До села Веселого Миколаївського району ми їхали досить довго. Останні п'ятсот метрів уже по самому селу до хати сім’ї Поліщуків довелося йти пішки по бездоріжжю.
У районному управлінні у справах сім’ї та молоді мені пояснили, що на самій околиці малюсінького села мешкає велика й дуже дружна сім’я, тому, підходячи до крайньої хати, я розраховував побачити гучну ватагу дітлахів. Однак картина виявилася зовсім іншою: мене привітали лише тиша, шум вітру та поскрипування відчиненої хвіртки. «Саме час бути у школі», – подумав я й виявився правим: молодші Поліщуки були на заняттях.
Господиня дому, Наталя Володимирівна, нас зустріла із великим подивом. Було зрозуміло, що у їхній хаті нечасто бувають гості. Однак, довідавшись про мету мого візиту, вона привітно запросила до кімнати.
– Заходьте, на вулиці вогко, а я саме грубку натопила, – говорила вона, проходячи через невеличкі сіни.
Щоб переконатися у тому, що в будинку мешкають діти, досить було швидкого погляду по кімнаті: усюди лежать дитячі речі, іграшки, книжки й вироби.
– Сідайте, будь ласка, – запросила господиня, швидко прибираючи з ослону кілька стареньких іграшок.
Діставши блокнот, я приготувався слухати розповідь про те, як живеться великій, незвично великій сім’ї у малюсінькому віддаленому селі.
Наталя Володимирівна Поліщук, будучи за освітою педагогом, обрала цю професію тому, що дуже любить дітей. Ще тоді, багато років тому, після закінчення школи, вибір майбутньої професії, хоча він і не вітався батьками, був однозначним. Закінчивши навчальний заклад, молода жінка стала організатором у місцевій школі і з того часу вже не мислить свого життя без веселої, гучної та різновікової дитячої компанії.
– Я завжди була товариською, – розповідає моя співрозмовниця, – тому просто не могла сидіти на одному місці. Біля нашого двору часто збиралася молодь, і ми весело проводили час. Однак так було доти, доки мені не виповнилося 25 років, коли на світ з'явився мій перший син Андрійко.
З того часу жінка цілком присвятила себе вихованню первістка. Через два роки у сільській хаті з'явилося ще одне немовля. Цього разу дівчинка, якій дали ім'я Катя.
На сьогоднішній день у сім’ї Поліщуків чотири братики й три сестрички. Старшому, Андрію, влітку буде 21 рік, молодшій же, Ганночці, тільки-но виповнився один рік.
На моє запитання про те, як Наталя Володимирівна із чоловіком вирішили завести стільки дітей, господиня дому відповіла досить оригінально:
– Українці завжди були багатодітним народом. А те, що сьогодні в країні демографічна криза й багато сімей просто не зважуються заводити більше однієї дитини, то це, на мій погляд, явище тимчасове. Ось, наприклад, мої бабусі й дідусі мали по троє-п'ятеро братів та сестер. І за тих часів нікого це не дивувало. Тому я, як потомствена українка, не бачу нічого надприродного у тому, що в мене стільки дітей. Для мене навіть дивно, коли в сім’ї дітей немає взагалі.
На її думку, виховувати своїх дітей – це навіть не патріотизм, а швидше обов’язок кожної людини, кожної жінки перед Творцем.
За законами нашої країни, матері п'ятьох дітей присвоюється звання героїні. Однак для цього необхідно виконати досить складну й тривалу процедуру. Наталя Поліщук не ставила перед собою мети одержати нагороду, народжуючи дітей. Тому, коли за законом вона одержала на неї право, їй і на думку не спало для цього довго й клопітко збирати документи та обходити різні інстанції.
Незабаром у сім’ї з'явилася ще одна дитина.
– Знаєте, коли усі діти, які подорослішали, пішли до школи, і я залишилася одна у чотирьох стінах, то відчула таку тугу, що просто вити хотілося. Я вже звикла до того, що навколо мене вирує життя, усе шумить і рухається. Звичайно ж, на самоті залишатися я не могла.
Може, комусь це здасться й дивним, що, виховавши п'ятьох дітей до шкільного віку, я не втомилася, однак я твердо впевнена, що діти – це найсвятіше й найдорожче, що є у нашому житті. І коли вони щасливі – отже, щасливі й їхні батьки.
