Так назвав свою нову книжку віршів Анатолій Степанович Троц, який почав займатися літературою ще будучи курсантом Ленінградського загальновійськового училища. Певний час вірші залишалися в заповітному зошиті, доступ до нього був відкритий тільки найближчим, спорідненим душам, а згодом визріло бажання поділитися власними творами із широкою читацькою аудиторією. Так і з’явилися вірші Анатолія Троца в періодичних виданнях. Добрі відгуки про них приносили натхнення. Народжувалися нові рядки – плід роздумів про життя, про місце людини в ньому і про вічні загальнолюдські цінності, про совість і обов’язок, про вірність і зрадництво, про мужність і боягузтво, і, звичайно ж, про кохання. Поезія крокувала в одному строю з Анатолієм Степановичем і тоді, коли він писав свою великотрудну офіцерську біографію по далеких гарнізонах від Чукотки, Камчатки, Примор’я до Групи радянських військ у Німеччині, і тоді, коли прибув до Одеси, де по-справжньому розкрилися його, без перебільшення, неабиякі організаторські й педагогічні здібності як неординарного воєначальника, котрий пройшов шлях від курсанта до генерал-лейтенанта, і поетичний хист, що започаткувався від іскри Божої. Цілком закономірно, що головна тема творів поета – армія, військовий обов’язок, Батьківщина.
У передмові до книжки, що вийшла у видавництві «Фаворит», відомий поет, лауреат республіканської літературної премії імені А. Малишка, заслужений працівник культури України Антон Флоріанович Михайлевський пише: «Про армію є вірші. А є поезія. Вкласти у вірші поезію – це значно складніше, ніж написати вірші. В А. Троца якраз переважають поетичні засади. Строфи підпорядковані не тільки розуму, але й почуттю. У нього немає фальшивих нот. Тема йде від душі».
Тому разом з поетом читач летить «на вольных ветрах сквозь милое детство в далекие дали» («На вольных ветрах») не покине «всех тех, кто мне в беде помог» («Два срока»). Позиція поета як особистості не може викликати сумнівів:
Не хочу, не могу и не буду
Песни петь под оркестр
подлецов.
Разом з автором переживаєш як власну втрату те, що нині «деревни умирают так же, как и люди» і «к заброшенным могилам уже никто не ходит». Поет не відривається від реалій життя, не летить за надуманою романтикою в надхмар’я, головне для нього – щоб людина завжди й скрізь залишалася людиною й творила, виходячи зі шляхетних спонукань. Поет не може бути байдужим до того, що:
Меняют портреты на стенах,
Воззванья и гимны вождям.
Кровь стынет от этого
в венах
И все превращается в хлам.
Цілком зрозуміло, що зміст багатьох віршів визначає життєвий досвід автора – кандидата психологічних наук, доцента, заслуженого працівника освіти України, що не із чужих слів знає, що «дурь – явление народное, без нее никак нельзя...», і радить:
Ты не спеши, куда
спешить не надо,
Ты не люби, кого
любить нельзя.
Звичайно ж, не всі вірші, зібрані в книжці, рівноцінні. Наприклад, навряд чи варто було включати в неї розділ «Посвящения друзьям, родным и близким», який адресовано вузькому колу осіб і має, можна сказати, сімейно-альбомний та дружній характер. Але все ж таки він не псує свіжості сприйняття тих рядків, які є «лицем» книжки:
На перекрестках тех дорог,
Где все туманы утром
синие,
Мне взгляд твой
здорово помог,
Когда душа покрылась
инеем.
Залишається тільки побажати Анатолію Троцу нових творчих здобутків.
