Він одразу ж привернув до себе увагу журналістів після виступу на засіданні «круглого столу», де обговорювалися шляхи подальшого розвитку сільського господарства у нашому регіоні. Колеги почали запитувати: «А хто це? Чому раніше не бачили на обласних заходах?»
Це був В.М. БАБАНСЬКИЙ – голова агрофірми «Саражинка» Балтського району. Ми домовилися про особисту зустріч.
– Василю Марковичу, чесно зізнаюся, що за багато років роботи не доводилося зустрічатися із Вами. Мабуть, уникаєте усіляких нарад-засідань?
– Ні, чому ж? Просто захід від заходу – відрізняються. Буває, просидиш дві-три години, а потім караєшся: навіщо марно втратив час, якого у селянина й так обмаль.
А сьогодні, переконавшись, що на зустрічі будуть голова обласної ради М.Л. Скорик та губернатор М.Д. Сердюк, відомі депутати облради, провідні вчені, вирішив обов'язково приїхати й виступити. Впевнений, що зустріч не закінчиться однією розмовою. Тим більше, що ще раніше встиг переконатися: два перших керівники області прагнуть спільними зусиллями змінити ситуацію на селі, допомогти хліборобам вийти із тривалої кризи. Про що свідчить й істотна допомога із обласного бюджету.
А про себе що розповідати? Усе життя пов'язано із сільськогосподарським виробництвом. Коли почали розпадатися КСП, організував агрофірму, яку назвали, як і село, "Саражинка", її очолюю вже восьмий рік.
Незважаючи на відомі умови погоди минулого року, спрацювали із прибутком. У нас немає жодних заборгованостей щодо сплати податків, поповнення різних фондів. Заробітну плату видаємо регулярно, кожного поточного місяця. Повністю також розрахувалися із пайовиками за оренду землі.
Запитаєте, звідки кошти? Із власних доходів. Адже ми й сьогодні маємо свиноферму, де утримується до однієї тисячі голів. А це, вважайте, наш солідний банк, де ми за необхідності одержуємо безвідсоткові обігові кошти.
І ще. Минулого року ми одержали по 30 центнерів озимої пшениці на круг, причому на великій площі. І в цьому озиме поле займає 4200 гектарів. Посіви добре перезимували і вже одержали весняне підживлення.
– Істотне розширення озимого клину – це комерційна мета чи тут якісь інші міркування?
– Й інші теж... Адже чому навчає нас місцева погода останнім часом? Влітку, як правило, нещадно палить сонце й довго немає опадів. Не усі ярові культури витримують це, що показав наочно й минулий рік.
А ось озимі культури встигають за усіх ситуацій дати зерно. Ось чому я запропонував і у своєму виступі за круглим столом теж, щоб і в цілому по області взяти цей факт до уваги. Я також підтримую пропозицію із селекційно-генетичного інституту В.М. Соколова: виділити на Одещині поле на десять тисяч гектарів, де буде вирощуватися озима пшениця за інтенсивними технологіями.
Цим ми доможемося, по-перше, повної гарантії одержання необхідного продовольчого зерна для обласного та державного фондів й забезпечимо свою продовольчу безпеку. А по-друге, нам треба мати висококласне зерно із високими хлібопекарськими властивостями. Адже не секрет, що такого зерна в області практично бракує, і його доводиться закуповувати на стороні.
– На селі розпочалися весняні польові роботи. Які у зв'язку із цим виникають проблеми?
– Проблеми виникли раніше, ще до виходу посівних агрегатів у поле. Одна із них пов'язана з обіцяною державою допомогою селу. Знаючи нерозторопність міністерських керівників, я ще у лютому почав оббивати їхні пороги й з'ясовувати, коли ж буде відкрито обіцяне фінансування. Чіткої відповіді так і не одержав до самої весни. Тільки в середині березня стало відомо, що кошти виділяються, й тепер, у гарячу пору, треба бігати по інстанціях оформляти різні довідки. Вважайте, на це піде ще не менше місяця. А селянам вже сьогодні потрібні гроші на насіння, пальне, добрива, інші невідкладні потреби. І так відбувається з року в рік.
Але, можливо, не усі мої колеги знають умови тієї допомоги, яка буде надаватися селу. З ними я встиг ознайомитися раніше, побувавши в Києві.
Отож, у договорі треба вказати, що кожне агропідприємство одержить допомогу лише у тому разі, якщо продасть державі 20 відсотків валового збору зерна, звичайно, за запропонованою ціною.
Допомога надається лише під вирощування продовольчих культур. А як же решта? Чи країні не потрібні ті ж овочі, кормові культури, ячмінь, кукурудза тощо? А на що тоді утримувати тваринництво, яке й так вже доведене до цілковитого занепаду?
