Пропозиція відвідати Вознесенку – село, на землях якого сьогодні успішно діють три великі фермерські господарства, була не випадковою. Надійшла вона від Степана Івановича Іванова – начальника управління агропромислового розвитку Арцизької райдержадміністрації, людини невгамовної, появі якої щиро раді у будь-якому господарстві району.
У житті вознесенців був дуже важкий період. Їхнє міцне багатогалузеве підприємство – КСП «Нива», з потужною, сучасних стандартів, птахофабрикою, у процесі «революційних» реформацій в країні занепало, збанкрутувало й зрештою було ліквідовано. Люди одразу опинилися без роботи. Виявилися не дуже добросовісними у розрахунках із ними й орендарі.
Чорна смуга все ж таки закінчилася. Сьогодні земля перебуває у надійних руках. Створено по-справжньому міцні фермерські господарства – «Джон Дір-Б», «Еллада», «Н.Н. Бевза». А рік тому знайшлося розумне застосування й колишній птахофабриці. Зараз тут на повний хід йдуть роботи щодо її перепрофілювання у свинарський комплекс. Будуються нові й реконструюються старі корпуси. За тисячу вже перевалило і поголів’я, яке тут утримується.
До офісу «Джон Діра-Б» ми не доїхали, зустрівши на одній із польових, добре накатаних, доріг головного агронома Сергія Михайловича Єлькіна. Пам’ятаю його ще з «Ниви», де він із успіхом вів велике агрономічне господарство. Єлькін і тепер усе такий же енергійний. Турбується про те, як на нинішніх 1200 гектарах ріллі одержати максимальний урожай. Тим більше, що народження «Джон Діра-Б» було відзначено рекордним у масштабах району урожаєм зернових – 42 центнери з гектара. Досягли виконання усіх умов договорів, укладених із пайовиками. Навіть посушливого минулого року, коли тут загинув увесь ярий ячмінь, люди одержали по 1,6 тонни зерна, по півтонни силосу, борошно, висівки. І не лише тому, що «в спину дихають» потенційні інвестори, які готові скористатися піковою ситуацією. Як говорить керівник «Джон Діра-Б» Петро Бірбенюк, «договір – закон, порушити його – втратити довіру». Коли я поцікавилася, а чи не краще провадити розрахунки не натуроплатою, а у грошовому вираженні, то почула:
– Так, можна й грошима – півтора нинішніх відсотка від вартості земельного паю. Тільки відсоток цей сьогодні вже людей не влаштовує. І потім – дивлячись як зерно обраховувати. За собівартістю якщо, то це одна ціна, за ринковими – вже інша. А 70 копійок за кілограм або гривня – все ж таки різниця. Тільки що сьогодні на 700 – 750 гривень купиш?
Сьогодні джондірівці вже не балансують, а почувають себе впевненіше. На полях у гарному стані посіви озимини, зокрема й на 300 гектарах ріпаку. До речі, район щодо засіяних цією культурою площ посідає третє місце в області, й минулого року на його полях було зібрано 16 тисяч тонн ріпаку, якого продали на 32 мільйони гривень. Оперативно провели підживлення озимих – по 150 – 200 кілограмів карбаміду на гектар. Витрати, звичайно, великі. За образним висловлюванням Єлькіна, по 100 тисяч гривень «закопували» в землю у вигляді мінеральних добрив щодня. Тепер уся надія на дощі. Але й горох господарство теж посіяло: сівозміни дотримуватися треба.
Сергій Михайлович читає багато спеціальної літератури, охоче навчається на недільних курсах, які провадить обласне управління агропромислового розвитку. Разом із Бірбенюком їздив до Києва на сільськогосподарську виставку. Там і придивилися на перспективу трактор із сівалкою 9-метрового захвату.
– Економію вони дають величезну, – захоплюється Єлькін. – Культивація, посів, коткування – усе єдиною операцією!
Справді, сьогодні, якщо проаналізувати, найвитратніша у сільському господарстві стаття – це енергоносії. Раніше на обробіток гектару ріллі та посів пшениці або просапних необхідно було витратити 200 літрів дизпалива. Сьогодні вчені цей параметр підкоригували: із урахуванням інтенсивних технологій витрата пального на гектар обробітку від «а» до «я» має складати вже 52 – 56 літрів. І в районі такі господарства, що перелаштувалися, вже є – скажімо, фермерське господарство «Агрофірма «Бургуджи», яке динамічно розвивається, що на слуху і в області, і за її межами. Та й у «Джон Дірі-Б» витрату пального теж довели майже до 60 літрів на гектар. Про розкрадання пального тут взагалі не йдеться. Механізатори пояснюють:
– Роботу цінуємо. На сівбі по 50 гривень за день платять, за місяць по півтори – тисячі вісімсот гривень одержуємо. Совість треба мати.
Що заслугує людей, так це невпинне зростання цін на енергоносії: літр дизпалива сьогодні до п’яти гривень доходить. Підскочили вони й на мінеральні добрива. Це одразу ж відчули на собі вознесенські землероби. Ще минулого року тонна селітри коштувала 1100 гривень, сьогодні – удвічі дорожче. Але ж гарантій, що ці витрати окупляться високим урожаєм, немає жодних.
– Будуть опади – будемо з хлібом, – говорить Єлькін. – А я бачив в одному господарстві, як у спекотний сонячний день розкидали карбамід – просто по поверхні поля, так і залишивши його не закритим.
Нормально йдуть справи й у фермерському господарстві, яким керує керівник «Еллади» Геннадій Позов – нащадок відмінних господарників. Його батько, Лазар Позов був свого часу головою одного з найбільших та найперспективніших у районі колгоспів. Від нього, мабуть, у спадщину передалися Геннадію наполегливість, вміння розуміли та ладнати з людьми, досягти мети. Того дня на полях «Еллади» завершували роботи з підживлення озимих міндобривами. Їх сюди підвозили з метою економії коштів та часу просто з припортового заводу. Висока на них ціна засмучувала фермера. Добре, хоч на зерно вона піднялася – до 1450 гривень за тонну четвертого класу, а днями очікується збільшення ще на 100 гривень. Із цих міркувань його поки що не реалізують.
В районі фермери, однак, незадоволені.
– На Заході, – кажуть, – на нас наживаються: купують в нас зерно по 300 доларів, у себе продають по 700. Виходить, ми рік тяжко працюємо, а хтось легко збагачується.
Але право на вивезення зерна за кордон в Україні, як і раніше, мають лічені одиниці…
У фермерському господарстві «Н.Н. Бевза» за відсутності керівника всіма справами заправляє Василь Дудкін. Його ми теж знайшли у полі, він розмовляв із механізаторами.
До речі, у цьому господарстві сіють ще й багаторічні трави. По-перше, з метою підвищення родючості ґрунту, а окрім того, перший укіс – селу, на корм худобі, а другий – на насіння. Механізаторів тут годують безкоштовно. Зарплату виплачують щомісяця, по 600 гривень – цілий рік. Але, крім того, що дають на пай, відпускають по три тонни зерна додатково. І кормами забезпечують. Люди не ремствують, задоволені.
На зворотному шляху ми знову проїхали повз квадрати зелених полів. Жодного необробленого чи незасіяного шматка.
– Чи це тому, що це – південь, чи це тому, що – землі добрі у нас, – промовив Степан Іванович, – але фірм, охочих орендувати їх, хоч відбавляй. Лише вільних площ в районі бракує.
Земля має своїх господарів, і вони дуже стараються не обманути її надій.
