між Рені і селом Долинським. Дивлячись на Олександра, неможливо здогадатися про те, що він іде на полювання. При ньому немає ні рушниці, ні капканів, ні собаки.
Мисливські угіддя О. Плясана – це сотні гектарів, зайнятих городами (або «фазендами», як почали говорити міські власники земельних ділянок після пріснопам’ятного серіалу «Рабиня Ізаура»). Здавалося б, на кого взагалі тут можна полювати, і до того ж, без зброї та інших пристосувань, необхідних для звіроловного промислу? Насправді ж, ця територія є улюбленим місцем перебування зайців, лисиць, борсуків та інших диких тварин, які не бояться сусідства з людиною.
Все геніальне просте: Олександр ловить свою здобич найпримітивнішими петлями, зробленими з тонкого дротового тросика і розставленими заздалегідь.
У вдалі дні О. Плясан приносить додому по три зайці. Доросла тварина має більше трьох кілограмів чистого м’яса, отож завдяки беззбройному полюванню Олександр майже завжди має можливість приготувати суп, котлети, фарш для різноманітних страв, домашню тушонку і ковбасу.
Іноді в сильцях опинялися лиси, і тоді їхнє хутро іде на пошиття шапок і шуб. Вони приносять О. Плясану невеликий прибуток, який дозволяє купувати продукти, що доповнюють м’ясний раціон.
Аналогічним способом Олександр вирішує і «енергетичну» проблему. Для більшості власників приватних будинків тверде паливо є настільки дорогим задоволенням, що його доводиться частіше заощаджувати, ніж використовувати. Але О. Плясан не купує вугілля і дрова. Чудово знаючи навколишні місця, він примудряється знаходити таку кількість сухостою і хмизу, якого вистачає, щоб опалювати будинок всю зиму. Чи варто дивуватися, що він може собі дозволити не цікавитися політикою держави у плані надання житлово-комунальних субсидій та інших пільг?
