– Давайте поговоримо сьогодні про те, що мені ніколи не байдуже. Адже вихованню підростаючого покоління я присвятила значну частину свого життя. Десять років була директором загальноосвітньої школи, у номінації «Мова й література» мене визнавали переможцем обласного конкурсу «Вчитель року». У шкільних стінах на однодумців лишила свої ідеї і починання, а ще – частину душі і серця…
Ось з такого, дещо несподіваного, повороту розпочалася наша чергова зустріч з головою Комінтернівської райдержадміністрації Людмилою Ярославівною ПРОКОПЕЧКО. Несподіваного тому, що попередньо домовлялися вести мову на іншу тему. Хоча думки, якими почала ділитися вона, видалися не менш цікавими й актуальними.
– Чого сьогодні не вистачає випускникові нашої школи? – звернулася до мене керівник органу місцевої виконавчої влади (а в душі, як і раніше, педагог, вихователь).
– Справді, чого? – відповів запитанням на запитання.
– Мені здається, що у нашій системі середньої освіти акцент, як і за радянських часів, робиться на засвоєння знань, тобто, власне, на навчальний процес. Виховання ж, у широкому розумінні цього поняття, лишається ніби на другому плані. У школі, де я працювала, ми почали врівноважувати ці два напрями практичної педагогіки, котрі є між собою взаємопов’язаними і взаємодоповнюючими. Завдання ставилося яке? Аби наші вихованці, по закінченню школи, не губилися, точніше – не розгублювалися у нинішньому розбурханому світі, аби могли знайти своє місце, свою нішу у сучасному життєвому потоці.
До речі, кілька моїх вихованців стали вашими колегами. І мені приємно, що вони, ще будучи школярами, довірили мені свої перші проби пера, а потім ми разом почали працювати над словом, шліфувати стилістику викладу матеріалу, опановувати ази теле-, радіо і газетної журналістики. А, одразу по закінченню школи, Женя Бардієр, Олеся Клімцова, Денис Новиков були прийняті на роботу до різних засобів масової інформації на професійній основі. Сьогодні вони працюють, паралельно підвищуючи свій освітній рівень. Між іншими, доволі впевнено виглядають на телеекрані та в радіоефірі.
– Людмило Ярославівно, а Ви цієї теми торкаєтесь зараз, коли, будучи головою райдержадміністрації, відвідуєте навчальні заклади району?
– Аякже. Я щоразу говорю при зустрічах з колегами (представників вчительської родини завжди вважатиму своїми колегами): дітям не вистачає сьогодні відчуття того, що, вийшовши за поріг рідної школи, вони є повноцінними громадянами країни, суспільства. Вони повинні знати, у які двері треба стукати, щоби ті відчинилися, як відстояти свою позицію, забезпечити дотримання власних прав, до кого, у разі необхідності, звернутися.
Мої колеги-педагоги дають випускникам нормальні знання (у цьому стосунку наша школа була і лишається однією з кращих ще з радянських часів). Тобто, наш вихованець – освічена, орієнтована в інформаційному просторі людина. Вона завжди знайде для себе те, чого їй в інтелектуальному плані не вистачає, оскільки володіє комп’ютером і серед незчисленних інтернетівських сайтів почувається як риба у воді. А от коли уроки, скажімо, фізкультури підмінювати математикою чи ще якоюсь наукою, здоров’я дитині ажніяк не додасться. А здоров’я – це воля, впевненість у собі, навики до протидії всіляким життєвим труднощам.
Здоров’я і духовність молодої людини – ось над чим слід нам наполегливо працювати. Духовне спілкування вчителя і учня не замінить жодна формула чи граматичне правило. Ми, коли починали у себе в школі без зайвого фарисейства вводити основи християнської моралі, мене за це добряче шпетили як директора. Ми ж ішли на це цілком свідомо. А сьогодні вже Міністерство освіти настійно рекомендує, щоб подібний предмет знаходив своє відображення у шкільній програмі.
Школа має бути не просто місцем, де дають знання. Діти повинні в ній шукати і знаходити себе. Звичайно ж, з допомогою вчителів, які мають цього прагнути. У нас часто простежується така картина: якщо учень відмінник – то він хороший, якщо не дуже добре вчиться – це «другий» сорт, ставлення до нього відповідне і з боку вчителів, і з боку однокласників. Молоду душу привчають до відчуття неповноцінності і їй, звичайно, важко адаптуватися у подальшому житті. Як протест і антидія, у таких дітей часто розвиваються обізленість та агресивність.
Я у своїй педагогічній діяльності дотримувалася залізного правила: немає дітей не талановитих. У кожного хлопчика чи дівчинки є своя Божа іскра. Вони можуть не бути хорошими математиками, чи там лінгвістами. Зате можуть чудово малювати, співати, майструвати, добиватися значних успіхів у спорті. Тому й створили ми школу повного дня, а в її рамках – центр культури і дозвілля, де дітям надавалася маса можливостей для самовираження. Якраз самореалізація – це також сьогодні один з найважливіших пріоритетів.
