3 квітня виповнюється дев’яносто років від дня народження визначного українського письменника і громадського діяча, Героя Соціалістичної Праці та Героя України Олеся Гончара (1918 – 1995)
Уперше в усій вивершеності свого таланту Олесь Гончар явився читачеві романами «Альпи», «Голубий Дунай» та «Злата Прага», які склали відзначену двома Сталінськими преміями СРСР трилогію «Прапороносці». Та справа навіть не в тому, що трилогія одразу ж стала популярною, хрестоматійною та була відзначена двома найвищими державними нагородами, а в тому, що, за всієї жорсткої підцензурності і традиційного ідеолого-публіцистичного лакування, без яких не обійшлося і в цих романах, Олесь Гончар уже тоді, в перші повоєнні роки, намагався іти до історичної правди тієї війни через правду солдатську, окопну; через національні характери своїх героїв та відтворення Другої світової – як всеєвропейської, вселюдської трагедії.
А ще він ішов до цих творів через студентський добровольчий батальйон Харківського університету, до якого вступив у сорок першому, студентом третьокурсником; через два поранення і три медалі «За відвагу», які вважалися найвищою і найбажанішою солдатською відзнакою; через власну фронтову долю і долі багатьох своїх однополчан. І звідси – його знання істинної суті окопного життя та істинного обличчя й істинної ціни фронтового героїзму.
Демобілізувавшись в 1945-му з армії, Олесь Гончар спочатку працював асистентом кафедри української літератури Дніпропетровського університету, а згодом, перебравшись до Києва, навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН України, отож перед ним відкривалася кар’єра літературознавця та наукового дослідника. Проте творчий поклик виявився могутнішим. Крім уже згадуваної трилогії, одна за одною з’являються окремими виданнями його повість «Земля гуде», книжка «Новели» та збірка оповідань «Весна за Моравою». За роман «Людина і зброя» йому було присуджено (в 1962-му) Державну премію УРСР ім. Т. Шевченка, а за роман у новелах «Тронка» – Ленінську премію. В 1959 – 1971 роках Олесь Гончар очолював Спілку письменників України, і в ці ж роки, аж до 1986 року, був секретарем правління Спілки письменників СРСР, депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР.
Здавалося б, усе: він став класиком, найбільш титулованим письменником України. Проте в 1968 році з’являється друком його роман «Собор». Як на ті часи, це був нечуваний за своєю сміливістю твір, в якому йшлося не лише про погублені комуністичним режимом церковні собори, але й про поруйнований ним собор людської душі, про повернення до вищих духовних і національних цінностей. У ньому вперше – та ще й пером такого відомого, впливового письменника і громадського діяча – порушено було проблеми екології та духовності, пов’язані з затопленням величезних подніпровських територій, які мали й історико-культурне значення, оскільки доносили до нас історичну пам'ять про запорізьке козацтво, а також проблеми соціальні, проблеми бездушності тогочасного компартійного чиновництва. Й ось цього комуністичний режим пробачити Олесю Гончару не зміг.
Вже не пригадую, хто першим приніс в аудиторію філфаку Одеського університету, на якому я тоді навчався, звістку про те, що з усіх крамниць та кіосків вилучають для знищення роман Олеся Гончара «Собор», який з’явився тоді стотисячним тиражем в серії «Романи й повісті». Але добре пам’ятаю, як з кількома іншими студентами, покинувши заняття, я носився центром міста (факультет тоді знаходився в провулку Маяковського), намагаючись купити примірник книжки, і як в одному з кіосків (книжки цієї серії продавалися тоді і в газетних кіосках) кіоскерка, побачивши захеканих хлопців, які українською мовою просять «Собор», почала панічно зривати примірники роману з прилавку та з «реклами» і, ховаючи під прилавок, кричати: «Считайте, что его уже нет, потому что это, наверное, какая-то националистическая антисоветчина!».
Весь тираж цього роману, який не встиг потрапити до рук читачів, справді було вилучено і знищено. За наказом з ЦК Компартії України, вся періодична преса, аж до багатотиражок включно, була націлена на шельмування цього роману і його автора. На шпальтах провідної компартійної газети з’явилися розгромні статті якихось М. Юрчука та Ф. Лебеденка (псевдоніми яких і досі не розкрито, оскільки ЦК та КДБ старанно приховали справжні прізвища авторів). В «ідеологічне літературознавство» парткоми та райкоми почали втягувати масу всілякого робітничо-колгоспного люду, яким писали звинувачувальні тексти, оскільки самі вони навряд чи знайомі були з цим твором. Член ЦК Компартії України, перший секретар Дніпропетровського обкому А. Ватченко, який узрів себе в ролі прототипа образу «Володьки-висуванця» з цього роману, з трибуни Пленуму ЦК розпочав справжню «травлю» письменника.
Слід сказати, що дехто й досі не може пробачити Олесю Гончару його тогочасної поміркованості, того, що він досить м’яко реагував на ці переслідування. Але у виборі між політичним опозиціонерством і письменником, який хоче залишатися зі своїм читачем, публікуючи нові твори, Гончар обрав друге. І це був його вибір. У наступні роки побачили світ його романи «Циклон», «Берег любові» і «Твоя зоря» (за якого Гончару присуджено Державну премію), тепло була зустрінута читачами його романтична повість «Бригантина» та збірки статей «Про наше письменство» і «Письменницькі роздуми».
Через десять років після заборони «Собору», коли заборона ця все ще діяла, Гончара, з нагоди 60-річчя та за видатні заслуги перед мистецтвом, було обрано академіком АН України та присуджено йому звання Героя Соціалістичної Праці. З Компартією Олесь Гончар усе ж таки порвав, але сталося це лише в 1990 році. Одразу по цьому з’явилася збірка його публіцистичних статей «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження». Світове визнання Гончара засвідчено не лише перекладами його творів на десятки мов різних народів, але й почесним ступенем доктора Альбертського університету (Канада), і тим, що Міжнародний біографічний центр у Кембриджі визнав його в 1993 році «Всесвітнім інтелектуалом 1992 – 1993 років».
Уже посмертно, в 2005 році, Олесю Гончару присвоєно звання Героя України, і майже в центрі Києва йому споруджено пам’ятник. На Одещині, в Балті, ім’я Гончара носить Перша гімназія. А оце щойно з’явилося розпорядження Президента Віктора Ющенка про загальнодержавне відзначення ювілею цього талановитого письменника, твори якого навічно залишаться у золотому цивілізаційному фонді не лише українського народу, але й усього людства.