І все ж таки у цілком благополучній сім’ї, незважаючи на оптимізм та взаємовиручку, існує постійна фінансова проблема. Навряд чи цим можна когось здивувати, адже сьогодні переважна більшість селян змушена миритися зі злиденним існуванням. Однак тут дуже важливо не втратити здатності радіти життю будь-що-будь. Саме такий принцип із самого дитинства прищеплювала своїм дітям Наталя Поліщук.
Нагадаю, що жінка, яка подарувала життя сімом дітям, ще кілька років тому могла претендувати на звання матері-героїні. Окрім медалі, звання давало б їй невеличку матеріальну прибавку. І хоча Закон "про особливі заслуги перед Україною" передбачає надбавку до пенсії у розмірі 25% від прожиткового мінімуму, все ж таки й ця мізерна сума могла б якось поліпшити матеріальне становище сім’ї. Окрім того, з 1 січня 2008 року Указом Президента вводиться одноразова допомога матерям-героїням у десятиразовому розмірі від прожиткового мінімуму для непрацездатних громадян.
При цьому, стосовно нашої героїні, яка вже понад три роки має право на одержання звання, виникли якісь складнощі. Зокрема, сільська рада наполягає на своїй непричетності до процесу взагалі.
Сільський голова Галина Передеренко висловилася з цього приводу так:
– Наталя Поліщук не має статусу тому, що сама не займалася цим питанням.
Тобто, на думку Галини Вікторівни, мати п'ятьох дітей, ознайомившись із законом (до речі, не зовсім зрозуміло яким чином), мала взяти свідоцтва про народження своїх нащадків і зайняти чергу на прийом до кабінетів начальників.
З другого боку, якщо це обіцяє матеріальну вигоду її сім’ї, то чому б і не побігати по інстанціях, доводячи своє право на почесне звання? Однак у Наталі Володимирівни Поліщук з цього приводу інша думка:
– Мене мати навчала так: що ти зробиш своїми руками, на те ти й маєш право. Розраховувати на те, що хтось буде допомагати просто так, не варто. Манни з неба не буде доти, доки ти сама її не зробиш. Ось так я й своїх дітей навчаю. Тому для мене принизливо ходити й просити, щоб мене нагородили.
Доки діти ростуть, ми усіма силами намагаємося прогодувати себе самі. Вирощуємо щось на своєму городі, робимо закрутки. Деякі речі я зі старшими доньками в'яжу.
Я не вважаю, що моя сім’я настільки бідує, щоб ми в когось просили допомоги.
Однак, на думку керівника села, позиція Наталі Поліщук в основі не вірна. Галина Вікторівна Передеренко підкреслює, що до її обов'язків входить забезпечення добробуту мешканців села, а не контроль за тим, чи дали комусь якесь звання.
На мій погляд, шановна керівниця не зовсім розуміє суть власних слів. Адже піклуючись про добробут людей, вона, насамперед, мала б звернути увагу на нужденні сім’ї. І хоча, за її словами, на території сільської ради таких сімей понад 80, проте, пріоритетність роботи з ними не має викликати сумніву у тих, хто перебуває за кермом місцевої влади.
Мене дуже спантеличила поверховість стосовно людей, які не лише за законами країни, але й за законами моралі мають право на глибоку повагу з боку громади.
Що стосується процедури присвоєння звання мати-героїні, то про неї докладно розповів начальник управління у справах сім’ї та молоді Миколаївської районної державної адміністрації Сергій Миколайович Палієнко:
– Відповідно до нормативних документів, органи місцевого самоврядування, тобто у цьому випадку сільська рада, подає на наш відділ клопотання та характеристику на претендента. Після цього документи, які надає претендент, наше управління відправляє до обласної державної адміністрації. Зазвичай ця процедура не займає багато часу.
Сергій Миколайович відзначив, що у даній конкретній ситуації в наявності неінформованість сільського голови, яка відмовляється проявляти ініціативу.
Бюрократична машина, що відрізняється повільністю та неповороткістю, найближчим часом почне працювати – пообіцяли мені у Миколаївській держадміністрації. Із цією метою в місцевій газеті будуть опубліковані витяги із законів, які пояснюють, хто й за яких обставин має право на одержання того або іншого статусу і звання.
Прощаючись із Наталею Поліщук, я поставив їй звичайне у таких випадках запитання:
– Наталю Володимирівно, про що Ви мрієте?
Ні на секунду не замислюючись, жінка відповіла:
– Звичайно ж, про щастя своїх дітей! Нехай вони завжди будуть такими ж добрими як зараз і навіть через багато років не забувають, що вони – це все одна сім’я.
