У цьому я переконалася, поговоривши із подружніми парами, які прожили разом не менше 20 років. Різні в них долі, але по-своєму повчальні.
Обидва – педагоги. Син і донька студенти. Свій дім, машина:
– Я себе самотнім-неодруженим не уявляю. Можливо, тому, що дружину свою "на лотерею виграв". Вона для мене – усе. Їде на курси підвищення кваліфікації, і я – як без рук. Сиротію. Щодня телефоную їй до Одеси. Категорично не згодний, що час гасить почуття. Я кохаю дружину так само палко, як протягом усіх років нашого спільного життя.
Колишній військовослужбовець. З ліквідацією частини надовго залишився не при ділі. Дружина – бухгалтер:
– Подвиг, не подвиг – не знаю. Знаю одне: якби не підтримка моєї дружини у найважчий для мене час – усе, пропав би. Так я й почав уже пропадати. Залишитися у 37 років без армійської служби, яку я любив, взагалі без роботи у цьому новому для мене житті, – це страшно. "Спасибі" країні за такі "фокуси". Запив дуже. Але дружина не "пиляла" й тарілки об мою нещасну голову не била. Якось повела мене в центр зайнятості. І даремно я впирався: там мені допомогли знайти цивільну професію, й не одну. Зараз працюю, спокійно на душі. Господи, спасибі, що у мене така мудра й терпляча дружина! Але ж наші знайомі такого випробування не витримали – розбіглися...
Між ними різниця у 12 років. Розлучалися. Через рік помирилися:
– Я лише через цей чортовий рік розлуки й зрозумів: кращої за мою дружину немає нікого! Ну, поплутав біс, іншою захопився. Вона, говорили, по бабках бігала, усе мене причаровувала. Я справді жив як увісні. А потім – як завіса з очей спала. Сам себе злякався: це що ж я, дурень, накоїв! Зібрався з духом – і до дружини. З каяттям. Пробачила. А мені неспокійно: удруге реєструвати шлюб зі мною не хоче.
Поживемо – побачимо, каже.
Вона медсестра, він – електрик і взагалі людина із "золотими" руками. Він ще і слюсар, й тесля, і машини ремонтує. Заробляє добрі гроші:
– Лише недавно чверть століття спільного життя відзначили. Але особисто для мене – це справжній подвиг. Чоловік гарний, роботяга. Але "золоті" руки в нього паралельно із "золотою" горлянкою. Виконає замовлення – обов'язково напоять. Бувало, навіть телефонують: йди, мовляв, твій на автостанції на лаві спить. Біжу, звичайно, додому допхаю, спати вкладу, й така злість кипить всередині упереміш із образою! Покинути? Так і зовсім пропаде без мене. Вирішила не здаватися. І перемогла. Не п'є взагалі. Можливо, злякався, що покину? Або зрозумів, що не варто сім’ю на цю заразу міняти.
Усе життя в нього, вважай, – на тракторі. Дружина – вихователька. Діти самі вже сімейні. Мешкають усі в достатку:
– Ми не двадцять, ми незабаром піввіку як разом. Гадаю, що це і подвиг, і щастя. Адже в житті такі повороти були – не дай Боже... Чоловік у мене й зараз ще гарний, а я й дівчиною на лице була не дуже. На нього жінки увесь час заглядалися. Ну й він фліртував, а, можливо, і ще що було, та не знаю. Ревнувала дуже. Якось зібралася й пішла до батьків – нехай, мовляв, поворушить мізками своїми. А незабаром мені кажуть – у лікарні лежить. І так мені страшно стало й жаль його, зірвалася – і до нього. Я тоді дуже ясно відчула: ось який він є, таким я його й кохаю. Та й він мене теж. Ну, куди нам один від другого бігти?
Молодята. Їхнім шлюбним зв’язкам – без року тиждень:
– Усе життя разом? – звичайно, – щастя. І ніякого подвигу!
