Мені вперше довелося побачити людей, які побували в рабстві. Переживши весь жах наслідків злочинної угоди (їх продали як товар майже шість років тому), вони дотепер не можуть отямитися.
З Тетяною та її племінником Олегом я зустрілася в Татарбунарському райвідділі міліції. Тут їхньою справою займається начальник відділу по боротьбі з торгівлею людьми Головного управління МВС України в Одеській області Олександр Кудін. Вже визначене коло осіб, які порушили закон, і тепер на них чекає справедлива кара.
У цій страшній історії вражає легковірність, з якою люди довірили свої долі незнайомцям, погодившись на їхні привабливі умови.
– Розумієте, – говорить, хвилюючись, Тетяна, – троє дітей, розлучена, роботи нема, порожній гаманець... Такий відчай – хоч вий. А тут тобі роботу пропонують, та ще із щомісячною зарплатою в 200 доларів. Спокусилася, звичайно.
Нікому із завербованих і в голову тоді не прийшло розібратися докладніше з умовами найму, хто ці благодійники-роботодавці, що з’явилися зненацька. Ось і вийшло, що чи то на Одещині, чи то на Херсонщині, до пуття ніхто не знав куди їх запрошують на заробітки. І Тетяна, і її шістнадцятирічний син Валерій, і племінник Олег, як і всі члени групи, не насторожилися навіть тоді, коли в них не церемонячись відібрали паспорти. Занепокоїлися, коли довідалися, що Україна залишилася за вагоном.
– Куди це ми їдемо? – запитала Тетяна.
– В Орловську область. З Одеською – не вийшло, – така була відповідь. Вона теж не викликала тривоги. Адже крім непоганих заробітків їм обіцяли ще гарний гуртожиток і безкоштовне харчування.
– Тепер можете уявити наш стан, коли після всього цього нас завели в наше нове житло – руїну, що залишилося від колишнього клубу. На підлозі була накидана солома, на ній – брудні матраци. Тут, у двох кімнатах, ми й спали по 20 – 25 осіб у кожній. Це було нестерпно!
Спати дозволяли не більше трьох-чотирьох годин: о четвертій годині ранку – підйом, а тільки опівночі, не відчуваючи рук і ніг, люди падали на брудні матраци й відразу засинали. Племінник Тетяни – Олегу зараз 22 роки – зі здриганням згадує: «Буряк сапаєш – а сам спиш на ходу. Сил – ніяких. До дев'ятої ранку підвезуть кашу з напоєм, схожим на чай, в обід – юшку, і добре, якщо хліб дістанеться. Вечеря, одна назва – ледве не опівночі».
Вже через два тижні Олег зрозумів – більше не витримає. І втік разом з товаришем. Тільки куди втікати? До найближчої автостанції – кілометрів 60, а до залізниці – до Орла, або до Курська теж – не близький світ. Кілометрів 5 тільки й встигли здолати. Їх піймали, побили й настрашили: здумаєте втікати ще раз, пощади не буде. Важкі потиличники були тут звичайною справою, діставалося й ударів товстим ціпком по боках. Люди жили в тісному кільці дуже суворих заборон. За спробу дати звісточку рідним погрожували фізичною розправою.
За довгі місяці дуже тяжкої рабської праці, нестерпних душевних і фізичних страждань Тетяні жодного разу не дозволили відправити листа на батьківщину – таку далеку й таку бажану.
– Я, – говорить вона, – була в повному невіданні, як там моя мати, на яку залишила своїх маленьких дітей, чи здорові вони? Всі очі виплакала. І так страждали всі.
– Чому ж ви до місцевої влади не звернулися? – запитала я.
Відповідь, що називається, вбила:
– Зверталися. Сказали, це, мовляв, ваші особисті справи. У себе там самі й розбирайтеся. Я навіть іноді зі страхом думала: а раптом більше ніколи дітей своїх не побачу. Адже термін вербовки без нашого дозволу подовжили?
Додому, в Україну, повернулися, хто коли зміг. Ось такими, – Таня показала мізинець. – На нас знайомі дивилися й плакали. Ніхто з господарів, звичайно, ніяких грошей нам не виплатив. Коли нам все ж вдалося отримати свої паспорти, нас просто-напросто розіпхали по радгоспах. Там теж буряк сапали. Видали мінімум заробленого, щоб додому дістатися. На тому все й закінчилося. Ну, та добре, що хоч живими повернулися. Тільки одній дівчині не пощастило. В 15 років там померла. А яка красуня була!
Місяці рабства великою трагедією обернулися й для Олега. За цей час померла на Україні його маленька сестричка, про що довідався він лише після повернення. А пізніше – і мати, на чужині. Сьогодні Олег працює на будівництві. Тетяна – продавець. Діти, мати, слава Богу, живі, здорові. Тим і щасливі.
– Будете про нас у газеті писати, – просила, – передайте мою пораду тим, хто хоче завербуватися – нехай всю, до дрібниць інформацію про фірму зберуть, угоду обов'язково укладуть і нізащо не віддають паспорт. Інакше з ними трапиться те, що й з нами трапилося.
Ми були рабами. А страшніше знищення в тобі людини – немає нічого.
Р.Ѕ. Слідство за даним фактом торгівлі людьми триває. Виходячи із цих міркувань теперішні імена потерпілих ми не називаємо. Звичайно ж, не від гарного життя їдуть на заробітки наші співвітчизники, сподіваючись одержати гідну винагороду за свою працю. Але, як підтверджує гіркий досвід Тетяни, Олега, Валерія та інших наших земляків, перш ніж залишити рідний дім, треба все добре продумати й не допускати поспішності, щоб не стати жертвою обману. Адже недаремно кажуть, що в рідному домі в біді й стіни допомагають.