Усе робиться за принципом: бери, що дають, і кажи "спасибі". А думка хліборобів мало кого цікавить.
– На нараді за круглим столом Ви згадали про нестикування із постачальниками мінеральних добрив.
– Це ще один приклад, який характеризує ставлення офіційної влади до сільського трудівника. Як член Спілки сільгосппідприємств України, я брав участь у переговорах із керівниками хімічних заводів, які виробляють мінеральні добрива. Там одразу почали нам диктувати свої умови. Ми, мовляв, гарантуємо вам повний обсяг необхідних добрив, а ви нам – їхню купівлю за встановленими нами цінами. Подивилися ми на ті ціни – й за голову схопилися. Вартість однієї тонни за всіма позиціями зросла у порівнянні із минулим роком від 100 до 350 гривень.
Наші докази та економічні розрахунки до уваги не бралися. Мовляв, нікуди не дінетеся: змушені підписати документ. Але ми його все ж таки не підписали, і з цим розійшлися.
Справедливості заради треба відзначити, що лише один керівник – директор Одеського припортового заводу В.С. Горбатко погодився із нашими умовами й висловив готовність допомогти селянам цієї гарячої пори.
Але ще більше нас здивувало те, що ті ж мінеральні добрива продаються за кордон на 30 відсотків дешевше! Ось і виходить, що, скажімо, селітру вигідніше купувати в Узбекистані, де вона дешевша на 300 – 400 гривень. То ж на кого працюють наші, з дозволу сказати, благодійники?
І ще один підрахунок. Ось ми увесь час говоримо про зростання цін на хліб, на продовольче зерно. А через що? Усе через те ж зростання цін на мінеральні добрива. І якщо раніше їхня частина у загальній собівартості зерна становила приблизно 10 відсотків, то зараз – утричі більше. І ніхто цього начебто не бачить, ніхто не забороняє...
Ось так на кожному кроці. З одного боку, декларуються усілякі програми допомоги селу, а з другого боку – створюється стільки перешкод, що до тих ресурсів простому аграрієві із села й не дістатися. А потім мільйони гривень, як невикористані, повертаються до державної скарбниці. Ось вам і картини відновлення сільського господарства по-українському.
– На нараді Ви із неприхованим болем говорили про соціальні проблеми села. Невже не можна змінити ситуацію?
– Чому ж, ситуацію можна й потрібно обов'язково змінювати. Тільки й потрібно: захотіти цього тим же законодавчому й центральному виконавчому органам. Візьмемо той же бюджет, який як формувався, так і формується зверху донизу. І селу дістаються одні крихти. Скажімо, наше господарство платить майже 300 тисяч податку до різних бюджетів, а тій же сільраді не дістається від них жодної копійки. А на що утримувати соціальні об'єкти? Той же дитячий садок, школу, ФАП?
Звичайно, ми допомагаємо і з продуктами, і з ремонтом, виділяємо гроші на організацію свят. Але такі можливості є не в кожного підприємства. Та й за великим рахунком, не воно має утримувати соціальну сферу, особливо після її передачі на бюджет сільрад.
Ось і виходить, що наші села сьогодні мають найнепривабливіший вигляд. Дійшло до того, що тій же сільраді електричні лампочки ні на що купити, і вночі наші села потопають у темряві. Молодь, працездатне населення залишають рідні домівки і їдуть на заробітки до великих міст, а то й за кордон. І процес цей із кожним роком набирає усе більших обертів.
Але ж не усі їдуть. Хтось все ж таки залишився у селі? Скільки їх? Чим їх зайняти? Ось я й запропонував обов'язково провести моніторинг таких осіб буквально щодо кожного населеного пункту й конкретно на місці зайнятися влаштуванням працездатних. А втішливі повідомлення щодо створення десятків тисяч робочих місць та працевлаштування такого ж числа людей до села мають досить віддалений стосунок. Та й цифри ті не вселяють особливої довіри.
Із глибоким жалем треба визнати на державному рівні, що село наше перебуває у надзвичайному занепаді, і багато його мешканців просто злидарюють.
– Щось ми закінчуємо бесіду на досить песимістичній ноті...
– Це йде від ситуації, що склалася. А взагалі-то я за вдачею оптиміст. Коли створювали агрофірму, я запевнив людей, що ми вийдемо із кризи й заживемо нормальним життям. Ми багато чого таки зробили. Але наскільки було б легше й швидше домагатися відродження села, якби за це по-справжньому, взялася уся країна із конкретною реальною програмою в дії.