– А як вписуються ось у цю концепцію започатковані Вами районні інтелектуальні ігри?
– Найорганічніше. Адже чого, наприклад, вимагає від молодої людини «Брейн-ринг» або «Що, де, коли»? Інтелекту, гострого розуму, блискавичної реакції, уміння логічно і водночас неординарно мислити, міцних нервів, психологічної врівноваженості, впевненості у власних діях. Хіба це не те, що потрібне для формування гармонійної особистості, її самовираження і самоствердження? Та й, зрештою, подивіться, «корифеї» елітного «Клубу знавців»: Олександр Друзь, Віктор Сіднєв, Анатолій Вассерман, Максим Поташов, Андрій Козлов, Борис Бурда та інші – вони ж зараз, як прийнято говорити, успішні люди, що знайшли своє місце в житті і твердо стали на ноги.
– Людмило Ярославівно, практично одночасно з інтелектуальними іграми у районі з’явилася жіноча громадська організація «Любисток», також створена з Вашої ініціативи. Це теж одна з ланок Вашого концептуального ланцюга щодо справи виховання підростаючого покоління?
– Так. Хто як не жінка, як не матір, як не вихователь, вчитель, психолог, порадник по життю вміє найкраще впливати на формування і становлення молодої людини, особистості. Саме їй, жінці, у всіх згаданих і не згаданих мною іпостасях, найбільше відкривають свої душі, довіряють свої найпотаємніші думки діти. Кого ж, як не жінок, об’єднаних у своїх прагненнях та устремліннях, долучати до цієї найважливішої справи. Коли ми говоримо про військовиків (підкреслю – справжніх військовиків), що їхня професія – Батьківщину захищати, то найважливіша з усіх жіноча професія – дитину виховувати.
У нас у районі є багато гідних представниць кращої половини людства. Серед них матері, які виховують по десятеро та більше дітей, заслужені педагоги, лікарі, жінки-фермери, сільські голови, підприємці тощо. Сьогодні розвелася сила-силенна громадських організацій, фондів, рухів. Від них аж у вухах дзвенить і в очах мерехтить. Але на кого вони працюють? 95 відсотків на своїх фундаторів, на їхній імідж і подальший світлий піар цього з дозволу сказати громадського діяча. Реально ж у вихованні підростаючого покоління систематично беруть участь (у нас в районі, в усякому разі) організації ветеранів війни та праці, колишніх воїнів-афганців, молодіжна. Ну от тепер активно долучається до цього процесу жіноча організація.
– Думали про господарювання, а говорили про виховання…
– А виховання – це основа основ нашого з вами суспільного буття. Що більше ми виховаємо справжніх особистостей, лідерів, здатних брати на себе відповідальність, то краще житимемо на своїй землі, господарюватимемо, шануватимемо одне одного, свій народ, свою історію…
І наостанок – про найголовніше. Ніколи не слід заощаджувати на освіті та науці. У нас же – змінюються уряди, міністри, склад Верховної Ради, а принцип фінансування освітянської ниви лишається незмінним – залишковим. Відтак і програми, що стосуються галузі, якісь кволі, негнучкі, часом навіть шкідливі. Не пройшло, наприклад, і кількох років, як було введено процедуру тендерів. А що від того мають директори шкіл? Головний біль. Бо, як тільки настає новий навчальний рік, ми не знаємо, у який спосіб довозити дітей з віддалених сіл на навчання, чим їх годувати. проводяться тендери на закупівлі бензину, харчів, визначення автоперевізників тощо. Тривають місяць, другий, третій… Йдемо на уклін до шефів, підприємців-спонсорів (слава Богу, що такі є) з єдиним словом: «Виручайте!» Але це ж – не розв’язання проблеми. Хтось може допомогти, а хтось – ні. Хтось не хоче, у когось не виходить. Адже не так багато у сільській місцевості знайдеться тих благодійників.
Другий приклад. Оголосили програму «Шкільний автобус». Добра справа! Але ось уже два роки ніхто не виділяє жодної копійки під її виконання. Ось і вся програма. Торік ми, з допомогою шефів, придбали два автобуси для шкіл. Але ж у нас, як у приміського району, можливості кращі, ніж у інших… Одне слово, фінансове питання лишається відкритим. І доки керівники усіх рівнів, а особливо вищих ешелонів влади, не зрозуміють, що освіта – це стратегічна галузь, годі сподіватися на щось краще.
Зараз багато говорять про економічний феномен Японії. Але ж на чому піднялася Японія з руїн Другої світової війни, в тім числі і атомних? Тільки на тому, що у неї був і лишається найпріоритетнішим напрямом розвитку освітній. Тут акумулюються всі найкращі світові здобутки. Їхні діти забезпечені усім найкращим. Отож, починати говорити про нашу національну безпеку треба завжди саме з освіти, науки, охорони здоров’я, культури. Будуть вони гармонійно розвиватися – розвиватиметься все. Не будуть – пастимемо задніх.
